Театр для розумного Арлекіна

Привітати новоселів прийшли колеги з інших театрів, політики, представники влади та уряду, бізнесмени і кияни — ті, хто любить цей уславлений колектив. Богдан Сильвестрович із хвилюванням нагадав, що коли сам був міністром культури, то «спробував вирішити питання будівництва малої сцени, та «віз» був такий важкий, що весь час щось заважало: будівництво то починали, то консервували... Справа зрушилась лише позаторік, після того, як я звернувся по допомогу до прем’єр-міністра. І от у нас свято — Камерна сцена відкрилася, і цю подію ми присвятили до ювілею С. Данченка, а перша вистава, яку побачать глядачі, — «Увертюра До побачення», яку за мотивами франківської класики «Сойчино крило» поставив Андрій Приходько (у головних ролях Наталія Корпан і Остап Ступка). Це сучасний погляд на спадщину Івана Яковича. Віднині ми маємо можливість більше задіяти трупу і дати можливість представити свої роботи колегам з інших театрів та міст.

Так, 23 березня актор Львівського театру ім. М. Заньковецької Юрій Брилинський запросить на моновиставу «Давня мелодія» за новелами Стефаника, а 24 березня приходьте на прем’єру «Сон смішної людини» — інсценізацію однойменного оповідання Достоєвського зробив наш актор Петро Панчук. У наших планах будуть різні вистави: від класики до сучасності».

— Наш колектив вирішив, що ця Камерна сцена повинна носити ім’я Данченка, бо саме Сергій Володимирович задумав, щоб франківці мали майданчик для експериментів і невеликих вистав, — сказав генеральний директор Театру ім. І. Франка Михайло ЗАХАРЕВИЧ. — Своєю творчою працею цей режисер заслужив, щоб мати такий пам’ятник. 17 березня майстер відмітив би 75-річчя, але він недожив, та ми пам’ятаємо про Сергія Володимировича як геніального режисера, прекрасного чоловіка і особистість, яка підняла український театр до світового рівня. Віднині наші актори мають три сцени: велику, камерну і Театр у фойє — це гарне поле для творчості, аби грати різні вистави. Нова сцена розрахована на 170 місць. Кожен режисер має своє бачення постановки, а тому ми хочемо, щоб наступного року вона була як трансформер. Ми хочемо тут показувати не тільки свої вистави, а й проводити майстер-класи, концерти та гастролі інших театрів із моновиставами, а ще дати можливість поекспериментувати, щоб це було цікаво для глядачів.

— У п’ятницю в Данченка був ювілей. Мені у зв’язку з цим пригадалися чеховські рядки з «Трьох сестер», коли Маша каже: «Вони йдуть від нас, один пішов зовсім, зовсім назавжди, ми залишимося одні, аби розпочати наше життя знову. Треба жити... Треба жити...» Сергій Володимирович пішов, а театр, якому він віддав понад два десятиліття життя і відродив славу цього легендарного колективу, — живе, — сказала актриса Театру російської драми ім. Лесі Українки Лариса КАДОЧНИКОВА. — Коли йдуть такі особистості, як Данченко, розумієш, що це втрата непоправна. Шкода, що мені не довелося попрацювати разом із ним, але я дивилася всі його вистави, поставлені в Києві, і, як глядач, завжди перебувала під великим враженням, розуміючи, що це був геніальний театральний майстер. «Украдене щастя» і «Тев’є-Тевель» — постановки, які вже увійшли до золотого фонду української культури. Чудово, що Сергій Данченко і Богдан Ступка зустрілися і завдяки їх творчому дуету народжувалися знакові вистави. На мій погляд, «Тев’є-Тевель» — одна з вершин у біографії режисера й актора. У цій виставі вони зійшли на вершину театру європейського масштабу. Не багато режисерів так любили акторів, як Сергій Володимирович, і це рідкіста риса. Данченко як людина був дуже скромним, небагатослівним, вважаючи за краще бути в тіні, а свої найголовніші слова він сказав своїми виставами, які прикрасили афішу франківців. Данченко пішов із життя 2001 року, а його ніша досі так і не заповнена. Дякувати богові, що йдуть його вистави, його пам’ятають колеги й глядачі, а ця сцена — як вияв любові до режисера.

— Відкриття Камерної сцени — це відкриття з великим майбутнім, — вважає голова національної спілки театральних діячів України Лесь ТАНЮК. — Зовсім не випадково, що вона має ім’я Сергія Данченка, і у цей день я вручив премію ім. Данченка і медаль художньому керівнику Севастопольського російського драматичного театру ім. Луначарського Володимирові Магару (премію започаткували разом Спілка і Театр ім. І. Франка), як ланцюг, який поєднує майстрів минулого (Данченка) із сьогоденням. Думаю, що це буде сцена, де лунатиме гарна українська мова, працюватимуть кращі українські актори, де, як каже Б. Ступка, «можна буде виховувати розумного Арлекіна, про якого мріяв Лесь Курбас»!

— Мені пощастило не тільки спілкуватися, а й працювати разом із Сергієм Володимировичем, — сказала актриса Театру ім. І. Франка Наталя СУМСЬКА. — Спочатку він дав невелику роль Дідони в «Енеїді», а потім я запропонувала поставити на нашій сцені рок-оперу «Біла ворона», хоча, зазвичай, репертуар визначає художній керівник, але у цьому випадку Сергій Володимирович підтримав мою ініціативу. Я йому дуже вдячна, що повірив і що у нас вийшла дуже гарна вистава. Знаєте, Данченко завжди тримав дистанцію між акторами, і в той же час ми всі до нього, немов до магніту, тягнулися. Пам’ятаю, як Сергій Володимирович сказав, що хоче поставити «Пігмаліон», але дуже швидко, бо банк «Надра», який на той час був спонсором нашого театру, дає гроші саме на цю п’єсу Б. Шоу. А тому він призначив на головні ролі досвідчених акторів: Анатолія Хостікоєва, Олексія Богдановича і мене. Так вийшло, що ця вистава стала останньою постановкою Данченка. Її дуже люблять глядачі, і ми граємо вже більше 10 років. А «Кін IV» Сергій Володимирович не зміг поставити (через хворобу) і благословив Анатолія Хостікоєва на режисерську роботу. Ми завжди цю вистави граємо як присвяту майстру... Коли помер Сергій Володимирович, то театральний прапор франківців підняв його друг, товариш і актор-талісман Богдан Сильвестрович Ступка, який продовжує справу Данченка і будує сучасний український театр.