Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Прогресори та прогресисти

27 липня, 2004 - 00:00
ФЕДЕРАЛИ НА РОБОТІ / ФОТО РЕЙТЕР

В Інгушетії — раптом — бої. При закінченій ще в перший президентський термін, за офіційними даними, «контртерористичній» операції. Усі ті самі давно вбиті чеченські партизани. Ніхто не слухає ні істориків, ні правозахисників, ні західних гуманітарних волонтерів, які побували в Чечні. Хоч би кіно подивилися. Іде ж зараз «Останній самурай» із Томом Крузом.

Нам незрозуміло, в ім’я чого чеченці сидять у холодних горах, у незатишних печерах, за що вони воюють, замість того, щоб грати в футбол від Росії в Кубку УЄФА, обміняти сепаратизм на дотації, стати, як усі. В ім’я чого такі жертви, таке самогубство? Ще Пушкін радив привчити чеченців пити чай із самовара. Побутує думка, що Джохара Дудаєва можна було купити високим постом у армії. Проте чеченці — не єдиний народ, чиє прагнення свободи здається ірраціональним.

Прогресори та прогресисти, переступаючи через застаріле, антикварне, непрогресивне життя, рідко замислюються над тим, що там слабко пищить під колесами. Ми щиро раділи за японців, які з певного часу стали зовсім такі, як ми: жодних мечів і кімоно, жодного бусидо; залізниці, «хонди», костюми з краватками; армії немає, лише війська самооборони; ринкова економіка, раціо, друге місце в світі... Японці добре живуть, до того ж, вони тепер цілком сумирні та нікого не вбивають і не завойовують.

А у фільмі «Останній самурай», більше американському, ніж японському, у фільмі-покаянні, фільмі-рефлексії ми знайомимося з тими, хто цього щастя японцям не бажав і хто хотів залишитися в епосі Едо. Подивившись цей фільм, можна зрозуміти Юкіо Місіму і хоч якось уявити собі, чому Японія без будь-якої видимої вигоди влізла до Другої світової війни.

Жив собі хороший американський юнак, простий, білозубий, хоробрий армійський капітан. Воював проти індіанців і навіть написав про цих цікавих варварів книжку. Але хлопець був із божою іскрою, iз совістю, з талантом і даром співпереживання. Він не зміг переступити не просто через убитих разом із воїнами жінок і дітей, але через якісь інші, незрозумілі йому, але дорогоцінні для індіанців ідеали.

Що рухало індіанцями? Адже не лише бажання жити в преріях та лісах, мешкати у вігвамах, знімати скальпи та мучити бранців біля стовпа тортур. Звісно, міська, техногенна, небосхильна й аерокосмічна цивілізація мала перемогти. Але Томи Сойєри і Геки Фінни з американських містечок ще ціле століття гратимуться в індіанців, «Гайавата» в транскрипції Лонгфелло стане бестселером, і її вчитимуть школярі, а «чесне індіанське» стане найнадійнішою клятвою.

Кілька поколінь підлітків, утікаючи з дому, прагнутимуть на «індіанську територію». Де її шукати, достеменно до кінця XIX століття не знатиме ніхто; але буде відомо, що там справжня свобода. «Якщо ви знаєте — десь є місто, місто. Якщо ви пам’ятаєте — воно не для всіх, не для всіх» (Кукін). Індіанці з резервацій переїдуть до вестернів, без їхніх пер і фарб не обійдеться жодне свято. День Подяки — адже це також їхнє торжество. І маїс, і гарбуз, і квасоля — це також їхні дари, їхній внесок у загальний американський казан.

І недаремно американці створять для «корінних народів» пільгові, майже тепличні умови в діловому XX столітті: безкоштовна освіта (вища також); безкоштовне медичне обслуговування; жодних податків на бізнеси та ремесла, навіть на казино — теж податків немає! Американці також усвідомили, вже в масовому порядку, що щось вони недочули та недостатньо зрозуміли.

Переоране, заасфальтоване минуле континенту дається взнаки в кожному ковтку повітря, в кожному запашному озері, в кожному каньйоні. «Ви, хто любите природу — сутінок лісу, шепіт листя, блиск сонячної долини, бурхливу зливу й завірюхи, і стрімкі ріки в неприступних хащах бору».

А наш білозубий капітан не витримав і запив, а потім ускочив у халепу: його найняли інструктором із навчання сучасного бою прогресивних японських солдатiв, котрі в модернізовуваній та вестернізовуваній Японії повинні придушити повстання феодалів-ретроградів, які не хочуть їздити залізницею, а хочуть «за своєю дурною волею пожити». Так Том Круз, дитя технотронної ери (та й герой його такий самий), знайомиться iз самураями. Виявляється, крім цивілізації, є ще й неспішна культура тисячоліття: честь, обов’язок, естетика жертви та служіння, краса традиції, якій начхати на час, на сучасність, на реальність. Храм предків, побудований десять поколінь тому, мізерна їжа, прадідусеве кімоно, історичний меч, якому 500 років, а замість розваг і прикрас — цвітіння сакури й уміння складати хоку і танку.

Великий стиль людей, для яких честь дорожча нiж життя, а ганьба змивається лише своєю кров’ю в процесі здійснення «сепуку», або харакірі. І наш американець закохується в своїх ворогів (й у ворогів прогресу, які нападають на залізницю!). До біса ці залізниці! Він стає самураєм і соратником бунтівника та заважає юному імператору укласти договір зі США і вже цілком модернізуватися... А стародавній священний, безрозсудний і реакційний вогонь тлітиме над попелом, полум’я спалахне в 1904 році, і знову повстануть із праху самураї, і, відрубавши собі пальця, кров’ю розписуватимуться на імператорському указі на кшталт «ні кроку назад!», і прив’язуватимуть себе до торпед...

Ось що вони шукали в 1940 х: своє минуле, шлях бусидо. Вонихотіли потрапити назад, із цивілізації до стародавньої культури, і приносили в жертву себе й інших; а дорогою скоїли військові злочини...

Хіросіма, Нагасакі і Токійський трибунал поклали край пошуку та жорстко і грубо повернули країну до XX століття. Ціною знов-таки військового злочину. Але Юкіо Місіма, геній і мрійник, відкопав древню легенду та, не зрозумілий ніким, спробував оживити її своєю кров’ю. А індіанці за що билися? За свій кодекс, за свою легенду, за свій бусидо. А громадянська війна в США? Не за право ж мати рабів билися чотири роки південні штати? За свій неспішний, безтурботний, аристократичний стиль, без конкуренції, без нервувань, без користі, коли гроші дані від народження, а джентльмен думає лише про високі матерії... Прогрес — це щось на зразок танка, і навіть якщо він тричі справедливий, у нього під гусеницями часом хрумтять цінності, які замінити виявиться нічим. Прогрес не може повернути й об’їхати, пощадити та зберегти, він суне напролом, по живому. Так треба, так має бути.

Фільм «Останній самурай» — це спокута. Американці зрозуміли, що розтоптали, і поклали на це місце фільм, як вінок. Ніхто не зобов’язаний здаватися минулому, але навіть на полі бою з ним треба схилити голови перед тими, хто відстоює його ціною життя. Як встали на коліна прогресивні японські солдати, розстрілявши з гармат і кулеметів останніх самураїв, озброєних мечами та луками. «Возложите на Время венки. В этом вечном огне — мы сгорели. Из жасмина, из белой сирени на огонь возложите венки» (А. Вознесенський).

Рано чи пізно, якщо ми не припинимо цю війну, нам доведеться знімати фільм «Останній чеченець».

Боюся, що цей фільм відзначать не лише в Каннах, а й у Міжнародному трибуналі.

Валерія НОВОДВОРСЬКА, лідер партії «Демократичний Союз Росії»

Валерія НОВОДВОРСЬКА. Журнал «Новое время», 4 липня 2004 року
Газета: