Філософські мініатюри про землю, світло, повітря...

Заходячи на посадку, літак нахилився, і під ілюмінатором широкими мазками помаранчево-коричневих та вохристих квадратів розкинувся ландшафт із полотен Ганни Гідори. В променях вечірнього сонця, в площинах полів одна композиція заступала іншу. Масштабні абстрактні картини розкреслили землю вигадливою геометрією. Під довершеністю цього land-arty не відмовився би поставити автограф Піт Мондріан. Розгорнуті «полотна землі» сприймаються як формула світоглядної та художньої моделі живописця Ганни Гідори.

Її контакт із землею є постійним. Свій творчий шлях Гідора починала саме із землі — ліпленням кераміки. Потім прийшов час роботи у ландшафті із сутностями природи: камінням, водою, вогнем. І лише згодом чари землі втілилися у живописних композиціях художника. Ганна Гідора, як куратор та учасник проектів «Мистецтво землі» (у співпраці з В. Шкарупою, П. Бевзою та іншими), зазвичай працює у селі Могриця Сумської області. Гідора вже давно перетворилася на поета та своєрідного «біографа» цієї місцини.

«ДОЛИНА ВІТРІВ»

Художник зізнається: «Коли заходить мова про Могрицю, мені хочеться брати людей за руки і вести їх на найвище місце Могрицького городища, бо звідти панорама заплави Псел сягає десятків кілометрів, а краєвид наповнює тіло духом птаха. А ще — через складність рельєфу, стрімкість схилів (недосяжних для випасу худоби) — тут склалася своєрідна заповідна зона різнотрав’я. Саме наприкінці червня соковита зелень спалахує живописним розмаїттям. Серед цієї шаленої гри кольорів лежить скатертина білого оголеного нутра землі — унікальні могрицькі крейди. Серце ніжно щемить від радощів. А неподалік — хатина, господа бабусі й діда. Ще маленькою дівчинкою, мене, міську дитину, в апогей літа дід брав із собою косити сіно на пагорби. Я так і не розумію, навіщо йому в спекоту потрібне поруч було мале дитя? Мабуть, тільки для того, щоб через роки я захотіла б ділитися цією красою з усім світом...»

Дід навчив її слухати «голос трави», а бабця, яка була церковною старостою у небезпечні для церкви 1960-ті, налаштувала свідомість дівчини на притчево-біблійне сприйняття світу. Цей могутній дуалізм і по сьогодні є стрижнем та реальним підґрунтям кожного твору Г. Гідори. В її полотнах знаходимо витоки органічного злиття із природою та вміння писати «душу ландшафту», а не пейзажні миттєвості. Полотна Ганни, із перетікаючими один в інший зближеними кольорами, відповідні фарбам землі, рожево-помаранчевої на сході сонця чи тривожної бузково-коричневої проти ночі. До того ж Ганна — поет та есеїст. Вона володіє точним та образним словом. Оспівуючи землю авторка пише: «Могриця — прикордоння між городищ Сіверських земель та землями Великого степу. Прикордоння мінливе в течії новоутворень. Тут плин часу через тисячоліття залишає сліди у нашаруваннях землі. Геологічний та археологічний зріз ґрунту Могрицького городища оголює поверхню різних епох... Мої проекти у довкіллі «Земля все стерпить: колекція нашарувань» (2003), «Перевізник» та «Шляхи» (2008), інші — все народжено на крейдяних скелях Могриці...»

 У ремеслі митця Ганна завдячує вчителям: насамперед Борису Борисовичу Данченку — викладачу художньої студії (Суми, 1978 — 1983 рр.), а також навчителям художньо-графічного факультету Курського педагогічного інституту (1981 — 1985 рр.). Водночас, а ймовірно, перш за все, вона уважний учень землі. Ганна занотовує: «Блукаючи між символами довкілля, що з’явилися у часі (а може, були завжди), прислухаєшся до звуку білого, такого структурного кольору крейдяного кар’єру, що світиться ірреальною чистотою та відчуваєш, що вітер, який завжди був поряд, залишив по собі тіні».

 «Звук білого» — термін, який постійно використовує як особливо напружене звучання паузи композитор Валентин Сильвестров. «Пауза — білий звук розуміються не як відсутність музики, а навпаки, як загострене її звучання, як резонанс». Ще Василь Кандинський сформулював психофізичний вплив білого кольору: «Біле, яке досить часто визначають як «не-колір» є нібито символом світу, де зникли всі матеріальні властивості та субстанції... Цей світ так високо піднісся над нами, жоден звук звідти до нас не долинає. Велике Мовчання йде звідти. Тому біле впливає на нашу психіку як тиша такого масштабу, який для нас є абсолютним... Біле звучить як мовчання, яке можна раптом усвідомити».

 Ще в період експериментів із керамікою Ганна допитливо вивчала історичне минуле Сумщини, її археологічну спадщину. Перші поліхромні композиції у стилізованих модерних формах відроджували прадавні архетипи. У 1989 — 1999 рр. її бачимо як співорганізатора (поруч із В. Шкарупою) та учасника творчої групи АРТ’c. Свої знання в царині історії матеріальної культури краю Гідора втілила як організатор та завідувач відділу декоративно-ужиткового й образотворчого мистецтва у Художньому музеї м. Суми (1993 р.). А з 2003-го набуті знання Ганна Гідора почала передавати молоді, як викладач Сумського училища мистецтв і культури ім. Д. Бортнянського. У 1993 — 1996 роках вона була серед кураторів міжнародного проекту «Раку-кераміка», а з 1997 р. автор ідеї і куратор міжнародного симпозіуму «Land-art. Могриця». Не поспіхом ішла Ганна до станкового живопису, вкладаючи у створення полотен увесь масив набутих знань, любов до праісторії, до культурних матриць землі та властиву їй споглядальність, відчуття миті як образу вічності. Вона давно навчилася жити та любити із відчуттям крихкості та приреченості на завершення всього, що є найдорожчим.

Художник у полотнах, у камені, на папері лишає знаки власної присутності, визначає місце особистого «я є тут». На зламі XX — XXI століть «місцем присутності « для Гідори став її живопис. Вона пише те, що бачить і любить з дитинства — річки, дороги, пагорби села Могриця. Це широкі ландшафти, портрети вічної землі — це живопис великих форм. У панорамних панно, побудованих, переважно, на горизонтальних ритмах, є внутрішня відповідальність сутностям саме рідному ландшафту з його історією та археологією. Гідора виробила власну пластичну систему (деінде перегукуючись із пластикою полотен колеги — «поета української землі» Анатолія Криволапа. Але є відмінність — атмосфера її полотен завжди заряджена аурою драматичного очікування, тривоги. Недаремно Гідора пише пограниччя між днем та ніччю, сутінки, надвечір’я. За формою її композиції є зіставленням лінійно-силуетних планів, таких собі кольорових куліс у «театрі ландшафту». Густе мастило фарби, в яке внесено, для підсилення фактури подрібнений сухий пігмент, підкреслює ритміко-кольорове силове поле полотен — своєрідних притч про землю. Композиції не меншою мірою втілюють психологічний автопортрет Гідори, складний комплекс її відчуттів вічного, швидкоплинного, миттєвого, стійкого та мінливого.

Її медитативні етюди нагадують лаконічні філософські мініатюри про світло і повітря, дощ, вітер, схід та сутінки, про таємне, тільки їй відкрите знання світу художником.

Фотоілюстрації надано галереєю «Триптих АРТ»