Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

Лівія після Каддафі

16 серпня, 2011 - 00:00
11 СЕРПНЯ 2011 року. ЛІВІЯ. ПОВСТАНЦІ НА ВУЛИЦЯХ НАСЕЛЕНОГО ПУНКТУ БІР АЛЬ-ГАНАМ, ЯКИЙ УДАЛОСЯ ВІДБИТИ У ВІЙСЬК ПОЛКОВНИКА МУАММАРА КАДДАФІ / ФОТО РЕЙТЕР

Близькосхідні диктатори зазвичай залякують свої народи ріками крові, окупацією Заходом, бідністю, хаосом і Аль-Каїдою, які нагрянуть, якщо їхній режим зруйнується. Такі погрози вже лунали в Тунісі, Єгипті, Ємені, Бахрейні, Сирії й — подані в стилі чорної комедії — в Лівії. Але там є глибока віра в те, що ціна за знищення автократії, хоч би якою високою вона була, є меншою порівняно зі шкодою, якої завдають нинішні правителі. Простіше кажучи, свобода варта того.

У Лівії може бути чотири сценарії розвитку подій, що можуть негативно позначитися на процесі демократизації: громадянська/міжплемінна війна, воєнний режим, якщо Лівія «застрягне в перехідному процесі», та розподіл країни. Враховуючи високу ціну, яку лівійці вже сплатили, подібні сценарії мають бути ліквідовані, а не виправлені.

Сценарій громадянсько/міжплемінної війни — найгірший з варіантів розвитку подій. Єгипетські революціонери зрозуміли це. Коли після того, як скинули Хосні Мубарака, почалося насильство на релігійному грунті, революційна коаліція висунула гасло: «Ми не дамо тобі шансу позловтішатися, Мубарак». Репресивні диктатури не можуть виграти чесні й справедливі вибори. Але вони можуть використовувати неймовірне насильство, щоб зміцнити свій контроль над державою, його народом і його установами.

Для того, щоб перемогти, лівійський полковник Муаммар ель-Каддафі навмисно й успішно перетворив кампанію громадянського опору на збройний конфлікт. Це матиме свої наслідки в поставторитарному контексті. Згідно з дослідженням громадянського опору, опублікованим Колумбійським університетом, ймовірність того, що в країні знову почнеться громадянська війна після збройного повалення диктатури, дорівнює 43%, тоді як в разі повалення без збройного насильства вона дорівнює 28%.

Згідно з аналогічним дослідженням, що базувалося на 323 випадках збройних і мирних опозиційних кампаній між 1900 і 2006 роками, ймовірність переходу до демократії протягом п’яти років після успішної збройної кампанії становить усього 3%, тоді як після мирної кампанії вона дорівнює 51%.

Лівія, звісно, може уникнути безрадісної перспективи поставторитарної громадянської війни. Але це потребує заборони племінної й регіональної поляризації, так само як і суперництва між Тимчасовою національною радою (NIC) та Військовою радою (МС), а також між старшим командним складом збройних сил. Значна поляризація спостерігається не лише між східними й західними племенами, а й між деякими західними племенами.

Минулого місяця, наприклад, почалися збройні зіткнення між бунтівниками ель-Зітани та сільськими жителями з розташованої за 15 км від неї аль-Райянії. Було вбито шістьох людей — нагадування про те, що може статися, якщо триватиме велика напруженість між сусідніми містами й селами. Політика вендети не нова в Лівії, й у збройному суспільстві, що складається з понад 120 племен — зокрема й близько 30 зі значною чисельністю й ресурсами, — це може бути дуже небезпечно.

Інший негативний сценарій — захоплення влади військовиками. Декілька фігур з «вільних офіцерів» — організації, що підготувала 1969 року план повалення монархії, — очолюють INC. Туди входять генерал Абд аль-Фаттах Юніс, генерал Соліман Махмуд, полковник Халіфу Хафтар, майор Мохаммед Наїм та інші. Ці фігури мають історично обумовлену легітимність завдяки своїй участі в перевороті 1969 року, а також поточну легітимність завдяки своїй підтримці революції 17 лютого. До того ж, вони належать до декількох великих племен, що гарантує їм широку племінну підтримку в разі, якщо Військова рада схоче прийти до влади, як у Єгипті.

Проте, на відміну від Єгипту, хоч би хто прийшов до влади в Лівії, він не обов’язково повинен буде успадкувати погані економічні умови, які могли б загрожувати його легітимності й підривати його популярність. Група старших офіцерів могла б очолити країну й керувати нею безпосередньо, особливо якщо перемога в Лівії буде здобута воєнним шляхом. Повстання військових офіцерів проти Каддафі та його синів у Триполі могло б закінчити конфлікт, і військові командири отримали б кредит довіри та політичний капітал.

Але чотирьох десятиліть диктатури, побудованої на базі збройних сил, могло б вистачити для лівійців, більшість яких насправді ніколи не мали зиску з багатств або потенціалу їхньої країни. Коли це призводить до появи терористів і нелегальних іммігрантів — дві критичні проблеми Європи — арабським воєнним диктаторам нічим похвалитися. Алжир 1990 року — яскраве нагадування про це, й західні уряди не хочуть, щоб порочний цикл репресивних диктаторів, що створює жорстоких теократів і іммігрантів, було знову запущено.

Виявитися «застряглими в перехідному процесі» — це третій можливий сценарій щодо Лівії, що залишається в «сірій зоні», — ні абсолютної демократії, ні диктатури, а «щось середнє». Це означає регулярні вибори, демократичну конституцію та громадянське суспільство разом з виборчим шахрайством, перекосами в представництві в органах влади, порушеннями прав людини й обмеженнями громадянських свобод. Загрузання на етапі переходу, як правило, знищує прагнення демократичних змін, сприяє поширенню корупції, ослабленню державних інститутів і зниженню рівня безпеки з метою підтримки міфу про «справедливого автократа». Правління Володимира Путіна в Росії ілюструє такий шлях розвитку.

На жаль, дослідження, опубліковане в «Журналі демократії», свідчить, що зі 100 країн, що були в «перехідному» стані між 1970 і 2000 роками, лише 20 стали повністю демократичними (наприклад, Чилі, Аргентина, Польща й Тайвань). П’ять зазнали жорстких диктатур (зокрема Узбекистан, Алжир, Туркменія та Білорусь), тоді як решта залишилися десь на етапі переходу.

Зважаючи на брак демократичного досвіду в Лівії, дехто вважає це ймовірним результатом в еру після Каддафі. Але Лівія — не єдина країна, що спробувала перейти від диктатури до демократії зі слабкими державними й суспільними інститутами та сильними племінними зв’язками. Албанія, Монголія й Індія витримали складніші випробування — і пропонують кілька корисних уроків, як перейти до демократії за несприятливих умов.

Четвертий сценарій розвитку подій — розділення на три області часів ще Оттоманської імперії, зазвичай згадуваних як Керенаїка (схід), Феццан (південь) і Триполітанія (захід). Керенаїка — вільна від Каддафі, Триполітанія — не звільнена, а Феццан — не повністю приєднався до революції. Але адміністративні кордони цих областей ніколи чітко не визначалися й мінялися вже вісім разів починаючи з 1951 року. До того ж, 2007 року в Лівії нараховувалося аж 22 адміністративні райони (шабія), а не три.

На кожний з цих трьох сценаріїв вплине ситуація в Єгипті й Тунісі. У разі переходу до демократії успіх по сусідству допомагає й удома. Одна з країн, або обидві, може запропонувати Лівії успішні моделі переходу, тим самим створюючи серйозну перешкоду на шляху розвитку сценарію воєнної диктатури або громадянської війни.

ДО РЕЧI

Лівійські повстанці ввійшли до двох міст на підступах до Триполі. Згідно з повідомленням Бі-Бі-Сі, бої йдуть у місті Завія, що розташоване на відстані 50 км на захід від Триполі, і в місті Гаріан, яке на відстані 80 км на південь від столиці. Якщо ці два стратегічні пункти виявляться в руках повстанців, то столиця Лівії опиниться в оточенні, оскільки сили НАТО блокують доступ до Триполі з моря. Тим часом, Муаммар Каддафі, виступаючи по телебаченню, закликав своїх прибічників «приготуватися до бою».

Омар АШУР — директор Близькосхідної аспірантської програми Інституту арабських і ісламських досліджень при Університеті Exeter (Великобританія). Автор книжки «Дерадикалізація джихадистів: трансформація збройних рухів ісламізму».

Омар АШУР. Проект Синдикат для «Дня»
Газета: