Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Давид і Голiаф

Чому Європі важливо знати про «російський колоніалізм» і тоталітаризм на пострадянському просторі
9 квітня, 2013 - 12:15

Нещодавно найбільша група в Європейському парламенті, Європейська народна партія (ЄНП), провела в Європарламенті конференцію під назвою «Давид і Голіаф: Малі країни під тоталітарним правлінням», присвячену російській колоніальній окупації 130 країн на євразійському просторі, яка триває. Депутат Європарламенту від Угорщини доктор Ласло Сур’ям так пояснив на своїй веб-сервер-сторінці ініціативу найбільшої партії в Європарламенті: «У той час як в Європу прийшла нова епоха єдності і процвітання, деякі теми недооцінюються, а інколи про них навіть забувають у суспільстві. Це стосується тоталітарного режиму, який правив у більшості малих країн, що нині становлять більшість держав в ЄС. І аби ця тема не стала лише предметом короткої згадки у книжках з історії, група ЄPP організувала ці слухання».

 Як повідомляє портал, http://cenzoriv.net, слухання організувала латвійський професор Інесе Вайдере, яка звернула увагу на той факт, що тоталітарні режими несуть відповідальність за наймерзенніші акти геноциду, злочини проти людства і військові злочини в недавній європейській історії. Вона нагадала, напередодні війни Сталін наказав стратити 21 тис. 957 поляків у Катині. Під час війни 400 тис. поволзьких німців було депортовано до Середньої Азії і Сибіру. Також приблизно мільйон чеченців, кримських татар, балкарців, калмиків і тюрків депортовано зі своєї батьківщини до Середньої Азії. З балтійських держави у 1940-1953 рр. було депортовано сотні тисяч осіб. «Зараз, 70 років потому, ми можемо бачити, що депортації залишили глибокі рубці усередині цих країн. Це здебільшого пояснюється тією обставиною, що Росія так і не визнала більшості сталінських злочинів», — зазначила Вайдере.

 Свою думку з цього приводу висловили її колеги: угорський європарламентарій Дьєр Шопфін, естонський європарламентарій Тунне Келам і литовський парламентарій Радвіле Моркунайте-Мікуленієне, а також представники чеченців, кримських татар, карельців і жертви ГУЛАГу, яких теж було запрошено як доповідачів.

 Загальний тон дискусії полягав у тому, що малочисленні народи, як і раніше, борються з пост-тоталітарною спадщиною. Це можна побачити в багатьох аспектах життя суспільства, але також і в політиці. Міграція, яка відбулася під час Холодної війни (здебільшого російського населення, яке прибуло в країни Балтії), інфраструктура, яка все ще є характерною для деяких міст (бездушні житлові коробки у Братиславі), і спадщина таємної поліції, яку не просто усунути, коли настає край тоталітарному режимові. Усі доповідачі висловили стурбованість тим, що ці питання не розглядаються в правильному порядку не лише в країнах, яких це торкнулося, а також з боку Заходу. Якщо таке ставлення триватиме, це може призвести до маніпулювання інформацією про епоху страждань, які приніс із собою тоталітарний режим.


«День» звернувся до членів Європейської народної партії з проханням прокоментувати значення цих слухань і те, чи мають лідери ЄС враховувати під час ухвалення рішення про підписання Угоди про асоціацію той факт, що Україна є жертвою тоталітаризму і «російського колоніалізму».

ЗНЕСТИ ПСИХОЛОГІЧНУ «БЕРЛІНСЬКУ СТІНУ» НЕВІГЛАСТВА І БАЙДУЖОСТІ

Тунне КЕЛАМ, естонський європарламентар, член фракції Європейська народна партія:

— Для мене і для багатьох моїх колег в Європейському парламенті тема тоталітаризму залишатиметься актуальною, і її важливість не зменшуватиметься, допоки результати діяльності кривавої тиранії комуністичних тоталітарних режимів не стануть частиною загального історичного знання Європи.

Оскільки деякі колишні колонії Радянського Союзу після 1991 року змогли відновити свою повну незалежність і стати членами європейського співтовариства, то їхній спеціальний моральний обов’язок — використовувати всі можливі засоби, щоб знести досі існуючу психологічну «Берлінську стіну» невігластва і байдужості, яка в багатьох аспектах розділяє дві частини Європи. Це серйозна перешкода для більш тісної співпраці та практичної солідарності між народами нашого континенту.

Такі конференції з новітньої історії не є частиною нашої офіційної парламентської роботи. Проте це наше дуже серйозне суспільне і моральне зобов’язання, яке можна розглядати як доповнення до звичайної діяльності.

Я член Європейського парламенту з 2004 року, і в мене склалося враження, що неправильно з моральних і неможливо з політичних міркувань закривати очі на комуністичну тоталітарну спадщину під приводом: залишимо позаду минуле і зосередимося разом на будівництві кращого майбутнього.

Мій однозначний висновок — без загальноєвропейської обізнаності про минуле, без моральної і політичної оцінки масових злочинів проти людства у ХХ столітті, включаючи трагедію Голодомору, ми не зможемо успішно будувати спільне майбутнє.

Мета нашої останньої конференції — однієї з десятків, які ми започаткували — чітко пояснити, що, незважаючи на голосно озвучені принципи рівності, жертви різних тоталітарних систем не розглядаються згідно з цими принципами. Трагедії, спричинені нацизмом, стали звичайним знанням, його жертви визнаються і шануються. Для них загальноєвропейське політичне зобов’язання — «Ніколи більше» — стало обов’язковим.

Жертвам комунізму бракує таких авторитетних, міжнародно визнаних гарантій. Насправді замість однакового ставлення вони в основному розглядаються як другорядні випадки, які мають триматися на дистанції, щоб не ставити незручні питання. Інакше існує ризик підірвати історичну модель, встановлену переможцям Другої світової війни. Справедливості і визнання їхніх страждань не забезпечено. Замість цього вони зіткнулися з новою формою лицемірної несправедливості, яка заперечує основний факт, що страждання і несправедливість, завдані будь-якій людині, не можуть бути класифіковані на основі того, який вбивця спричинив ці страждання і смерть.

Щодо реакції європейських мас-медіа у висвітленні цієї теми, то не слід очікувати швидких результатів. Це буде довгий процес. Ось чому ми знову і знову повинні привертати увагу на кричущу нерівність у ставленні до жертв різних тоталітарних режимів. Проте поступ помітно. Чотири роки тому, в квітні 2009 року, Європейський парламент прийняв свою першу резолюцію під назвою «Європейська свідомість і тоталітаризм». Це сталося завдяки ініціативі кількох країн Східної Європи-членів ЄС. На основі цієї резолюції 2012 року в Празі було засновано «Європейську платформу пам’яті і свідомості». Низка європейських країн відгукнулась на звернення Європарламенту вшанувати 23 серпня прийнятий 1939 року сталінсько-гітлерівський пакт про дружбу, який відкрив шлях Другої світової війни, як загальноєвропейський День пам’яті жертв усіх тоталітарних режимів. Естонський парламент і уряд були першими, хто ініціював таку традицію, починаючи з серпня 2009 року.

Ми розглядаємо всі ці ініціативи як частину зусиль щодо заохочення всіх посткомуністичних країн Європи, включаючи Україну, щоб дійти всередині згоди щодо недавнього минулого, яке включає масові злочини проти людства. Очевидно, що ці злочини претендують на загальноєвропейську моральну і політичну оцінку. Але такі зусилля вимагають руху по двосторонньому шляху. Без активності та тиску зсередини у самих посткомуністичних країнах справедливості неможливо досягнути. Єдина надія — це взаємна підтримка, координація та солідарність.

Що ж до Угоди про асоціацію ЄС—Україна, я дуже сподіваюся, що її можуть офіційно підписати на майбутньому саміті у Вільнюсі. Європу не можна розглядати як щось ціле і завершене без рівноправної участі України. Ця угода може надати Україні конкретні рамки зобов’язань, правил, що базуються на цінностях, які зроблять її поступ до верховенства права в суспільстві та в європейській інтеграції більш послідовним, нарешті, незворотнім.

Долю Тимошенко не можна розглядати як окремий випадок. Більшість європейських політиків розглядає його як лакмусовий тест для критичного виклику розподілу влади та незалежності судової влади. Це не проблема пані Тимошенко як людини. Акт доброї волі української влади певною мірою полегшить шлях до історичної угоди, яку було вже парафовано.

ПІДПИСАННЯ УГОДИ БУДЕ АРГУМЕНТОМ ДЛЯ ПОДОЛАННЯ ТОТАЛІТАРНОГО МИНУЛОГО НЕ ЛИШЕ УКРАЇНИ...

Павел ЗАЛЄВСЬКІ, польський євродепутат, член фракції Європейська народна партія, член делегації ЄП у комітеті парламентського співробітництва ЄС—Україна:

— По-перше, ці слухання відображають возз’єднання Європи. У даному випадку Центральної та Східної із Західною Європою, що сталося завдяки останньому розширенню ЄС і НАТО. А по-друге, вони відображають важливість для ЄНП таких цінностей, як свобода, демократія, право націй самостійно приймати рішення щодо свого майбутнього. Якщо ви поєднаєте ці два елементи, то цілком очевидно, що ЄНП слушно порушила це питання. Ми просуваємо усвідомлення того, наскільки важливо все це підтримувати для майбутніх досягнень, об’єднання. Тому ми розуміємо, що свобода, демократія, незалежність є тими цінностями, які потрібно розвивати, підтримувати і спрямовувати в правильному напрямку. Саме тому потрібно пам’ятати історію східних народів за часів радянської окупації.

— І ви вважаєте, що такий термін, як «російська колонізація», відображає реальність, яка існує нині?

— Обговорення колонізації є одним зі способів пояснити зовнішнє панування над деякими територіями, причому не лише в Східній Європі. Ми знаємо, що це дуже популярне пояснення і тренд у сфері соціальних наук у Сполучених Штатах. Наскільки я розумію, цей термін було використано для зображення того, як Радянський Союз керував такими державами, як країни Балтії. Деякі вчені та політологи описують відносини між Росією і деякими країнами Центральної Азії як вияв колоніалізму. Це один зі способів пояснення. Я не можу на 100 відсотків погодитися з таким поясненням того, що відбувається сьогодні, особливо у відносинах між Росією та іншими малими народами. Наскільки я розумію, це науковий підхід пояснення проблеми. Я також розумію, що для деяких вчених і політологів дуже важливо пояснити зараз такі відносини.

— На вашу думку, чи допоможуть ці слухання підвищити обізнаність Європи загалом, не лише серед депутатів, а й простої публіки, щодо російської колонізації, тоталітаризму, який пережили країни колишнього Радянського Союзу?

— Проблема Західної Європи в тому, що їй не вистачає знань про те, що відбувалося в східній частині в минулому. Щодо цього існує величезний брак знань, і на мій погляд, саме тому важливо підвищувати поінформованість, особливо серед наших колег із Західної Європи. Це також важливо для того, щоб зрозуміти деякі сьогоднішні тенденції у Східній Європі. Я історик і знаю, що історія не повторюється, тому сьогоднішня політика Росії відрізняється від її попередньої політики. Я дуже не хотів би їх порівнювати, це було б просто ознакою невігластва. Але, звичайно, це не означає, що Росія не має імперських прагнень. Хоча контекст, інструменти зовсім різні. Але не менш важливим є те, що кожна історія, кожен президент, кожне майбутнє беруть свій початок в історії. Що більше ми знаємо історію, то краще ми розуміємо сьогодення.

— Російське МЗС, відреагувавши на ці слухання, назвав їх фальсифікацією історії. Як ви гадаєте, росіяни поводяться так, тому що хочуть знати історію, і як має реагувати на це Захід?

— Дуже важко говорити про позицію Росії, тому що з одного боку це дуже гордий народ, який має всі підстави пишатися, я маю на увазі росіян з їхньою вишуканою високою культурою, яка подобається всім у світі. З іншого боку, там є опозиція, яка бореться за права людини, свободу, демократію і виступає проти корупції в Росії. Ще одна сторона — Кремль, який стверджує, що успадковує всі традиції не лише Росії, що було б зрозуміло, але перш за все Радянського Союзу. Тому я б не ототожнював їх. Це була реакція Кремля або тих, що пов’язані з Кремлем, які, звичайно, хотіли б бачити себе спадкоємцями традиції, що, на їхню думку, є славною, чудовою, фантастичною. Я не дуже здивований, що вони відреагували так, але вважаю також, що це не має великого значення. Ці люди, ці групи, що пов’язані з Кремлем, завжди реагують так, але це не має реального політичного значення.

— На вашу думку, чи повинні європейські лідери враховувати той факт, що Україна дуже постраждала від тоталітарного режиму, і, відповідно, підписати на саміті у Вільнюсі Угоду про асоціацію, яка б наблизила Україну до Європи і водночас була своєрідними ліками від тоталітаризму?

— Саме такою є наша аргументація. Саме це зазвичай я кажу. Україна є другою за чисельністю після Росії республікою колишньою Радянського Союзу. І серед слов’янських народів, я маю на увазі Росію та Білорусь, українці демонструють, що вони не сприймають тоталітаризм як спосіб урядування. На жаль, українці показують, що вони віддають перевагу анархії та корупції замість верховенства права.

Але, безумовно, це не тоталітаризм, це не самодержавство. Це величезне досягнення самих українців. Звичайно, є багато аргументів, які я не хотів би повторити, але якщо ми говоримо про тоталітарну спадщину в країнах пострадянського простору, то це є величезний аргумент на користь підписання Угоди про асоціацію, а також для тих у Європі, котрі вважають, що пострадянський простір може мирно перетворитися у простір демократії та верховенства права.

Отже, якщо ми підпишемо Угоду про асоціацію, а потім якщо зможемо її імплементувати — я цілком свідомо використовую поняття «ми», тому що це буде мета не лише української політичної еліти, а й європейської, бо з нашого боку ми теж будемо відповідальними. Отже, це буде наша спільна робота. Якщо ми зробимо це і Україна стане демократичнішою країною, з вищим рівнем життя, вищими стандартами верховенства права, то ми покажемо, що і для самих білорусів та росіян як альтернатива спокусливими можуть стати верховенство закону і демократія, якщо їх правильно імплементувати, завдяки чому підвищаться стандарти життя простих людей, а не лише олігархів, що має бути метою політиків кожної країни.

Ми повинні дбати не лише про того, хто може подбати про себе, але й повинні піклуватися і підтримувати тих, що знаходяться в менш вигідному становищі. Я погоджуюся з вами, це підписання буде аргументом для подолання тоталітарного минулого не тільки України, але і всього пострадянського простору.

— І її має бути підписано, незважаючи, що Тимошенко у листопаді ще перебуватиме у в’язниці?

— Я б це запитання поставив собі так: чи буде Тимошенко ближче до звільнення без підписання угоди чи після підписання? І я завжди відповідаю собі, що підписання Угоди про асоціацію започатковує певну логіку, яка сьогодні може бути незрозумілою тому, хто править в Україні. Це логіка верховенства права, це логіка правосуддя. І в рамках цієї логіки Україна не буде продовжувати те, що ми називаємо вибіркове правосуддя. Так, безумовно, Тимошенко буде ближче до звільнення, коли ми започаткуємо цю логіку верховенства права в рамках Угоди про асоціацію.

Микола СІРУК, «День»
Газета: