«Інше життя» Миколи Яковченка

Був показаний художній фільм «Інше життя, або Втеча з того світу» режисера Володимира Артеменка (сценарій — Віра Мельник, оператор — Віталій Зимовець). Це картина, знята на студії «Укркінохроніка». Вона розповідає про непросту долю непересічного актора та деякі факти з біографії Миколи Федоровича. Головні ролі зіграли Василь Баша, Інна Капінос, Ірина Мельник та інші.

Вже 32 роки, як пішов у безсмертя Микола Федорович Яковченко, а його досі пам’ятають та люблять численні шанувальники його таланту. У сквері біля Театру ім. І. Франка, де він працював, встановлено пам’ятник Яковченку та його другу-псу Фанфану. Тут завжди багатолюдно. Дорослі сідають на бронзову лавку поруч із скульптурою актора, а діти люблять «попестити» його собаку Фанфана та сфотографуватися на пам’ять... Яковченка обожнювали публіка і колеги, він був актором величезного таланту, щирою, дотепною людиною, коміком з душею трагіка, майстром епізоду, про нього й досі ходить чимало історій — веселих і сумних. Про Миколу Федоровича розповів «Дню» відомий актор Російської драми Олег Комаров:

— Яковченко жив в акторському будинку по вулиці Ольгінській 2/1, в квартирі №10. Це була велика комунальна квартира, в якій він одразу ж після війни займав значні за площею дві кімнати, де жив з дружиною Тетяною Марківною та двома доньками: старшою Ірою та молодшою Юною. Їхніми сусідами були Євген Коханенко, заслужений артист України, із дружиною Марією Шульгою та сином Тосиком. Вони теж займали дві великі кімнати. Маленьку дванадцятиметрову — займала дуже стара актриса театру імені І. Франка Е. Ожеговська. Вона відразу ж після війни пішла з життя, і в цій кімнаті стала жити Нонна Кранидівна Копержинська зі своїм першим чоловіком та сином Женею.

Одразу ж після Другої світової війни померла дружина Миколи Федоровича — Тетяна Марківна. Відомо, яка трагедія для родини така втрата. Микола Федорович залишився вдівцем з маленькими дівчатками на руках. Були в Києві родичі, які чимось, напевно, допомагали. Допомагали і сусіди. Але якою могла бути та допомога, якщо в голодні повоєнні роки самим всього не вистачало?

Моя мати, Ганна Іллівна Ніколенко, була в добрих, дружніх стосунках з Тетяною Марківною, і тому, коли та пішла з життя, намагалася теж, чим могла, допомогти бідним дівчаткам.

Юність Миколи Федоровича пройшла в Прилуках Чернігівської області. Мама теж з Прилук. Вона розповідала мені, що коли тільки почала працювати у Прилуцькому міському театрі, то на репетиції і вистави до них приходили вже визнані й відомі в місті актори — комік Микола Яковченко та «герой» Петро Шипенко.

Микола Федорович важко переживав трагедію самотності. Життя його не було зігріте ні жіночим теплом, ні піклуванням про нього та дітей, і він почав «ховатися» від цієї трагедії в оковитій.

Пам’ятаю, після війни, коли була відбудована вулиця Миколаївська (тепер Городецького), там знаходився ресторан «Театральний». У ньому частенько можна було побачити Миколу Федоровича, який, підійшовши до відвідувачів, котрі сиділи за столиками, голосно, у жартівливій манері промовляв:

— Заслуженому артисту республіки Миколі Яковченку дайте на сто грамів! — присутні починали сміятися.

— Та які там сто грамів, Миколо Федоровичу, сідайте з нами та посидьте, — радісно казали вони. Садовили біля себе відомого вже тоді артиста, пригощали його й, нашорошивши вуха, слухали. У них був радісний, веселий вечір у компанії з такою цікавою людиною. Та це не подобалося донькам Миколи Федоровича, які вже підросли, бо вони вважали: таким чином він компрометує себе, театр, і тому ховали під замок дещо з його одежі.

І от, пам’ятаю, одного літнього ранку я, восьмирічний хлопчик у коротеньких штанцях, виходжу з дверей нашої комунальної квартири №11. Двері навпроти трохи прочиняються, і з них виглядає голова Миколи Федоровича, який по-змовницьки шепоче мені:

— Олежко, дай штанці...

Багато бувальщин розповідали в той час про акторів. Розповідали їх і про Миколу Федоровича. Можна було почути, як на зйомках якогось фільму режисер приставив до Миколи Федоровича людину, щоб слідкувала — не дай Боже, актор перед зйомкою вип’є. Той не відходив від нього ні на крок. Ось актор уже сідає в крісло, де гримери готують його до кадру, ось вони вже зробили свою справу.

— Миколо Федоровичу, ви вже готові? — лунає голос режисера.

— Го-то-вий, — ледь по складах, заплітаючи язиком, відповідає той.

Можна було почути і таку бувальщину, як Микола Федорович «трохи перебрав», і лікарі швидкої допомоги, не почувши пульсу, відвезли його до моргу. Коли він прокинувся, то санітари розбіглися, побачивши, як «мрець» підвівся і пішов на них, вимагаючи, щоб йому повернули одежу, бо він боїться спізнитися на репетицію.

Розповідають також, як Микола Федорович, дивлячись на себе в дзеркало і ляскаючи долонями по обличчю, лагідно промовляв:

— Ах ти, пичка, моя Кормилиця рідненька!!!

На одному з концертів Миколу Федоровича «оголошують»:

«Виступає заслужений артист України Микола Яковченко». Він повільно виходить, зупиняється і, наче по секрету, але як про справу вже вирішену, промовляє: «Подали на народного». Вибух реготу. Він за життя став легендою: переповідали історії з його життя, запрошували на концерти, проводжали посмішками на вулицях...

Та ось доньки підросли. Юночка вийшла заміж. Микола Федорович вже не пив, одержав, нарешті, трикімнатну ізольовану квартиру на колишньому Брест- Литовському проспекті. В ній він жив із сім’єю своєї Юночки: з нею, її чоловіком, режисером популярної радіопередачі «Від суботи до суботи» Володимиром Бохонком та онуком.

Микола Федорович мав свою кімнату, був оточений в родині повагою та любов’ю. Більше того, тут існував його культ. Це видно було і по великій кількості його колоритних фотопортретів, розміщених у квартирі, і по жартівливих «родинних» магнітофонних записах, і з того, як про нього в сім’ї говорили.

Робота у театрі, зйомки в кіно, особливо в останні роки життя, зробили актора дуже популярним. Він став справжнім Народним артистом України. Його скрізь впізнавали, радісно вітали. Микола Федорович був надзвичайно яскравим актором, АКТОРОМ ВІД БОГА.

Я пам’ятаю, як у виставі «Калиновий гай» за п’єсою Олександра Корнійчука він із Поліною Мусіївною Нятко блискуче проводив дуетну сцену:

— Мадам, я — моряк! Я посаджу вас у гондолу і відвезу у комиші. Я покажу вам небо в алмазах, — впевнений в успіхові, залицяється він до манірної, з якогось іншого, вигаданого світу, Аги Щуки. І парадоксальна протилежність характерів, яскравість індивідуальностей створювали разючий комедійний ефект у цій сцені.

А його Довгоносик з вистави «В степах України» того ж О. Корнійчука! Хоча і негативний персонаж, але такий живий, безпосередній, навіть у чомусь привабливий, що ми ще дітьми, дивлячись цю виставу, шкодували, коли він співав: «И в дальний путь на долгие года»... та в супроводі міліціонера Редьки йшов зі сцени... А симпатичні батько героя у фільмі-комедії «Максим Перепелиця» та батько героїні в комедії, котра вже стала класикою, — «За двома зайцями» М.Старицького зробили його дуже популярним. І не випадково саме Яковченкові з його собакою Фанфаном спорудили пам’ятник у скверику біля театру ім. І.Франка, де він колись часто сидів. Цей пам’ятник — прояв народної шани. Прекрасна ідея пам’ятника. Коли б ще губи були складені у добру, сяючу посмішку Миколи Федоровича, а не стирчали як у первісної людини, то скульптор, я гадаю, увічнив би себе. Яковченка любили не тільки глядачі, а й просто люди. Пам’ятаю, коли він виходив зі своїм собакою Фанфаном погуляти на площі Франка, його відразу ж оточував натовп дітей, котрі ходили за ним. Можна було почути:

— Миколо Федоровичу, а що їсть Фанфан?

— Фанфан — умная собака, він усе жреть, даже гвозді (регіт дітей).

Розвеселити людей, підтримати настрій — це була його улюблена справа. Актором він був не тільки на сцені, але й у житті. Де Яковченко, там — гурт людей, там — сміх.

Пам’ятаю, як він з’явився у радіопередачі «Від суботи до суботи» в образі козака Мамая, кажучи: «Вітаю добірне товариство». Важко було втриматись, щоб не посміхнутись, слухаючи, як він це говорить.

І багато акторів, щоб підтримати добрий настрій у компанії, намагалися копіювати Миколу Федоровича, розповідаючи якусь його історію. Навіть «відблиск» його в акторських розповідях підіймав у людей настрій. А його виступи i перед дітьми з Фанфаном, і в ресторані, щоб дали на сто грамів, і багато іншого, — з усього він робив театр! І цей театр був яскравим, цікавим, талановитим, таким, яким він власне був актором.

У дружніх стосунках з його зятем, Володимиром Бохонком, котрий дуже любив Миколу Федоровича, ми були більшу частину нашого життя. А коли Володі не стало, то я навідувався до його батьків. І от Борис Маркевич, його батько, пригадував: якось з Миколою Федоровичем пішли погуляти до парку Слави. Там його вітали на кожному кроці. А одна дівчина підійшла до нього і подарувала букет квітів.

Актором він залишився, навіть коли сказав, як виявилось пізніше, останні слова у своєму житті. Йдучи на операцію, він виголосив: «Клоун пішов на манеж». І коли Володя Бохонко прийняв страшне рішення піти з життя, він сказав у присутності однієї знайомої, яка знаходилась поруч з ним, дивлячись на портрет Миколи Федоровича: «Скоро зустрінемося, Миколо Федоровичу, скоро зустрінемося, Юночко».

— Що ти говориш? Так прекрасно пройшла операція. Лікарі сказали, що ти будеш жити, — заперечила йому його знайома.

— Ну, добре, — відповів Володя, — Піди на кухню, там цікава стаття лежить на столі. Прочитай, а я відпочину тут, на балконі, на свіжому повітрі.

Вона пішла. А для нього це був останній відпочинок в його житті, на балконі дев’ятого поверху...

(При підготовці матеріалу використано «Театральні спогади. Оповідання» О. Комарова).