Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Реформи в науці потрібні, але й консерватизм не завадить

16 квітня, 2005 - 00:00

Суспільство, яке нездатне цінити тренований розум, приречене.

                                                                           Академік А. Мігдал

Різку критику Національної академії наук України, принаймні в тоні, який собі дозволили мої колеги в листі під назвою «Симптоми тяжкої хвороби, або Що являє собою вітчизняна наука» («День», № 41 від 10.03.2005), особисто я вважаю несправедливою і необгрунтованою. Проблеми, звичайно, є, але не там, де їх шукають автори згаданого листа.

Почну з виборів членів Академії. Це така ж процедура, як будь-які вибори в суспільстві, які дають певний розподіл голосів між більш і менш достойними кандидатами. І завжди має місце деякий тиск різних груп впливу, що теж є нормальним навіть при самій демократичній системі обрання. Але всі по-справжньому великі вчені, рано чи пізно, обираються до лав Академії, що саме і робить звання члена НАНУ престижним. Тому не треба створювати уявлення, що НАНУ знизила планку вимог.

Тепер виникає законне запитання: а як же працюють члени НАНУ? Стверджую, що набагато краще, ніж це дозволяють сучасні умови. Наприклад, клас окремих фізичних і астрономічних робіт дуже пристойний і знаходиться на світовому рівні. Середній же рівень науки є ніщо інше, ніж відображення стану країни та її економіки, що не дозволяє фінансувати наукові дослідження в потрібному обсязі. Завдяки ентузіазму і кваліфікації вчених середнього і старшого поколінь цей рівень є вищим, ніж мав бути за таких умов, але він трагічно падає під дією різних факторів, головний із яких, як на мене, — глибоке нерозуміння керівництвом країни ролі фундаментальної науки в сучасному світовому розвитку. Саме в цьому — наслідках «фінансового голоду» — і полягає хвороба, про яку йдеться в згаданій вище статті моїх колег.

Тепер щодо публікацій. Наприклад, в установах фізичного профілю більшість публікацій з’являється в журналах, рейтинг яких найвищий. Але при цьому є багато висококваліфікованих науковців, які віддають перевагу рецензованим російськомовним, а дехто — виключно україномовним журналам. Це не принижує подібні публікації, бо оригінальні результати будуть знайдені в будь-якому виданні. Але політика стимуляції тільки закордонних публікацій є політикою проти власних наукових журналів, а це небажано.

При хронічному дефіциті коштів їх дещо інший перерозподіл між інститутами або збільшення долі публікацій на конкурсних засадах, що зараз пропонується, не змінять ситуації кардинально. Якби фінансування хоча б відповідало закону України про науку, то багато проблем — передплата наукової періодики, обладнання, інтернет, підвищення зарплати до необхідного рівня — можна було б розв’язати. Поки ж цього нема, рівень науки і освіти падає, як і престиж самих професій науковця чи викладача, що вкрай небезпечно для майбутнього країни. Матеріальне забезпечення і статус цих професій в суспільстві — ось проблеми, що потребують негайного вирішення. Без нього неможливо припинити наукову еміграцію, головна причина якої — невиправдано мала заробітна плата. Інші — це неможливість працювати на пристойному обладнанні, брак участі в наукових конференціях та інформаційного забезпечення. Нагадаю, що підвищення зарплати науковцям Греції, Італії, Польщі не тільки призупинило еміграцію вчених, але й перетворило її на рееміграцію.

В нашій власній історії був момент, коли в 1947 році (одразу після війни!) були значно підвищені оклади науковцям, що зробило наукову діяльність престижною і шанованою суспільством. Я можу лише засвідчити, що попри декларації, і уряд, і законодавчий орган нашої країни демонструють нерозуміння ролі наукового світогляду і освіти, а також необхідності підтримки розвитку наукової сфери як такої. Те, що без фундаментальної, в першу чергу, науки сучасна держава є нонсенсом, має усвідомлювати насамперед влада.

Працюючи також в НТУУ «Київський політехнічний інститут» і постійно спілкуючись із студентами, я часто від них чую відмови піти до аспірантури або залишитись на кафедрі для викладання. Навіть студенти молодших курсів знають, що посадова ставка професора провідного ВНЗ нижча за середню заплату в Києві. Тому й не дивно, що здібні випускники знаходять собі місця там (в тому числі, за кордоном), де їхні знання цінують більше, а старанність відповідно стимулюється. Ніким не контрольований відтік інтелекту набув рис катастрофи — важко знайти в Європі та Америці лабораторію, де б не працювали наші співвітчизники. НАНУ б’є тривогу, але її ніхто не чує й не визнає, що наше справжнє багатство — це освічена молодь, від’їзд якої погіршує генофонд нації, і без якої нема майбутнього. Світовий ринок її легко поглинає і використовує на свою користь. Цю молодь із задоволенням приймала б НАНУ і університети, проте фінансові умови, що пропонуються урядом і затверджуються парламентом, заважають такому поповненню. Саме тому останні роки не пройшли для НАНУ безслідно — вона постаріла. І якщо навіть припустити, що кількість грошей дорівнюватиме необхідній, то швидко відновити якісний склад молодих науковців буде важко. Зміна тенденцій потребує часу, але треба усвідомити, що на голому ентузіазмі та патріотизмі ситуацію виправити неможливо. Вчені це розуміють, але молодь стала більш прагматичною і неконкретними перспективами її вже не привабиш.

Країна не може стати передовою без такої ж науки і освіти. В Європі це глибоко усвідомлюють — недарма Європейський союз буквально днями подвоїв витрати на наукові дослідження, довівши їх до гігантської величини у 70 млрд. євро.

Реформи в науці, дійсно, потрібні. Але що розуміти під реформами? Багато з того, що так називається в нашій країні, оптимізму не додає. Ми легко відмовляємось від старого в ім’я нового, яке з невідомих причин не стає кращим або таким, яким його обіцяли. Тому деякий консерватизм, який демонструє НАНУ, навпаки, треба вважати її здобутком, бо завдяки цьому вдалося зберегти наукові школи й працюючі колективи. Заклики у деяких публікаціях брати приклад із Заходу не переконують, бо враховуються одні параметри (інша організація науки, одноступенева система атестації і т. ін.), але ігноруються інші (безліч джерел фінансування, наявність технологічного ринку, захист інтелектуальної власності тощо). Тому дивними здаються «реформаторські» пропозиції, які вже давно знайомі всім тим, хто думає і дбає про справи в науковій і освітній сферах. Зокрема, без помилки, можна передбачити, що незалежні експерти, в першу чергу, визнають недостатність фінансування, застарілість обладнання, відірваність від можливостей безпосереднього обговорення своїх результатів із колегами з-за кордону.

Суспільство в цілому (а не прошарок науково-технічної інтелігенції) має визнати, що науковий підхід до проблем, що виникають, є єдиним способом їх розв’язання. Але сьогодні необхідно враховувати важливу обставину — думки й настрої людей, які як платники податків мають право спитати, куди йдуть кошти. Тому вченим треба бути готовими до публічного обговорення своєї роботи і своїх досягнень. Іншими словами, сучасні умови вимагають, щоб хоча б окремі вчені стали публічними людьми. Моє враження, що до цього зараз не готові ні сама науково-освітня спільнота, ні ЗМІ, ні, хоч як це прикро, громада.

Вадим ЛОКТЄВ, академік НАНУ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments