Професор-диктатор

«Абсолютна влада може існувати, абсолютної свободи ніколи не буває».

Перша кольорова революція в Європі сталася у квітні 1974 року в Португалії. Армійські капітани та майори за участю кількох генералів і адміралів ліквідували диктатуру, тісно пов’язану з ім’ям Антоніо ді Олівейра Салазара. Сам диктатор на той час вже помер і квітневого перевороту не бачив. Португалія стала демократичною країною, і після неї авторитарні режими були повалені в сусідній Іспанії та Греції, де закінчився час «чорних полковників». Здавалося, що досить вагомі економічні та політичні успіхи іншої Португалії назавжди покінчили з прагненням до авторитарного минулого. Але — ні. Імперське мислення, ментальність, пам’ять про велику імперію — від Латинської Америки до Китаю, країну великих мореплавців, хоч і в далекому минулому, продовжує розбурхувати уми.

Телешоу «Великий португалець» (у нас аналогічний проект називався «Великі українці»), фінал якого пройшов у березні 2007 року, викликало великий скандал. Організатори не включили у список претендентів на звання «Головного португальця всіх часів» Антоніо Салазара, що правив Португалією з 1928-го по 1968 рік. Це рішення викликало в країні бурхливий протест. Керівники телешоу поквапилися включити Салазара в список. За підсумками конкурсу, він зайняв перше місце, набравши 41%. Знаменитий мандрівник Васко да Гама, що відкрив морський шлях з Європи до Індії 1498 року, отримав 0,7%, великому португальському поетові, автору епопеї «Лузіади», «Гомеру Середземномор’я» Луїсу де Камоенсу дісталося всього 4%. А в португальській культурі «Лузіади» відіграють таку ж роль, як «Божественна комедія» Данте в італійській. День смерті Луїса Камоенса (10 червня) відзначається як День Португалії — День Камоенса. І такі жалюгідні відсотки! У «Дітях капітана Гранта» Жюля Верна Жак Паганель через неуважність і забудькуватість вивчає іспанську мову, визубрюючи вірші «Лузіад», і лише потрапивши до Аргентини, розуміє, що вивчив португальську. А на друге місце вийшов лідер комуністів 1991 — 1992 рр. і пропащий сталініст Алвару Куньял — 19%. Попри майже 40 років демократії, авторитарні політики мають успіх. Яка схожість з результатами шоу «Імені Росія»!

Антоніо ді Олівейра Салазар народився 28 квітня 1889 року в сім’ї керівника поміщицьким маєтком недалеко від поселення Санта-Комба. Навіть за тодішніми поняттями патріархального королівства це була глушина. Хлопчик старанно вчився в духовній семінарії й був слухняним сином. Поміщик також оплатив хлопцю навчання на юридичному факультеті Коїмбрського університету — найстарішого (заснований 1290 року) і найпрестижнішого вишу країни. Вчився вперто і наполегливо. На випускних іспитах Салазар отримав 19 балів із 20 можливих і був прийнятий на роботу в рідний університет викладачем економіки та політекономії. Став професором.

Після повалення монархії 1910 року республіка швидко поринула в політичний хаос. За перших 16 років її існування змінилося дев’ять президентів, 44 прем’єр-міністри та троє диктаторів, сталося 25 озброєних повстань, заколотів та спроб державного перевороту. Економіка нестримно наближалася до колапсу. Об’єм кредитів, узятих Португалією за кордоном, виріс до 7,91 млрд. ескудо.

У такій ситуації політичні погляди Салазара склалися в значній мірі під впливом ідей французького рояліста Шарля Морраса (Морра), засновника католицької монархічної організації L’Action frangaise (Французька дія) та Папи Римського Лева XIII. Проте, на відміну від Морраса, він відкидав реакційний монархізм, перебуваючи як би між правим і лівим фронтом. Ще на першому курсі Салазар вступив до гуртка християнської молоді й був відмічений вождями Католицької партії. Його обрали до парламенту від цієї партії, але, побувавши лише на одному засіданні, він склав мандат, оскільки «говорильня» — не для нього.

Навесні 1926 року група офіцерів на чолі з генералом Мануелем Гомешем да Коштою вчинила державний переворот під гаслом «наведення ладу в країні». Офіцери вміли захоплювати владу, але не уявляли, як управляти країною. У червні генерал да Кошта в інтерв’ю відомому лісабонському журналістові сказав: «Міністром фінансів буде людина з Коїмбри на ім’я Салазар. Ви знаєте, хто такий сеньйор Салазар?». Журналіст, як і більшість португальців, не знав. Професор на одному з перших засідань уряду зажадав для себе повної влади над бюджетом всіх міністерств і відомств і, діставши відмову, поцікавився: «Коли найближчий потяг на Коїмбру?». Виявилось, що потяг відбуває через дві години, і новоявлений міністр виїхав у свій університет.

Навести лад з фінансами хунті (португальською — жунта) не вдалося і 1928 року, й її новий керівник генерал Антоніу Кармона знову зробив пропозицію міністерства Салазару. Після сильних вагань професор погодився, взявши в університеті академічну відпустку. З тих пір протягом 40 років він щорік особисто привозив ректору прохання про її продовження.

Салазар 11 травня 1928 року видав свій знаменитий «Декрет про фінанси». Припинялося державне фінансування приватних підприємств. Зовнішній борг країни, який повинен був виплачуватися в твердій валюті, був перетворений на консолідовану позику в національній валюті — ескудо. Того ж таки року почали здійснювати державну програму зі збільшення виробництва пшениці. Всього за декілька років Португалія змогла повністю забезпечувати себе зерном і почати його експорт за кордон. Це в період Великої депресії, коли світ задихався від надлишку сільськогосподарських продуктів — в США їх спалювали в топках паровозів, а молоко виливали в річки. Почалося накопичення валютних резервів. До 1930 року хронічний бюджетний дефіцит змінився на профіцит. За 10 років він склав у сукупності близько 20 млн. ескудо. До кінця 30-х рр. об’єм банківських вкладів потроївся. Для тодішньої Португалії це був золотий дощ. За декілька років португальський ескудо перетворився на одну з найстабільніших валют світу. Відсутність нових боргів дозволяла зберегти колонії — «священну корову» португальської політики. Салазар, що обіцяв не допустити «розпродажу Анголи міжнародному капіталізму», опинився в ролі захисника національної держави.

Другим принципом було «промислове кондиціонування». Тепер без державної ліцензії підприємець не міг почати справу. Дрібний бізнес страждав, але ті, хто роздавав хабарі чиновникам, раділи відсутності конкурентів. Корупція розквітла пишним цвітом.

Завдяки економічним досягненням популярність Салазара нестримно зростала. У березні 1933 року на хвилі зростання популярності професор представив проект нової португальської конституції — конституції Estado Novo — «Нової Держави». У ній реалізовувалася ідея «корпоративної держави». Таке вже було в Італії при Беніто Муссоліні. Його портрет красувався на робочому столі Салазара, але вважалося, що Португалія йде своїм, особливим шляхом.

У «корпоративній державі» громадяни ділилися не на класи, а на корпорації, в які гуртувалися з декількох підприємств однієї галузі. Вони об’єднували підприємців, управлінців і робітників, вирішуючи питання господарського та політичного життя. Була організована партія — Національний союз — «організація єдності всіх португальців», а насправді об’єднувала чиновників, військових, підприємців і політиків. При цьому фашизм і націонал-соціалізм, як і комунізм, Салазаром відкидалися. Він писав: «Незважаючи на те, що фашизм і націонал-соціалізм відрізняються від комунізму своїми економічними цілями та ідеалами, вони, проте, сходяться з ним в уявленнях про тоталітарну державу». Відкидалася ним і расова теорія Гітлера. В окупованому гітлерівцями Будапешті португальський дипломат Арістід де Соуза Мендес, як і його знаменитий колега Рауль Валленберг, видав тисячам євреїв і циганів документи португальських громадян, які чекали репатріації, й тим самим врятував їх від депортації в концтабори. Так само чинили й іспанські дипломати. Щоправда, від радянських «особістов» документи «фашистської Португалії й Іспанії», а також нейтральної Швеції не захищали.

Під час громадянської війни в Іспанії Португалія підтримувала націоналістів Франко. Через її порти переправлялася зброя для франкістів, декілька тисяч португальських добровольців воювали на боці Національної Іспанії, але вступати в союз з Німеччиною й Італією Салазар не збирався. У зовнішній політиці він дотримувався проанглійського курсу. І, як виявилося, повівся дуже далекоглядно.

Під час Другої світової війни Португалія заявила про свій суворий нейтралітет, хоча 1943 року надала бази союзному флоту на Азорських островах. Великий дохід приніс вольфрам, необхідний як легуюча домішка при виробництві високоякісної сталі. Німеччина й Англія прагнули скупити весь дорогоцінний метал. На початку 1941 року за тонну вольфраму давали 1250 ескудо, а наприкінці — вже 6 тис. ескудо. У країні почалася вольфрамова лихоманка. Селяни бралися за кирки і йшли добувати дорогоцінну руду. Розцвіла контрабанда, в сусідній Іспанії тонну вольфраму можна було продати за 7 — 9 тис. ескудо. Золотовалютні резерви стали швидко зростати. З 1943 р. по лютий 1945 року Німеччина через Швейцарію для оплати куплених в Португалії товарів передала місцевим банкам майже 40 тонн золота. У 1946 році золотий запас країни у злитках складав 438 млн. доларів.

Країну вразила корупція, і найвигіднішим засобом збагачення ставала близькість до влади. Найбільшого успіху добилася корпорація CUF, керівником якої був брат міністра внутрішніх справ. До кінця війни ця структура контролювала 10% економіки країни. Все це розбестило режим і підірвало віру населення у свого лідера.

Режим Салазара захищала сумнозвісна політична поліція Policia internacional e de Defesa do Estado, PIDE — Поліція з міжнародних справ і захисту держави, пізніше перетворена в Direccao Geral de Seguranca, DGS — Генеральне управління безпеки, що переслідувало будь-яку опозицію. Професорові було чого побоюватися. На президентських виборах 1958 року генерал Умберто Делгадо кинув виклик режиму. Він зібрав досить багато голосів. 1964 року генерал безслідно зник. Як потім виявилося, його вбили агенти PIDE. За різними оцінками, за роки правління Салазара у в’язницях загинули від шістдесяти до ста політв’язнів. Звісно, це не йшло ні в яке порівняння з розмахом репресій в СРСР або в гітлерівській Німеччині, але в очах багатьох португальців режим набув поганої репутації.

Остаточно добили салазарівську корпоративну державу колоніальні війни в Африці. Вони йшли майже десять років, усе більше обтяжуючи економіку, забираючи тисячі життів. Як протидія африканським борцям за незалежність в Анголі та Мозамбіку, будувалися асфальтовані дороги, електростанції, осушувалися болота, але миру не було. До того ж світові держави були не на боці Португалії. Ангольські алмази, залізні руди, уран, свинець цікавили дуже багатьох. Коли 1967 року в Анголі знайшли нафту, Салазар вигукнув: «Тільки цього нам не вистачало!» І заборонив її розробляти. В результаті, коли вибухнула нафтова криза, в країні довелося нормувати бензин і відключати електроенергію.

1968 року старезний диктатор упав зі стільця і сильно забив голову, що призвело до інсульту. Президент країни Марселу Каетану, що раніше був його маріонеткою, відправив прем’єра у відставку. Салазара поклали до лікарні, але міністри продовжували приходити до нього з доповідями і навіть влаштовували засідання кабінету в лікарняній палаті. При цьому сам Салазар навіть не підозрював, що перебуває у відставці, оскільки ніхто з його колишніх підлеглих так і не наважився йому про це сказати. Він помер 27 липня 1970 року.

Інерція існування режиму закінчилася 25 квітня 1974 року. Переворот, який захоплено зустріла більшість населення, отримав назву «революція гвоздик». За легендою, свою назву революція отримала, коли продавщиця універмагу в Лісабоні Селеста Сейруш опустила гвоздику в дуло рушниці солдата, якого вона зустріла.

Після деякого замішання СРСР встановив дипломатичні й торговельні відносини з демократичною Португалією. Символом нової ери у взаєминах двох країн стала поява в наших магазинах класичного португальського «Порту». Коштував він набагато дорожче, але продавщиця в московському гастрономі на Новому Арбаті пояснювала: «Це португальське вино, схоже на наш портвейн».

Португалія після «революції гвоздик» пройшла великий шлях, але залишається найбіднішою в Європейському Союзі. Хоча Росія ставить собі завдання наздогнати її за рівнем життя.