Олексій Навальний як дзеркало російської революції
Виступ російського громадського діяча Олексія Навального в програмі «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» на телеканалі «Інтер» 10 лютого призвів до вибуху пристрастей в українському сегменті Інтернету. Що ж такого сказав Навальний? Відповідаючи на запитання журналіста про відносини між Росією та Україною, Навальний відзначив: він переконаний, що Україна і Білорусь є головними геополітичними союзниками Росії. «Наша зовнішня політика має бути максимально спрямована на інтеграцію з Україною та Білоруссю... Так вийшло історично — фактично ми один і той самий народ... Ми повинні посилювати цю інтеграцію», — сказав він і наголосив, що проблеми з «Газпромом» та інші — це, мовляв, лише пилюка на величному п’єдесталі українсько-російської єдності.
У відповідь ведучий програми Євгеній Кисельов зауважив, що багато хто в Україні негативно сприйме таке твердження. Навальний парирував: «Я наполовину українець, наполовину росіянин. У мене більша частина родичів живе в Україні... Доки Чорнобильська станція не вибухнула, у мене просто всі родичі жили в тих краях, я кожне літо проводив там. Мабуть, я більше українець за своїм якимось корінням і генетикою». Втім, уже чималий політичний досвід, очевидно, підказав Навальному, що слід трохи «здати назад», і він почав говорити, що не збирається втручатися у сфери, в яких він некомпетентний, і не має наміру доводити, що української нації не існує. «Заради Бога! Нехай вона існує, і все пречудово! Й існує українська культура, і велика кількість людей, котрі хочуть бути, говорити, що вони, мовляв, ніякі не росіяни, а українці та самі по собі. Пречудово і прекрасно. Але це зовсім не суперечить інтеграційним процесам. І не суперечить тому, що ми можемо жити в якійсь вельми близькій конструкції. Мені абсолютно очевидно, що немає більш спорідненої країни для Росії, ніж Україна», — завершив монолог Навальний.
Щодо цього Євгеній Кисельов зазначив, що чимало людей сприймає російську політику як таку, що спрямована на підкорення України Росії, на втрату Україною частини бодай суверенітету на користь якихось наддержавних інтеграційних органів, і багатьом це не подобається. Олексій Навальний знову парирував: це природний процес там, де йдуть інтеграційні процеси, — в Євросоюзі те саме робиться, можна знайти прийнятну для всіх конструкцію. На це ведучий програми зауважив, що серед українських громадян більшість, за даними всіх опитувань, виступає за інтеграцію з ЄС, аніж із Росією. Було б дивно, якби було інакше, відповів Навальний, вони вважають, що інтеграція з ЄС дасть їм більший добробут. Росія, наголосив він, — також частина Європи, Росія теж інтегрується з ЄС, хоч і дуже повільно.
І тут студія, яка до цього була налаштована вельми прихильно до російського опозиціонера, який з нею перебував на прямому телезв’язку, сповнилася скепсисом: «Російські демократи закінчуються на тому місці, де починається Україна! Ми — суверена держава! Ці розмови, ця риторика може бути близька вашим виборцям, але в Україні половина ваших симпатиків відвернулася від вас після цього», — запротестувала присутня в студії журналістка Ірина Соломко із журналу «Кореспондент». Навальний знов-таки миттєво відповів: це, мовляв, така родова травма української демократії. Всюди ввижається змова задля загарбання України з метою приєднання до Росії. «Я вас розчарую — в Кремлі не сидить четверо людей, які вирішують приєднувати Україну до Росії чи ні», — образно сформулював він. І взагалі, мовляв, українське питання в Росії на двадцять п’ятому місці. А інтеграція — це зовсім інше. «Я щороку проводжу по шість годин на російсько-українському кордоні. А в Білорусь проїжджаю машиною, навіть не зупиняючись, не помічаючи», — пояснив він свою позицію. Євгеній Кисельов підхопив сказане: отже, йдеться про інтеграцію за прикладом Євросоюзу, де, наприклад, існують суверенні Франція і Німеччина, але водії абсолютно безперешкодно перетинають кордон між державами, так само його не помічаючи? Олексій Навальний підтвердив: саме так. «Я не хочу, щоб мої рідні стояли на пропускних пунктах по шість годин, намагаючись потрапити до Росії чи навпаки. Хіба це означає, що хтось посягає на ваш суверенітет?.. В Іспанії, наприклад, чимало євроскептиків, котрі виходять на вулиці з гаслами: «Досить годувати Грецію». Однак із цієї держави можна без проблем потрапити в Грецію. Хіба суверенітет означає, що треба ставити шлагбауми і починати політичні війни?.. Хіба це означає, що я зараз залізу на вашу Верховну Раду і почну зривати ваш прапор та герб? Ми не хочемо вирішувати ще й ваших проблем. У нас немає найменшого бажання залазити до вас і робити справу за вас», — завершив Навальний.
Я навмисно так детально відтворив цю частину розмови в телестудії, щоби зробити більш наочними як сильні, так і слабкі сторони тверджень Олексія Навального, бо ж в українському Інтернеті обговорення велося надто вже бурхливо, без особливих намагань зрозуміти зміст і підґрунтя окресленої російським опозиціонером позиції.
Спочатку про те, чого, схоже, не усвідомлює переважна більшість українських журналістів та інтернет-форумчан. Будь-який серйозний російський політик завжди прагнутиме посилення впливу своєї держави на сусідів, об’єднання максимально більшого числа з них у тій чи іншій формі навколо Москви. Це природне прагнення будь-якої доволі значної держави, тим більше — держави з досить розвинутим ВПК, тобто з високотехнологічним виробництвом, і наявністю величезних природних ресурсів. І це тільки вітчизняні державні діячі останнього десятиліття настільки нікчемні, що не прагнуть зробити Україну — на ґрунті об’єктивних підстав — регіональним політичним лідером та провідним гравцем світового сільськогосподарського ринку. Дуже показовим є приклад Польщі, щоб зрозуміти: і з меншими, ніж у нас, ресурсами можна відігравати значно вагомішу роль у міжнародній політиці й економіці. Інша річ, якими будуть фірми і методи такого впливу, що зможе запропонувати претендент на регіональне (не кажучи вже про глобальне) лідерство в тій чи іншій сфері. З Росією в цьому плані сусідам традиційно складно, але навіть у разі докорінної зміни політичної системи в цій державі навіть найліберальніший російський уряд все одно прагнутиме впливати на Україну й пропонувати інтеграційні проекти. Інша річ, що існує шанс на те, що такі проекти стануть, нарешті, взаємовигідними та позбавленими імперства... Але не менше тут залежатиме й від української сторони, яка мусить позбутися, нарешті, комплексу меншовартості в усіх його проявах.
Отже, тут справді існує предмет для розмови. Але розмови цілком конкретної. По-перше, доки в Росії існує путінізм, будь-які інтеграційні проекти не тільки не бажані, а й неможливі за визначенням. По-друге, слід розуміти: інтеграція в межах Євросоюзу можлива, бо вона ґрунтується не тільки на шести десятиліттях практичного досвіду інтеграційних процесів, а й на інших соціокультурних і ментальних принципах, аніж ті, що панують донині на теренах колишньої Російської-Радянської імперії. «Сирна агресія» з боку Москви — наочний приклад цього. До речі, саме прагнення українців до європейськості в нормах життя, а не лише до добробуту, зумовлює налаштування на інтеграцію з ЄС. По-третє, ніякі «митні союзи» з Росією Україні вже об’єктивно не потрібні — обидві держави стали членами ВТО. Головне, щоб відповідні угоди працювали. По-четверте, демократична Росія не словом, а ділом (хоч і словом також) мусить подолати свою гнітючу імперсько-шовіністичну спадщину і довести свою цивілізованість. До того ж не слід плутати етнічне і національне: за етнічним походженням Навальний, як каже він сам, переважно українець, але належить до російської нації.
Якщо ж обговорювати тезу, що буцімто ніхто в Росії не думає про приєднання України і не прагне цього, то Олексій Навальний своїм виступом яскраво й переконливо заперечив власні слова. Адже звідки взялася у нього ідея, що ми, мовляв, єдиний народ? Навіть за радянських часів її не було, якщо не мати на увазі, звісно, «нову історичну спільноту — радянський народ». Але ж не її має на увазі Навальний, який вельми скептично ставиться до радянських часів, а новітню ідеологему, нав’язливо поширювану в путінській Росії всіма можливими засобами. І те, що відсутність кордону з Білоруссю є беззаперечним благом, — також наслідок пропаганди. Бо йдеться про злиття недемократичних держав, про союз диктаторів проти власних народів, про втрату Білоруссю частини свого суверенітету, який Лукашенко обміняв на підтримку себе Кремлем.
І на закінчення. Як людині, чий родовід пов’язаний з Чорнобилем, Олексієві Навальному має бути цікаво, що це місто 1654 року канчуками вигнало царських людей, не схотівши після Переяславської ради присягати цареві московському. Ймовірно, серед тих городян були і предки Навального...
«...ТАКІ ЛЮДИ НЕ ЛАДНАЮТЬ ІЗ ДЕМОКРАТІЄЮ»
Борис ДУБІН, керівник відділу соціально-політичних досліджень аналітичного центру «Левада-Центр»:
— Я поставив би під питання поняття «російські демократи» і, зокрема, належність Навального до демократів. Не все до кінця зрозуміло в цьому питанні, і для нього самого ситуація хитка. У тому, що стосується прозорості виборів, відповідальності влади, діяльності сучасних інститутів, є, поза сумнівом, демократичні елементи. Проте в Навального, і не лише в нього, поєднуються з цим найрізноманітніші елементи. Найчастіше це державництво чи великодержавність. Це може бути один мотив, який визначає бачення України з Росії. Інший мотив, зокрема в Навального, який стосується відносин між Росією й Україною, — націоналістичний. Це не «Росія для росіян», проте безперечні елементи напруженості в етнонаціональному питанні, етнонаціональній ідентичності й самого Навального, і того, як він собі уявляє Росію, там є. За цією лінією він і вибудовує своє бачення України. Три чверті російського населення, за нашими опитуваннями, уважають, що росіяни й українці — це один народ. Те, що їм потрібно об’єднуватися, визнають навіть більше — три п’яті опитаних, які також не вважають Україну закордонням. Тому в Навального в таких поглядах є певна опора. Звичайно, такі люди не ладнають із демократією. Реакція українських журналістів у цьому сенсі багато в чому зрозуміла й законна. Україна й українці уявляють і свою країну, і Росію, і відносини між ними по-іншому, що відрізняється від думки російської більшості і, зокрема, від того «повороту», який представив у своїх висловах Навальний.
