У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Пам'яті коханої

Режисер Едуард Митницький разом із музикознавцем Ольгою Непоседовою написали книгу «Леля», присвячену Олені Вериківській
23 листопада, 2006 - 00:00

Леля — так Олену Михайлівну називали рідні та друзі. Вона була відомим педагогом, завідувачкою фортепіанним відділенням Київського державного вищого музучилища ім. Р. Глієра, яка виростила цілу плеяду чудових учнів, які нині репрезентують українську фортепіанну школу не лише в нашій країні, але й у далекому зарубіжжі; дочкою легендарного композитора Михайла Івановича Вериківського; музою та дружиною відомого режисера Едуарда Марковича Митницького.

Олена Михайлівна була педагогом від Бога і дуже гарною жінкою. До книги ввійшли спогади про О. Вериківську, колег, учнів, друзів і рідних, а також включено декілька її музикознавчих робіт («Головні проблеми сучасного уроку», «Музичне виховання і деякі питання дитячої психології», «Особливості форепіанних творів М. І. Вериківського»), її статті про батька, про поета Костянтина Герасименка (чоловіка старшої сестри), листи, фотографії, ноти (14 маленьких прелюдій для фортепіано М. Вериківського, які вперше виконала Олена Михайлівна).

Коли читаєш книгу «Леля», то немовби зримо бачиш цю чудову жінку.

— Олена Михайлівна Вериківська була моїм другом 20 років, — згадує кандидат медичних наук Валерія Закуренко. — Мене вражала її незвичайна працездатність, дивовижне почуття відповідальності за все і всіх. У Лелі була дуже рідкісна риса — зовнішня тиша при найглибшій душевній виповненості. Її тихий голос, абсолютно позбавлений якої б то не було пози, готовність допомогти, включитися й діяти найбільш потрібним у даній ситуації і в даний момент способом — у цьому була вся Леля. Вона володіла величезною здатністю любити і бути відданою — учням, музиці, родині, друзям без найменшої тіні сентиментальності та «сюсюкання». Дуже рідко зустрічаються люди, які так, як Леля, хотіли й уміли зрозуміти людину. Не прощала, не визнавала вона лише лицемірства, брехні, святенництва.

У цій маленькій жінці була незвичайна душевна сила, непохитність у принципових, морально значних питаннях, і при цьому — вразливість, яку вона ретельно приховувала і про яку мало хто здогадувався. Вона володіла найбільшою педантичністю, рідкісним почуттям такту й ніколи не нав'язувала нікому своїх проблем. Вона зберігала дитячу здатність дивуватися й радіти, і непохитну віру в Добро...

Для читачів особливі сторінки книги ті, де про Олену Михайлівну розповідає Едуард Маркович. Вони були чудовою парою. Прожили разом 52 роки!

— Практично моє життя проходило під звуки роялю, так би мовити — філармонія вдома, — згадує Е. Митницький. — У будь-яких життєвих ситуаціях Леліну поведінку відрізняли скромність і виваженість. Вона ніколи не втручалася в театральні справи. Мабуть, тому до неї дуже добре ставилися в театрі (Митницький є художнім керівником Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. — Т. П.). Леля ніколи не поспішала відразу висловлювати свою думку про мої прем'єри. Але за її поглядом, окремим реченням я міг судити, наскільки добрий чи поганий результат. Коли фраза починалася зі слова «тато»... а уже якщо «татусь», я розумів, що вистава сподобалася. Так само скромно і змістовно вона виражала й почуття. На один із днів народження я отримав телеграму: «Завжди, скрізь з тобою. Будь здоровим — Леля»...

Хвороба Олени Михайлівни прогресувала дуже швидко. Вона ніколи не вміла працювати у півсили, і першим не витримало серце... навіть перебуваючи в реанімації, прохала передати їй блокнот із записами навантаження педагогів. Адже йшов перший місяць занять нового семестру.

— 22 вересня 2004 р. в Києво-Могилянській академії (другий раз після концерту в Національній філармонії, і довгого забуття) виконувалася ораторія М. І. Вериківського «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку», — розповів «Дню» Едуард Маркович. — Ми разом із сестрою Лелі Іриною пішли на той концерт. Я намагався відігнати погані думки. Вдень мені вдалося умовити лікарів, і вони дозволили зайти в реанімацію, поглянути на дружину. Вона була при свідомості, навіть намагалася мене підбадьорити, розпитувала про справи вдома, в театрі, в училищі. Це виявилося нашою останньою зустріччю, вночі її не стало. Ви знаєте, можливо, тому, що дружина померла не вдома, у мене є якесь дивне відчуття, що Леля просто затрималася на уроці зі своїми учнями...

Коли помирає людина, то залишається пам'ять про неї. Нині, організований Оленою Михайлівною Вериківською, конкурс піаністів носить її ім'я, на стіні училища ім. Р. Глієра, де вона викладала, висить меморіальна дошка, а її численні учні радують слухачів своїм талантом.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День». Фото з особистого архіву Е. МИТНИЦЬКОГО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments