Україна приречена бути однією з найкрупніших і найбагатших держав
Борис Олійник, український поет, академік, громадський діяч

Як волинський хлопчина боровся проти Сталіна,

або «Чорні камені» режисера Петра Мосійчука
27 січня, 2011 - 00:00
ФОТО МИКОЛИ КОМАРОВСЬКОГО

Заслуженого працівника культури України, лауреата різноманітних фестивалів та конкурсів Петра Мосійчука знають у багатьох селах та містечках Волині. Він уже понад сорок років керує народним аматорським театром у селищі Колки Маневицького району. Їхні вистави подивилися тисячі, але зовсім небагато людей знає, що колківський режисер в юності був засуджений на 25 років каторги і провів у таборах сім років.

НАРОДНИЙ АРТИСТ ІЗ КОЛОК

Петро Трифонович вважає себе щасливою людиною, адже займається улюбленою справою. З дружиною Євою Антонівною виховали й вивчили трьох синів, які своє життя також пов’язали з мистецтвом. Найстарший, Ярослав — архітектор, середній, Олег — режисер і актор, найменший, Ігор — заслужений художник і скульптор, живе у Придністров’ї. У грудні минулого року в цій творчій родині сталася надзвичайно приємна подія — середньому синові, головному режисеру Тернопільського драматичного академічного театру Олегу Мосійчуку присвоєно звання «Народний артист України». У Колках ми зустрілися з головою цієї творчої родини. Пан Петро з посмішкою згадує першу роль свого сина:

— Усі троє хлопців змалечку були помічниками та активними учасниками моїх театральних постановок. Ми часто їздили на гастролі районами Волині. Жили тоді, як правило, в наметах на берегах річок чи озер: риболовля, пісні біля вогнища, розмови про вічні цінності. Таке не забувається. А найперша роль, яку довірили Олегу, — папуга у виставі Володимира Минка «Увага, какаду!». Але син дуже наполегливо просив серйозну роль. Я дав йому зіграти кобзаря Кирика у виставі «Назар Стодоля». Ми Олега так загримували, що він сам себе не впізнав. Так розпочався його акторський шлях. Тому й поступив у Дніпропетровське театральне училище, там був шалений конкурс — 20 людей на місце. Хоча він ще в школі мав літературні задатки і добре писав, був вибір між журналістикою і театром. Але переміг театр. Згодом Олег закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого, навчався на режисерському курсі у Сергія Данченка.

Сини зі своїми сім’ями обов’язково збираються у батьківській хаті на Великдень. Адже, як колись зауважив Олег Мосійчук, «на Волині небо особливе, пронизливо блакитне...».

Шлях до свого народного театру у 79-літнього Петра Мосійчука був набагато складнішим і довшим. У нього чіпка пам’ять. Пан Петро розповідає про свої табірні етапи з дуже цікавими деталями та подробицями. Слухаєш, ніби фільм дивишся:

— Народився у Годомичах, це кілька кілометрів від містечка Колки. Наше село було патріотичне й театральне, ставили п’єси українських класиків. Це і на мене вплинуло ще в ранньому дитинстві. Мій батько керував сільським і церковним хорами. Добре пам’ятаю перший прихід радянської влади у вересні 1939-го. Їх, справді, зустрічали як визволителів, що звільнили нас від поляків. Але через якийсь час один червоноармієць у будьонівці зайшов у храм. І селом пішли чутки, що то якась не наша влада, а безбожники — бо хто коли в церкву в шапці заходив? Селян це прикро вразило. Коли розпочалися арешти і більшовики ліквідували «Просвіту», то навіть найзапекліші їхні прихильники розчарувалися.

Згадує, як втікали радянські солдати в 1941-му, викидали зброю. Ще до приходу німців в Годомичах націоналісти встановили свою владу, зібрали сход селян, вибрали голову і секретаря управи. Він добре пам’ятає Колківську республіку.

У січні 1944-го в їхній родині сталася страшна трагедія — червоні партизани вбили батька і двох рідних дядьків.

— То за що мені було любити радянську владу? — запитує Петро Трифонович. І хлопчина розпочав свою власну боротьбу. Знайшов ще кілька однодумців — і в Колках та навколишніх селах розповсюджували листівки, збирали зброю. Слухаючи розповідь пана Мосійчука, пригадав автобіографічний роман російського письменника Анатолія Жигуліна «Чорні камені». Там розповідається, як воронезькі школярі у 1947 — 1948 роках створили нелегальну антисталінську молодіжну організацію. Чекісти жорстоко розправилися з юними підпільниками. У творі висвітлено страхітливі обставини «розслідування» і жорстокі будні концтаборів.

У ТАБОРІ ПОЧУВАВ СЕБЕ КРАЩЕ, НІЖ У КОЛГОСПІ

Про колківського патріота також можна писати роман. Йому довелося пережити не менше. Для юного борця з Годомич все закінчилося трагічно. Один із підпільників похвалився повстанцям, які зайшли до хати, що також бореться проти совєтів. Насправді це були бійці спецзагону енкаведистів, які видавали себе за бандерівців. Восьмого березня 1948-го року 17-річного Петра заарештували. Через два місяці відбувся суд: всім учасникам молодіжної підпільної організації дали по 25 років і відправили у різні табори безкрайого Радянського Союзу. Петро Трифонович вважає, що йому пощастило, адже тоді якраз відмінили смертну кару, тому він залишився живим. Ще й порахував — коли вийде, йому буде 42 роки. Табірні митарства волинянина потребують окремої розповіді: Мордовія, Караганда. Пан Петро — активний учасник Норильського повстання. У нього була мрія, досить несподівана, навіть крамольна. Уже чимало матеріалів довелося писати про долі репресованих співвітчизників, але про таке ще не чув.

— Тільки потрапив у табір, то мріяв побувати на могилі Сталіна, але ще вождь всіх народів був живий, — розповідає режисер. — Вже у брежнєвські часи за виставу Василя Бикова «Піти й не повернутися» ми отримали перше місце в області. А мене преміювали десятиденною поїздкою в театри Москви. Подивився 15 вистав. Побував у мавзолеї, побачив Леніна, адже тільки таким чином можна було потрапити до Кремлівської стіни, де поховані радянські вожді. Підійшов до пам’ятника на могилі Сталіна і кажу: «Ну, сука, ти лежиш, а я на тобі стою». І пішов — мрія збулася. Усе-таки я виграв.

Після звільнення волинянин одружився і вісім років прожив зі своєю сім’єю у Дніпропетровській області. Там у них народилося троє синів. Але постійно тягнуло на батьківщину, і вони з маленькими діточками повернулися на рідну Волинь.

— Мене якось одна жінка запитала: «Чому репресовані так довго живуть?» Я їй відповів, що роки ув’язнення не рахуються, бо то було не життя, — посміхається Петро Трифонович. — Я себе в сталінському таборі почував краще, ніж в радянському колгоспі. Тому пішов працювати в культуру. Та ж вистава чи пісня зберігають нашу націю, змушують задуматися. Український народ подолає в собі рабство і стане європейською нацією, нам тільки потрібно написати гарний сценарій, а талановитих акторів знайдемо, — переконує досвідчений колківський режисер.

Кость ГАРБАРЧУК, Волинська область
Газета: 
Рубрика: