Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Скільки Європи потрібно європейцям?

Безпеку та процвітання треба постійно захищати за допомогою спільної політики
8 листопада, 2016 - 11:23
ФОТО РЕЙТЕР

У своєму останньому зверненні до Європейського парламенту 1995 року Франсуа Міттеран, на той час президент Франції, чиє слабке здоров’я було очевидним для всіх, знайшов такі незабутні слова, щоб охарактеризувати величезну проблему Європи: «Le nationalisme, c’est la guerre! (Націоналізм — це війна!)»

Націоналізм і війна були визначальним досвідом політичної кар’єри Міттерана, але він говорив не лише про жахливе минуле — першої половини XX сторіччя з її двома Світовими війнами, диктатурами і Голокостом. Він розглядав націоналізм як найбільшу майбутню загрозу європейському миру, демократії та безпеці.

Попри те, що у той час націоналістична війна розривала на частини Югославію, небагато з тих, хто слухав Міттерана того дня у Страсбурзі, могли собі уявити, що через 21 рік уся Європа зіткнеться з відродженням націоналізму. Але націоналістично налаштовані політики, чия оголошена мета полягає у тому, щоб зруйнувати єдність Європи та мирну інтеграцію, вже отримали перемогу на крупних демократичних виборах і референдумах.

Червневе рішення Сполученого Королівства вийти з Європейського Союзу акцентувало кульмінаційний момент націоналізму, який відроджується, але його також можна побачити на маршах в Угорщині, Польщі та Франції, де Марін Ле Пен і її украй правий Національний фронт набирають силу напередодні президентських виборів наступного року. Як це могло статися, враховуючи, що Європа не з чуток знайома з руйнівною силою націоналізму в ХХ сторіччі, коли це призвело до мільйонів смертей і спустошило цілий континент?

Почнемо з того, що фінансова криза 2008 року і подальший глобальний спад широко і виправдано сприймається як великий провал «істеблішменту». Антиелітні настрої продовжують підривати зсередини європейську солідарність і взаємну довіру, а ЄС зав’яз у тривалій сутичці з повільним зростанням і високим рівнем безробіття.

Увесь Захід охопило загальне відчуття занепаду унаслідок переміщення глобального багатства та влади у бік Азії. США геополітично ретирувалися, тоді як Росія відродила свої великодержавні амбіції, щоб кинути виклик західній гегемонії та цінностям. У всьому світі зростаюча незадоволеність глобалізацією, оцифруванням і вільною торгівлею супроводиться повільним зрушенням у бік протекціонізму. Європейці, зокрема, здається, забули, що протекціонізм і націоналізм нерозривно зв’язані між собою — один не може бути без іншого.

Урешті-решт, є узагальнений страх перед невідомістю, оскільки багато країн зіштовхуються з проблемами, пов’язаними з припливом іноземців, — біженцями або мігрантами — і внутрішніми змінами, які викликані зростанням економічних і політичних прав жінок і меншин. Ці події, що збіглися з більш масштабними перетвореннями і проривами в Європі, які почалися 1989 року, викликали побоювання, які істеблішмент політичних партій і демократичних інституцій не в змозі вирішити.

Як завжди, коли страх у Європі набуває загрозливих розмірів, люди шукають порятунку в націоналізмі, ізоляціонізмі, етнічній однорідності та ностальгії — «за старими добрими часами», коли, як усі вважають, у світі було все добре. І не важливо, що криваве, хаотичне минуле було чим завгодно, окрім досконалості. Націоналістичні лідери та їхні прибічники сьогодні живуть в «постемпіричній реальності», де істина та досвід не мають ніякої цінності.

Усе це відображає глибокі зміни в тому, як європейці бачать себе. Після двох світових воєн і під час холодної війни європейська інтеграція була непростим рішенням. Але загальне розуміння того, що єдність забезпечує мир, процвітання і демократію, ослабло під час постійних криз, і тепер воно може бути втрачене повністю, якщо його не підкріпити далекоглядним посланням.

Безглуздо думати, що європейські національні держави історично є відповіддю на глобалізовані політичні, економічні та технологічні реалії ХХI сторіччя. Якщо європейці так вважають, то вони мають бути готові заплатити ціну за зниження інтеграції за допомогою скорочення перспектив і нових залежностей. Найбільш важливі глобальні рішення в цьому сторіччі не будуть демократично прийняті в Європі, а в однобічному порядку — в Китаї або іншому місці.

Європейські мови та культури мають тривалу історію. Але не забуваймо про те, що національні держави мають пізніший розвиток, особливо за межами Західної Європи. Було б серйозною помилкою думати, що вони є «кінцем історії» Європи. Навпаки, якщо модель національної держави візьме верх над інтеграцією, європейці в цьому сторіччі заплатять високу ціну. Як розвиватимуться європейські країни в майбутньому — це питання, на яке можна відповісти лише колективно, а не на основі якогось певного національного інтересу, як у XIX сторіччі.

Більш того, поряд із Росією, Туреччиною, Близьким Сходом і Африкою Європа живе у важкому та складному сусідстві. Вона не користується американською розкішшю мати свою безпеку, гарантовану географічно. Навпаки, її безпеку та процвітання треба постійно захищати за допомогою політики, яка є необхідним спільним зусиллям.

Основне питання для майбутнього Європи — це скільки сили необхідно ЄС, щоб гарантувати мир і безпеку для своїх громадян. Це також можна вирішити лише колективно. Що вже ясно, так це те, що європейцям необхідна не просто велика Європа, але також інша, потужніша Європа.

Проект Синдикат

Йошка ФІШЕР, міністр закордонних справ Німеччини, віце-канцлер (1998—2005)

Йошка ФІШЕР
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments