Апокаліпсис серця
Страшний 2012-й, яким останні два роки лякали і дітей, і дорослих, минулого місяця із завзятістю факту, який відбувся, щодня муляв нам очі з календарів, рекламних щитів і всякого роду документів. Чому людство протягом принаймні двох останніх тисяч років із такою приреченістю чекає на Армагедон, — тема для серйозного наукового дослідження, яке багато що спроможне прояснити про наше недолуге життя.
Сама постановка питання про кончину колись створеного світу властива свідомості, сформованій на догматах авраамічних релігій, недобросовісні послідовники яких скасували відому колись і людям Близького Сходу циклічну концепцію Часу. Замість розуміння того, що Час і Життя вічно рухаються колом (або — спіраллю), богослови, щоб змусити грішників розкаятися і стати праведниками, уникнувши перспективи вічних мук у пеклі, нав’язали лінійну концепцію Часу: якщо світ колись було створено, то, пройшовши шлях еволюції, коли-небудь його буде назавжди знищено. Таке розуміння природи буття, піддавши критиці знання про реінкарнацію, й породило есхатологічну свідомість, що постійно перебуває в очікуванні кінця світу, тобто смерті.
Із одного боку, жахаючись її, вона, з другого, до неї спрямовується. Тобто підсвідомо марить про небуття (звідси й прихильність до того, що вбиває повільно, але впевнено, — до алкоголю, сигарет, наркотиків). Бо буття, яке протікає в атмосфері небуття (позбавлене вічною духовною складовою, зосереджене лише на тлінній матерії), стає нестерпним. Порушення одвічних законів Всесвіту (а поняття «гріха» й означає відхилення від мети, тобто — від прагнення до Вічного) мимоволі змушує чекати на розплату. За злочином, як про це переконливо повідав класик російської літератури, рано чи пізно надійде покарання. Інший класик, який створив теорію психоаналізу, правильно зазначив, що людиною рухають дві сили: ерос (бажання насолоди) і танатос (прагнення до смерті), що випливають одна з іншої: надлишкова насолода, яка відбирає енергію життя, мимоволі змушує чекати на позбавлення від життя, в якому немає енергії та сили.
Про це, до речі, й зняв свою «Меланхолію» Ларс фон Трієр: героїня, яка втратила віру в цінності сучасного гедоністичного суспільства, позбавлена волі до життя, з покірливістю засудженої до заклання тварини чекає на зіткнення з планетою, назва якої якнайкраще відбиває не лише її настрій, а й стан свідомості самого режисера. Її ж сестра, що не встигла позбутися ілюзій з приводу щастя в побудованому егоїстами та дурнями світі (таких героїв показав автор стрічки), не може погодитися зі смертю, яка нестримно наближається, й проводить останні дні на планеті Земля в конвульсіях страху. Висновок напрошується невтішний: у світі, позбавленому опори у Вічності, безвір’я, втома від життя, пасують більше, аніж оптимістична філософія: «все буде добре».
Цікаво, що інший фільм, на мій погляд, один із кращих зі знятого торік, — «Олена» Андрія Звягінцева, спочатку задумувався американським продюсером під ідею Апокаліпсису (обидві картини, які мені довелося подивитися на Московському кінофестивалі, викликали фурор не лише в критиків, а й у публіки). Можна лише шкодувати, що «Олена», яка завершує кінофестиваль «Молодість», так і не потрапила до українського прокату.
Тема розпаду родини, без якої розпадеться і держава, руйнування нормальних людських стосунків, з такою документальною точністю передана Звягінцевим, сьогодні стала наскрізною для багатьох режисерів. Про те, що люди просто розучилися співіснувати поруч один із одним, у московському Театрі Націй поставив «Фрекен Жюлі» Стріндберга Томас Остермаєр. Утім, вистава німецького режисера, в якій зайняті зірки московської сцени — Євген Миронов, Чулпан Хаматова та Юлія Пересильд, — потребує окремої розмови (його київські гастролі намічено на початок весни).
...Рядки ці я пишу в Індії, перебування в якій мимоволі змушує порівнювати тутешнє життя й цінності з життям і цінностями моєї Батьківщини. Тут, серед усмішливих, таких, що не просто живуть відповідно до релігійних заповідей, а ставлять у центр свого життя Бога, людей, думки про кінець світу, про кризу свідомості та людських взаємин виглядають принаймні дивними.
Усвідомлення того, що рух Колеса Життя вічний і постійний, що навіть великі грішники не приречені на вічні муки в пеклі й мають надію виправити свою карму, приводить до зовсім іншого світовідчуття і світобачення: розвитку мудрого, терпимого й вдячного ставлення до життя. Концепція ж лінійного Часу, навпаки, підштовхує людей до постійного поспіху. «Один раз живемо, тому потрібно встигнути!» — ця нав’язлива ідея робить людину жадібною та метушливою. Люди, які живуть відчуттям близького кінця світу, або ховатимуться від світу заради порятунку своєї душі, або намагатимуться скрізь устигнути, все схопити, все спробувати. Із лінійного бачення Часу народжується впевненість у тому, що сенс життя полягає в технічному поступі, що люди, які заполонили світ бездушними машинами, не деградують, а розвиваються, удосконалюються.
Щоб усвідомити абсурдність і згубність багатьох звичних для нас уявлень і переконань, варто хоча б раз з’їздити до країни йогів і садху (святих), які прихильні до Життя, а не до смерті.
