Мар’ян Панчишин – народний лікар

75 літ виповнюється, як Мар’ян Панчишин покинув земний світ, проте його приклад не має покидати нас.

Доктор Мар’ян Панчишин, наш славний земляк-львів’янин, — яскравий представник медичного фаху, з когорти тих, кого називають лікарями від Бога. Він ще за життя здобув загальновизнаний титул «народного лікаря».

Волею долі я в юності мешкала в будинку на розі вулиць Личаківської та Кармелюка і не раз чула, з якою вдячністю згадували мешканці цієї околиці доктора Панчишина, котрий мешкав у сусідньому будинку — домі Панчишина, як з гордістю називали його. Багато людей розповідали про нього як про справжнього чудотворця й благодійника...

Дитина, котра появилася 6 вересня 1882 року в родині сполонізованого львівського візника Івана Панчишина, в якого не було засобів, щоб дати синові освіту, стала видатним українським лікарем-патріотом, громадським діячем і меценатом, вихователем славної когорти українських лікарів.

Завдяки своїм здібностям Мар’ян отримав змогу навчатися безкоштовно. Уже в першому класі шкільне керівництво напише: «Звільняється від оплати до тих пір, доки буде навчатися на «відмінно». Оскільки Мар’ян навчався на «відмінно» всі роки, то й не було питання про оплату його навчання.

Після гімназії він вступає на медичний факультет Львівського університету, де навчався в 1903 — 1909 роках. Там знову доля чи, точніше, Божа поміч усміхається йому — на шість років навчання він отримує стипендію єпископа Самуеля Гловінського. Крім того, ще й отримує фінансову підтримку від фонду Кароля Суботи.

Після закінчення університету Мар’ян Панчишин здобув диплом доктора медицини і заступив на посаду асистента кафедри анатомії, якою керував славний тоді професор Генрік Кадий, засновник Львівської анатомічної школи. Фактично, саме той професор першим звернув увагу на молодого і здібного медика. Одночасно з працею на кафедрі анатомії Мар’яна Панчишина призначають ще й керівником першого рентгенологічного відділення клініки.

Виконуючи ці обов’язки, молодий лікар невпинно розширює, поглиблює свої знання. Військове міністерство Австро-Угорщини призначає його лікарем у резерві. З початком Першої світової війни Мар’яна Панчишина мобілізують до армії, у чині капітана він керував протиепідемічними шпиталями. За відвагу і забезпечення лікування вояків у фронтових умовах він одержав три військові нагороди.

Та настав 1918 рік. У Галичині проголошують Західноукраїнську Народну Республіку. Почалися воєнні протистояння українців з поляками. Перед кожним громадянином Галичини постав вибір, на який бік стати. І доктор Панчишин, хоч вийшов із спольщеної родини, хоч спільно працював з багатьма поляками, зробив свій вибір — прийняв позицію патріота-українця. За те його звільнили з університету.

Під час вуличних боїв у Львові Мар’ян Панчишин очолив групу громадської медичної опіки Українського міщанського комітету й налагодив медичну обслугу української армії, створює перев’язочні пункти, де надає допомогу пораненим солдатам. У ці тривожні дні запеклих вуличних боїв Мар’ян Панчишин познайомився з Ольгою Кривокульською, яка під час війни була санітарним підхорунжим Української Галицької армії. Незабаром вона стане вірною супутницею його життя, помічницею в медичних справах та матір’ю двох його синів — Мар’яна та Юрка.

1919 року Мар’ян Панчишин відкрив свій приватний медичний кабінет, який швидко переріс у широко відому приватну клініку, до якої масово йшли і їхали звідусіль люди, часом і за сотні кілометрів. Його надзвичайна популярність зумовлювалася як тим, що він неодноразово витягував людей з того світу, так і тим, що доктор не відмовляв у прийомі навіть тоді, якщо особа не мала змоги заплатити за лікування. Він навіть міг прийняти пацієнта у себе вдома та ще й позичити грошей на залізничний квиток...

Тож не дивно, що трамвайну зупинку на вулиці Личаківській неподалік від його дому (яку тепер оголошують «Медуніверситет») тоді кондуктори оголошували: «Доктор Панчишин», а його самого називали не інакше, як «народним доктором».

Крім такої напруженої й жертовної лікарської праці, Мар’ян Панчишин був видатним педагогом-подвижником. Поступив до Українського лікарського товариства і до Наукового товариства ім. Т. Шевченка, де невпинно дбав про освіту українців...

У 1924—1925 роках доктор Панчишин був ректором Таємного університету. Він проводив заняття у власному домі, де збиралися нечисленні групи студентів по 5 — 7         осіб. А кафедра анатомії була облаштована в підвалі будинку НТШ. Іноді поляки здійснювали облави на такі зібрання у Панчишина, тоді студенти вдавали, ніби вони пацієнти й лікуються у доктора, проте не раз доводилося зазнати й фізичних покарань від поліцаїв.

Досягнувши, як знаменитий лікар, забезпеченого матеріального стану, Панчишин зовсім не тяжів до розкоші, а значну частину своїх статків використовував для підтримки здібних, але небагатих студентів. Він заснував кілька стипендій для продовження навчання студентів Таємного університету в Чехословаччині.

Також Мар’ян Панчишин засновує Українське гігієнічне товариство і влаштовує виїзди по містах і селах, де проводить серед населення профілактичні бесіди. Розуміючи, що індивідуальними зустрічами ситуації не зарадити, Мар’ян Панчишин розпочинає випуск спеціалізованих журналів: «Здоров’я», «Лікарський вісник», «Народне здоров’я». У них він опублікував близько сорока наукових праць із найнагальніших (і не лише для свого часу) проблем.

Аби виявляти туберкульоз і правильно встановити діагноз, доктор Панчишин власним коштом купує рентгенапарат фірми «Сіменс» і монтує його у власному будинку. Згодом він очолив перший у Львові протитуберкульозний диспансер, що містився на сучасній вулиці Устияновича, 4.

Велику роботу проводив Мар’ян Панчишин також у «Народній лічниці», збудованій 1938 року за задумом свого колеги Євгена Озаркевича і завдяки суттєвій організаційній та фінансовій підтримці митрополита Андрея Шептицького.

Своє лікарське служіння Мар’ян Панчишин продовжував і з приходом на Галичину совєтської влади. При тому став досить близьким до цієї влади. Тепер складно сказати, чи повірив він, що збулася його давня мрія про возз’єднання з Великою Україною і це стане благом для галичан (бо чимало людей мали такі сподівання в перші дні нової влади), чи просто хотів надалі мати можливість служити людям. У будь-якому разі, Мар’ян Панчишин поруч із іншими представниками львівської інтелігенції був присутній на Народних зборах, де було проголошено включення Західної України до СРСР.

У жовтні 1939 року Панчишина призначили завідувачем обласного відділення охорони здоров’я й обрали головою професійної Спілки лікарів області, оскільки він був одним із найвідоміших лікарів Галичини.

У лютому 1940 року медичний факультет університету було реорганізовано у Львівський державний медичний інститут, і Панчишин став завідувачем кафедри шпитальної терапії та радником першого ректора інституту О. Макарченка. Незабаром йому присвоюють ступінь радянського доктора медичних наук і звання професора (без захисту дисертації, що було безпрецедентною подією).

Професор Мар’ян Панчишин у складі делегації представників Галичини зустрічався у Кремлі зі Сталіним. Невдовзі він став депутатом Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР. Не раз йому вдавалося використати це звання для порятунку людей від совєтських репресій.

На початку війни між Гітлером і Сталіним совєтська влада доручила Панчишину організувати евакуацію медичного інституту до Росії. Професор не виконав цього доручення.

Після проголошення в червні 1941 року самостійної України Ярослав Стецько призначив Панчишина міністром охорони здоров’я свого уряду, який німці невдовзі зліквідували. Проте доктора Панчишина німецька влада не заарештувала, а призначила керівником клініки медінституту, в якій тоді перебувало орієнтовно 1200 хворих. Мар’ян Панчишин спробував відновити медичний факультет Львівського університету, оскільки фашистський «новий порядок» закрив у Львові всі вищі навчальні заклади. Але вдалося лише відкрити «державні природничо-медичні фахові курси».

Доктор Панчишин був чи не єдиний, хто мав дозвіл пересуватися по місту в комендантську годину. На автомобілі «Мерседес» він вдень і вночі поспішав на допомогу хворим.

Поступово в окупованому німцями Львові набрав активності рух опору — як український, так і польський. Загинули доктори Олександр Подольський та Андрій Ластовецький, друзі Панчишина, а до нього стали надходити анонімні дзвінки й погрози. Щоб рятуватися, Мар’ян Панчишин певний час переховувався у митрополичих палатах на Святоюрській горі. Проте постійне нервове навантаження згубно позначилося на його здоров’ї, і 9 жовтня 1943 року доктор Панчишин помер від інфаркту.

Сьогодні в будинку на вулиці Кармелюка, в якому мешкав Панчишин, діє музей галицької медицини імені Мар’яна Панчишина. Є у Львові і вулиця Панчишина, і пам’ятник йому.

Однак найбільше потребує Україна послідовників такого самозреченого служіння людям, яке здійснював доктор Мар’ян Панчишин, воістину лікар від Бога.