Вирубаний сад 30 жовтня — 120 років з дня народження

Аби краще усвідомити значення школи Бойчука, слід згадати, що в історії української культури відомі три хвилі «великого стилю» (тобто такої мистецької форми, яка б охоплювала всі сфери життя певного соціуму і являла б собою квінтесенцію епохи). Першу велику стильову форму дала Давньоруська доба. Запозичені із Візантії принципи храмобудування і сакрального мистецтва були органічно переосмисленні на грунті автохтонної традиції і самобутньо витлумаченi в категоріях слов’янського часопростору. Розбудовуються міста, органічно вписуючись у вже існуючий культурний ландшафт. Київ, а за ним — Чернігів, Володимир, Галич, Переяслав вбирали в себе творчу енергію навколишніх земель і племен. У цьому історичному горнилі постало таке епохальне явище як Софія Київська. В архітектоніці цього собору закладена модель гуртування слов’янських земель навколо Києва. З цієї культурної ойкумени і постане згодом українська нація. Наступним періодом, що на тривалий час визначив обличчя України, була епоха барокко. Українське, або «козацьке» барокко — то є певний світогляд, образ ідеального суспільства, партитура взаємодії і співпраці різних його верств. Зрештою барокко — це і новий образ людини, постання нової, гуманістичної особистості.

Третя хвиля великого стилю, розгортається вже як пошук, власне, національного українського стилю в річищі формування модерної нації й українського відродження початку ХХ ст. Це була генерація, яка надихалася надіями революції національної і духовної, але до кінця не могла передбачити наслідків інфернального вибуху революції соціальної.

Тоталітаризм поглинув практично всі монументальні творіння Михайла Бойчука. Остання в часі робота Бойчука і його школи — розписи Червонозаводського театру в Харкові 1933 — 1935 рр. (вже позначені, до речі, певним компромісом із компартійним режимом) нищились із застосуванням «найпрогресивніших» технічних засобів щойно після страти самого Михайла Львовича Бойчука 13 серпня 1937 року.

Є якась, знову ж таки, інфернальна логіка тієї «залізної епохи», у тому, що від Бойчука, цього найбільшого українського монументаліста ХХ ст., до нас дійшли лише окремі ескізні або камерні за звучанням речі. За кожним збереженим Бойчуковим твором — чиясь особиста мужність. Завдячуючи львівській художниці Ярославі Музиці ми маємо значну і дорогоцінну (не так за обсягом, як за унікальністю) частку доробку Майстра. «Ця збірка — хвилююче одкровення тайни з’яви нового достеменно українського мистецтва. Твори скупі, майже аскетичні в своїх засобах виразності, та за їх уявною скромністю постає бездонна глибина змісту і велика внутрішня сила. В шляхетних лініях обрисів проступають традиції Сходу, Візантії, іконопису. В бездоганності ритмів, вишуканості образів є відгомін художнього середовища Парижа, в якому творили особливо близькі Бойчукові А. Дерен і А. Модільяні. Та якими б видимими і відчутними не були витоки й аналогії, він створив такий органічний самоцінний сплав, що стане в подальшому його самобутньою творчою манерою, відкриє можливості нового шляху відродження українського мистецтва, що полягав у синтетизмі, у створенні величних монументальних ансамблів». Так оцінюють набуток Михайла Бойчука Людмила Ковальська і Неллі Присталенко.

Зрештою, вагомість тієї чи іншої творчої постаті визначається не лише тим, що вона залишила по собі, але й тим, що їй не дали зробити. «Ми будемо будувати міста, розписувати будинки — ми повинні творити Велике Мистецтво. Це наш творчий шлях», — звертався Майстер до студентів Української академії мистецтв. І можна з впевненістю сказати, що це не було перебільшенням. Як відзначає сучасник Михайла Бойчука, мистецтвознавець Іван Вигнанець, «Бойчук із своїми учнями в розмірно короткий час увійшов у всі галузі мистецького життя України: кераміка, ткацтво, килимарство, друкарство (дереворит, книжкова графіка), скульптура і навіть український ляльковий театр вперше був відроджений бойчуківцями». Будучи галичанином за походженням (підданий Австро-Угорщини) і вихованням, Михайло Бойчук цілеспрямовано перебирається до Києва, щоби саме на дніпровських кручах розвивати започатковану ним школу українських монументалістів. Тут майстер має реалізувати свою давню мету «відродження української штуки від кореня».

Формування Бойчука як художника відбувалося в найвизначніших мистецьких центрах Європи. Він студіює малярство у Львові та Відні; 1904 року зі срібною медаллю закінчує Краківську академію красних мистецтв, продовжує художню освіту у Мюнхені, де бере уроки у Марра, якого йому рекомендує Модест Сосенко. Навесні 1907 року Бойчук уже в Парижі. В рік його приїзду у Франції відзначалася річниця смерті Поля Сезанна. Тут наш митець певний час відвідує академію Рансон — майстерню П. Серюзьє. Він пропускає крізь себе цілий потік стильових форм: академізм, імпресіонізм, сецесія, експресіонізм, кубізм, вивчає теорію синтетизму й клуазанізму Гогена, яка відкриває нові шляхи для розвитку символізму в живописі. Не могло пройти повз увагу художника і соковите дійство театральних «Російських сезонів», що їх організовує у Парижі Сергій Дягілєв. Бойчука вабить лаконізм та міцність композиційних рішень і колористична сила художньої мови Миколи Реріха, який брав участь у створенні монументальних декорацій до низки постановок. Але пройшовши такий інтенсивний естетичний вишкіл, Бойчук вже зрілим поглядом звертається до своїх життєвих витоків і саме там знаходить ті самі вищезгадані «корені», про які він писав у Парижі 1909 року в доповіді «Українське давнє мистецтво», що її виголошує на зборах ним же заснованої Української громади.

«Маємо там, на Теребовельщині (М.Бойчук народився 30 жовтня 1882 року в селі Гнила Рутка Тернопільської області. — М.С. ), наче досі князівську культуру, передєвропейську на чисто національному грунті. Обряди грають найбільшу ціну в селянському житті: коляди, веснянки, щедрівки тощо. Я зріс на цих впливах, кохаючись у співах. Найбільш iз цього я запозичав духовних скарбів», — зазначає він у автобіографії, записаній з його слів Євгеном Бачинським. Особистість Бойчука вдало поєднала в собі ясну і життєствердну селянську натуру і витончений інтелігентський нерв. Ось що пише митець своєму благодійнику Ми трополитові Андрею Шептицькому з Мюнхена: «Якби не находила на мене якась неясна туга, то був би я цілком щасливим. Я чуюся сильним, кров вогнем в мені палає, а прийде хвиля туги і смутку, думки десь поза границею сонячного світла перелітають, але це неможливо словами виписати».

У серпні 1911 року в будинку Михайла Грушевського у Львові відбулося знайомство Михайла Бойчука із Василем Кричевським, який був на той час вже добре відомий як автор архітектурного проекту і декоративного оздоблення будинку Полтавського земства, що став прикладом архітектурного модерну на теренах України. Кричевський запрошує Бойчука відвідати Київ. І невдовзі випадає така нагода. За сприяння Митрополита Андрея Шептицького Російське археологічне товариство запрошує Михайла Бойчука здійснити реставраційні роботи у церкві XVII ст. у селі Лемеші, що на Чернігівщині в маєтку графів Розумовських. Робота тривала кілька років. 1914 року в одну з чергових поїздок на Східну Україну художник бере із собою брата Тимофія (1896 — 1922), який згодом став не лише його найближчим учнем, але й свого роду другим «Я».

У листопаді 1917 року в Києві відбулися збори по створенню Української Державної Академії мистецтв, серед фундаторів якої були Михайло Грушевський та міністр освіти УНР Микола Стешенко. До складу професорів увійшли: Михайло Бойчук, Олександр Мурашко, Микола Бурачек, Абрам Маневич, Михайло Жук, Георгій Нарбут, Василь і Федір Кричевські.

Стосунки Михайла Бойчука із студентами виходили далеко за формальні рамки навчального плану. Відроджуючи українське мистецтво, 35-річний професор прагнув відродити, передусім, його моральні критерії, духовно-емоційну атмосферу, адже «…у найщасливіших добах мистецтво надає вигляду цілій продукції народу чи раси, почавши від будівництва, скінчивши на одежині й печиві…». Помешкання Михайла Бойчука за свідченням його учнів було для них незабутньою творчою лабораторією, де їх оточували «дорогоцінні зразки» народного мистецтва, відбувалися диспути з приводу ювілейних загальних виставок: «… разом розглядали зразки, разом робили оцінку». Атмосфера була по родинному тепла та приязна — гуртом відзначали Різдво і Великдень, у майстерні лунав старосвітський український спів і запальні гуцульські танці. Як у старих іконописних школах учні освоювали усі етапи мистецького процесу від виготовлення фарб до спільної роботи над фресковими композиціями. «Початкуючий художник повинен виховуватись в процесі роботи під керівництвом майстра, вчитися, використовуючи матеріал, опановуючи значення ліній та форм. Він повинен поступово знайомитись з властивостями матеріалів та із стихійними законами форм», — наголошував Михайло Бойчук.

Сьогодні в Україні є чимало художників, що вважають себе його послідовниками. Їхні твори — заокруглено плавні, лаконічні, зосереджені в собі форми світяться зсередини енергією духу. Величезна роль надається кольору. Завдяки витонченій колірній гамі підсилюється внутрішня світлоносність образів. Знаною мірою узагальнення, суворим ладом чітких композиційних побудов, епічною стриманістю почуттів роботи «бойчукістів» нагадують твори старих іконописців та майстрів італійського Проторенесансу. Але в образній системі школи Миколи Бойчука духовні цінності прозирають крізь новітні життєві реалії та сюжети.