Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч

«Пектораль» мовчазних днів У Києві відбулося вручення найпрестижнішої театральної премії за підсумками 2000 року

29 березня, 2001 - 00:00


Дмитро ДЕСЯТЕРИК, "День"



Дмитро ДЕСЯТЕРИК, "День"


Дев’ята церемонія вручення театральної премії «Київська пектораль», що традиційно пройшла в приміщенні Національного театру імені Франка, не дала особливих приводів для здивування або обурення навіть із боку зазвичай причепливих театрознавців. Фаворити були відомі й передбачувані; бентежила хіба що неувага журі до добротної трагікомедії Дмитра Богомазова «Смерть Тарелкина» (Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра). Загалом же така визначеність — не від гарного життя. Ну, не приніс минулий сезон особливих сплесків, осяянь або хоча б путящих скандалів — щодо останніх міг би відзначитися Андрій Жолдак, але й той обмежився лише суперечливим «Ідіотом» у Театрі на Подолі. Можна констатувати, що після помітного пожвавлення середини-кінця 1990-х років на великих київських репертуарних сценах наступило чергове затишшя. Аналіз причин невтішного статус-кво виходить за рамки цієї статті. Варто лише відмітити, що найбільш переконливо зі своїми нагородами виглядали театральні «брати наші менші» — тобто камерні й дитячі колективи.

Явне схвалення викликали ті декілька «Пекторалей», що отримав спектакль Київського театру маріонеток «Вишневий сад» (кращий спектакль камерної сцени, краща сценографія, кращий дебют композитора спектакля Ігоря Лебьодкіна). Якщо й було щось у минулому році, що могло стати прозрінням, то це саме маріонетковий «Сад». Режисеру Миколі Яремчуку вдалося віртуозно вирішити майже нерозв’язне завдання — створити лялькову версію найскладнішої чеховської п’єси. Всі, хто бачив цю постановку, напевне пам’ятають ту чарівну, істинно ліричну атмосферу, що пронизує буквально кожну сцену лялькового «Вишневого саду». Не боячись упередженості, ризикну припустити, що вистава Яремчука заслужила й на більшу кількість «Пекторалей» — але й на тому спасибі.

«Русалонька» ж принесла і давно заслужену нагороду для Наталі Корпан, яка виконала роль Відьми. «Пектораль» за кращу жіночу епізодичну роль Наталя розділила з Наталею Лотоцькою (Коробочка в «Братові Чичикові», Театр імені Франка). Ще один дитячий, точніше, — Дитячий музичний театр — переміг у номінації «За краще пластичне рішення» (вистава «Дитя і чари», хореограф Алла Рубіна). А в іншому була повна й всеосяжна перевага «Брата Чичикова». Практично всі престижні номінації дісталися цьому втіленню п’єси Ніни Садур, що вельми специфічно інтерпретує мотиви «Мертвих душ» Гоголя. Краща чоловіча роль — Олексій Богданович (Чичиков), чоловіча роль другого плану — Богдан Бенюк (Собакевич), краща жіноча — Поліна Лазова (Відьма), краща режисура — Олександр Дзекун, кращий спектакль — відповідно.

Деяку овацію в залі викликала перемога в номінації «Кращий дитячий спектакль» постановки Молодого театру «Русалонька» (режисер Євген Курман). Відрадно, що журі помітило цю професійно виконану роботу, та й дітям дивитися її цікаво. Гірше те, що на сьогодні — це, дійсно, єдиний призовий спектакль у дитячому театрі — інші не дотягують до його рівня. До постановників «Русалоньки» немає ані найменших претензій. Однак таких вистав повинно виходити як мінімум десять у сезоні — оскільки хто-хто, а дітвора має всі права на гарне видовище...

Акторські номінації — річ амбівалентна — тут завжди багато претендентів. Незрозуміло, чим можна пояснити цей феномен, але гарних акторів у Києві, на щастя, вистачає. Бенюк-Собакевич — надзвичайно чарівний, такий же яскравий — Богданович-Чичиков, Лазова просто заслужила «Пектораль» безліччю попередніх прекрасних ролей. Але першість «Чичикова» в найбільш престижних категоріях знову дає привід говорити про кризу нашої репертуарної сцени. Дефіцит постановочних ідей і небажання урізноманітити драматургічний репертуар, що витікає звідси (хто цілеспрямовано працює з українськими драматургами?), відсутність енергійної режисерської генерації призводить до того, що кращими стають вистави, які відзначаються більше щирим прагненням досягнути переконливого результату, ніж самим результатом. І знов-таки, це не провина режисера або недолік окремої вистави — але біда усього нашого театру.

Відома сентенція: негативний результат також цінний. На зміну затишшю завжди приходить сплеск руху. Поки неясно, хто, як і коли покладе кінець затишшю на наших сценах. Але і в цій неясності є виклик, а, значить, надія.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, "День"
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments