Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

Національна телекомпанія України спільно з газетою «День» презентують

17 серпня, 2011 - 00:00
ФОТО З САЙТА 100BIG.RU
ФОТО З САЙТА HOLIDAYS.UOL.UA

Ми продовжуємо наш спільний із Першим Національним проект до 20-річчя Української Незалежності. Його початок дивіться у двох попередніх номерах «Дня». Сьогодні пропонуємо читачам повернутися до особистостей XVI сторіччя, а також новітньої історії України, і пригадати легендарного державного діяча, який став героєм численних козацьких дум і пісень Петра Конашевича-Сагайдачного, а також великого тренера, посмертно нагородженого званням «Героя України» і Рубіновим Орденом УЄФА Валерія Лобановського.

ПЕТРО САГАЙДАЧНИЙ

Один із найвидатніших полководців Європи

Один із найбільших полководців Європи, державний діяч, дипломат, — таким є в нашій історії Петро Конашевич-Сагайдачний.

Народився гетьман українського реєстрового козацтва 1570 року в селі Кульчиці на Львівщині. Він походив із родини православного шляхтича, який мав свій герб. Навчався в школі Львівського братства та в знаменитій на той час Острозькій школі.

1601 року прибув на Запорізьку Січ. У козацьких походах на Молдову, Лівонію виявив себе як хоробрий і вмілий воїн. Він швидко завоював авторитет серед запорожців. Під проводом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти Туреччини й Кримського ханства.

Особливого розголосу в Європі лицарська звитяга українських козаків набуває після здобуття ними 1614 року турецької фортеці Синоп, а згодом і Кафи — величезного невільничого ринку в Криму. Козаки розбили 14 000 мусульман, потопили багато турецьких галер, визволили тисячі українських полонених.

Сагайдачний усвідомлював потребу боротьби і проти Речі Посполитої, але діяв дипломатично, використовуючи відповідні ситуації для втілення своїх задумів.

Так було 1618 року, коли король Речі Посполитої звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву. Вислухавши короля, він висунув такі вимоги: розширення козацької території; свобода православної віри в Україні; збільшення кількості реєстрового козацького війська; визнання Річчю Посполитою судової та адміністративної автономії України. Король і сенат погодилися на вимоги Сагайдачного, і той, зібравши двадцятитисячне військо, у серпні 1618 року рушив через Сіверщину в глиб Московського князівства. Його козаки захопили Путивль і Рильськ, Курськ та Єлець — разом близько 20 міст Московії, розбили ополчення під керівництвом князів Пожарського й Волконського та полки на чолі з Бутурліним — і у вересні разом з поляками взяли Москву в облогу. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатським воротами Земляного валу й готувалося до штурму. Проте польська шляхта відмовилася продовжувати війну, підписавши з московитами вигідне для себе перемир’я.

У польсько-турецькій війні, яка розпочалася 1620 року, війська султана розгромили поляків у Молдові й готувалися до походу на Річ Посполиту. На допомогу їй знову прийшов Сагайдачний з сорокатисячним козацьким військом. Саме він відіграв вирішальну роль у розгромі трьохсоттисячної турецької армії під Хотином, продемонструвавши бездоганне вміння керувати піхотою й кавалерією, налагоджувати їхні спільні дії в обороні і в наступальних діях проти супротивника, який чисельно переважав. Хотинський мир, підписаний турками й поляками, був вигідний і для України.

Гетьман піклувався про розвиток національної освіти й культури. Він зі всім Військом Запорізьким увійшов до складу Київського братства, узявши його під свою протекцію.

Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного й культурного центру, він підтримував діяльність лаврського митрополита Єлисея Плетенецького і створеного ним довкола друкарні Києво-Печерської лаври гуртка вчених, видавців і письменників.

1620-го, завдяки своєму авторитетові, гетьман домігся, щоб Єрусалимський патріарх Феофан відновив Київську митрополію.

Хотинська битва стала останньою для гетьмана. Від численних ран, отриманих на полі бою, Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві у квітні 1622 року.

Пам’ять про Сагайдачного український народ зберіг у багатьох козацьких думах і піснях, найвідомішою з яких є «Ой на горі та й женці жнуть». У Києві на Подолі на його честь названо одну з вулиць.

ВАЛЕРІЙ ЛОБАНОВСЬКИЙ

Випереджати свій час

«Щоби перемагати, завжди треба випереджати свій час», — це було не просто улюблене висловлювання, а сама життєва філософія українського футболіста і тренера світового рівня Валерія Васильовича Лобановського.

Народився він 6 січня 1939 року в Києві. З дитинства захопився футболом, що зовсім не завадило йому закінчити середню школу зі срібною медаллю.

І хоча у хлопця реально була перспектива потрапити до складу київського «Динамо», він вступає до технічного вишу — столичної політехніки.

До цих пір ходять легенди про його «сухий лист» — різані кутові удари, після яких м’яч по непередбачуваній дузі опинявся у воротях суперників.

Завдяки власним математичним розрахункам він змоделював і обґрунтував траєкторію таких ударів із різних точок поля, зокрема зі стандартних положень, і після наполегливих тренувань зробив їх звичною для себе справою, своєю фірмовою відмінністю.

Граючи з 1957 року в київському «Динамо», молодий нападаючий швидко прославився не лише «сухим листом», а й незвичайним для тих часів дриблінгом на великій швидкості зі зміною ритму і напряму руху. І вже 1960 року новий улюбленець уболівальників став кращим бомбардиром клубу, забивши 13 голів.

Всього Лобановський виступав за рідний «Динамо» шість років, а завершував ігрову кар’єру в одеському «Чорноморці» і донецькому «Шахтарі».

Був срібним призером 1960 року, чемпіоном СРСР, володарем Кубка СРСР 1964 року. Виступав за збірну та за олімпійську збірну СРСР, двічі його долучали до списку «33-х кращих футболістів» країни.

1968 року Валерій Васильович перейшов на тренерську роботу. Почавши працювати з колективом першої ліги — дніпропетровським «Дніпром», 29-річний тренер вивів його у вищу лігу, де команда відразу ж посіла шосте місце в першому для себе чемпіонаті.

У жовтні 1973 року Валерія Лобановського запросили до Києва, де він очолив команду «Динамо». Тут він став найбільш титулованим тренером в історії радянського футболу, чия команда двічі ставала володарем Кубка володарів Кубків, завоювала Суперкубок Європи.

Про талант і рівень метра свідчать не лише результати, а й гравці, яких він виховав, із якими працював. Так, Олег Блохін 1975-го, Ігор Бєланов 1986-го, Андрій Шевченко 2004 року ставали володарями «Золотого м’яча» — приз найкращому футболістові Європи.

У різні роки Валерій Лобановський очолював і збірну СРСР. 1976 року вона під його керівництвом завоювала бронзові нагороди Олімпійських ігор, а 1988-го стала віце-чемпіоном Європи.

Тренував Лобановський і зарубіжні команди — збірні Об’єднаних Арабських Еміратів і Кувейту. Під його керівництвом збірна Кувейту стала бронзовою призеркою Азіатських ігор.

Повернувшись в Україну, Валерій Васильович знов очолив київське «Динамо», а з січня 1998 року став головним тренером збірної України.

У травні 2002 року Лобановському стало погано під час гри чемпіонату з «Металургом» у Запоріжжі. З діагнозом «інсульт» його прооперували, але 13 травня серце тренера зупинилося.

Похований Лобановський у Києві на Байковому кладовищі. Його надгробок прикрашає колонада, де вибито напис: «Ми живі до тих пір, поки про нас пам’ятають».

А пам’ять про великого тренера не згасає. Його ім’ям названий стадіон «Динамо» в столиці України. Посмертно він нагороджений званням «Героя України» і Рубіновим Орденом УЄФА за внесок у розвиток футболу.

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments