Ранок після свята : українські перспективи після «кінця світу»

Коли з нами порівнюють розвинуті країни — то кажуть, що в них інші проблеми. На мою думку, після двох років росту в України також з’явилися інші проблеми, тим більше, що цей рік — рік парламентських виборів.

І все ж я намагатимусь утриматись від уже традиційних для нашої «навколонаукової» публіцистики іронічно-цинічних коментарів з приводу будь- яких успіхів державної політики. На мій погляд, ані різдвяні свята, ані суспільна користь та громадська безпека від таких коментарів не втрачають. Крім того, деякі поліпшення важко заперечувати: і певний ріст прибутків громадян у держсекторі, і серії нових контрактів, і суперечлива, проте вже дещо прогресивна структуризація партійного спектру.

Я вважаю, що в загальногосподарському контексті не потрібно покладати на цей рік «месіанських» сподівань. Якщо урядові (урядам), а передусім підприємницькому співтовариству поталанить утримати ріст — це вже буде успіхом. Крім того, це доведе не випадково-кон’юнктурний характер оздоровлення, а наявність у його рамках певного стратегічного змісту. У центральноєвропейській перспективі — адже у цьому регіоні нібито «здоровий» ріст виявився нестійким і здебільшого «зовнішнього» походження — ще один продуктивний рік зіграв би на руку Україні, зробив би її альтернативним об’єктом уваги світового бізнесового співтовариства.

У згаданому контексті, на мою думку, перед Україною у новому році постануть наступні завдання:

— полегшити процедуру і мінімізувати конфліктний потенціал передачі землі у приватну власність, а також, по можливості, підтримати «нове селянство» посередництвом асоційованих із урядом (державою) фінансових інституцій;

— російський досвід радикального зниження та уніфікація податків і ліцензувальної реформи довів свою ефективність. Тому непогано було б справдити надії підприємницького співтовариства в Україні на «найнижчі податки у Європі», а також «розворушити» ту ганебну ситуацію із реєстраційними процедурами, що її змалював у своїй відомій (дуже сподіваюсь, що вже застарілій) книзі Віктор Пинзеник;

— на мій погляд, потрібно в цьому році з’ясувати ситуацію із виконанням українсько-російських домовленостей. Зрив графіка виплат по боргу — вже за поблажливості «московських прагматиків» реструктуризованому — може «забити останні цвяхи в труну» довіри кредиторів до України. Крім того, співробітництво на стратегічних ринках уже дало перші результати, а в умовах розгортання бойових дій між Індією та Пакистаном і побудови американцями системи ПРО — «західнорадянська» військово- промислова машина має кінець-кінцем «глибоко видихнути і потягнутись».

Зрозуміло, що відокремлювати економічну політику від зовнішньої та внутрішньо- публічної й партійної — дещо необачно. Тому, на мою думку, від України на світополітичній арені слід з оптимізмом очікувати не «пошуків старшого брата», замаскованих під єврофільське гасло виробництва, а агресивного (по можливості) захисту національних інтересів. Нещодавно європейські союзотворці зробили нам декілька різдвяних «подарунків», увівши Румунію до Шенгенської зони і поставивши ряд туристичних фірм в Україні на межу банкрутства. Крім того, ПАРЄ ув’язала питання про наше у ній членство із результатами виборів, досить необачливо здійснивши втручання в українську внутрішню політику. З вищезгаданого випливає (приймаючи до уваги «дивну війну» в Афганістані та надто реалістичні плітки про сутність «нової американської політики»), що в України залишився єдиний справжній стратегічний партнер (відомо хто). Але при тому маргінальному обсягові російських інвестицій найреалістичнішим здається, що в України є один, найважливіший за всіх партнер — це сама Україна. Шокове лікування меншовартості та «едипового комплексу» нашої дипломатії, на думку державника — тільки на краще. Тим більше, що стандартного визначення «стратегічного» партнерства в світополітології немає.

Стосовно внутрішньої політики, яка в умовах демократії здійснюється не Міністерством внутрішніх справ, а згідно інтересів політичних партій — особливих побажань, на мою думку, висловлювати не варто. Тому що у тих-таки демократіях це самокерований процес. Повноцінне публічно-партійне життя можливе лише тоді, коли парламентська більшість створює уряд. Причому незалежно від свого «кольору». Якщо навіть неформально (себто як у тій ж Франції — майже позаконституційно) таке станеться після березня — можна буде обережно підтвердити закінчення в Україні процесу побудови «процесуальної» демократії. Проте до «тріумфу» громадянського суспільства залишається хоча і не вічність, але все-таки ще досить тривалий час. Перший дзвоник пролунає тоді, коли недержавні організації припинять бути «опозицією», а журналістів перестануть називати «алкоголіками». Але все це, поки що — «Сон у різдвяну ніч».

Насамкінець хотілося б, аби у новому році поменшало міфотворчості, меншовартості, забитості, посередності, неформальності, забутості та бруду (в душі та на вулиці), а натомість побільшало прагматики, пасіонарності, сміливості, талановитості, законності, популярності та відвертості... і трохи ідеалізму.