Про «кардіоцентризм» українського виборця

До нашої редакції надійшов лист академіка НАН України Ярослава Яцківа «Контрреволюція гідності», в якій учений аналізує події шестирічної давності, подальші помилки постмайданної влади та відповідне розчарування суспільства, і як результат — прихід до влади «слуг народу». А головне — він констатує про «загрози втрати нашої державності» (текст наводимо нижче).  

Редакція далеко не з усім погоджується з автором, тому ми вирішили розширити і продовжити тему, запропонувавши нашим експертам долучитися до її обговорення. Нагадаємо, що якраз в ці дні, шість років тому на Майдані з’явилися перші жертви. 22 січня 2014-го було вбито Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, згодом від поранень в лікарнях також померли Роман Сеник та Олександр Бадера.

Чому виграли не «люди Майдану», а «сцена Майдану», яка за п’ять років з тріском провалилася на виборах?

За шість років суспільство так і не отримало юридичної відповіді — хто винний у розстрілі понад сотні людей у центрі української столиці. Відповідальність за це лежить, насамперед на постмайданній владі. А тепер вже і на чинній. На жаль, українське суспільство, користуючись своїм конституційним правом на протест, не заглядало далі — якою, власне, має бути альтернатива скинутому політичному режиму? Найкращою відповіддю, звичайно, є побудова стійких інституцій, які наразі належним чином так і не функціонують.    

У 2013—2014 рр. газета «День» організувала низку круглих столів, на яких закликала їх учасників (активістів Євромайдану) самоорганізуватися, щоб представляти інтереси Майдану, суспільства в політиці, а не стати частиною старих політичних проектів (як відомо з подальших подій, сталося саме останнє). Ба більше того ми писали про те, що скидаючи за будь-яку ціну Януковича, не сформувавши власної якісної альтернативи, ми отримаємо пряме путінське правління, що зрештою і відбулося в Криму і на частині Донбасу.     

«ПЕРЕКОНАНИЙ, ЩО МИ НЕ БЕЗНАДІЙНІ. НАШЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО Є СИЛЬНІШИМ ЗА ДЕРЖАВНІ ІНСТИТУЦІЇ»

Олег БАТУРIН, журналіст, Каховка:

— Ми всі формуємось певним середовищем. Що під час Революції Гідності, що під час найбільш трагічних епізодів розв’язаної Росією війни на сході України, переважна частина жителів Каховки, як і багатьох інших міст, вважала, що це їх особливо не стосується. Що протести проти свавілля державних чиновників і подальша агресія «братського народу» до них особисто не мають жодного стосунку.

Досі ми прагнемо легких відповідей на будь-які запитання і перекладати відповідальність на когось іншого. Від Президента ми чекаємо зниження цін на тепло, за що ладні пробачити йому відсутність чіткої стратегії в питаннях зовнішньої політики. Від якихось чиновників «зверху» ми чекаємо, щоб вони відремонтували в нашому місті дороги і тротуари замість того, щоб звернути увагу, чи опікуються обрані нами ж місцеві депутати і міський голова проблемами громади, чи не намагаються витрачати бюджетні кошти на власні забаганки? Ми готові заплющувати очі на порушення законодавства там, де це зручно особисто нам, і обурюємось, коли стикаємось зі свавіллям правоохоронців або чиновників.

На жаль, ще часто суспільство піддається емоціям замість того, щоб системно працювати над захистом своїх прав, над покращенням свого простору і виконувати «роботу над помилками», не допускаючи до влади на місцях корупціонерів і брехунів.

Проте я переконаний, що ми не безнадійні. Революція Гідності, початок і розвиток волонтерського руху та багато інших чинників доводять, що наше громадянське суспільство є сильнішим за наші державні інституції. Тому мені здається, що саме воно не дозволить державним посадовцям, включаючи Президента, ним нехтувати.

«МАЙДАН ЛИШЕ ОЗНАЧИВ, ПРОВІВ ПУНКТИРОМ КЛЮЧОВІ КОНТУРИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

Iгор ВЕГЕШ, кандидат політичних наук, доцент кафедри політології і державного управління УжНУ:

— Вік української демократії збігається з віком незалежної України, тобто він є доволі незначним. Як і будь-яке суспільство з молодою демократією, українське суспільство на шляху до якісного дозрівання демократичних інститутів розвиватиметься повільно. Ця обставина обумовлює те, що такі невід’ємні складові демократичного розвитку, як правова держава та громадянське суспільство, також перебувають у зародковому стані. Крім цього, існують також ментальні лакуни, які спричинені багаторічним досвідом існування в конформістському колективізмі Радянського Союзу. А отже, неможливо за три місяці Майдану сформувати громадянське суспільство, як неможливо це зробити й за кілька років. Цей процес триватиме десятиліттями, як тривав він у країнах із розвиненою демократією.

Майдан лише означив, провів пунктиром ключові контури громадянського суспільства, започаткував процес формування громадянської культури, зародив новий тип політичної свідомості, яка базується на тенденціях до національного самовизначення, свободи та самоорганізації. В цьому контексті жертви Майдану були недаремними, адже завдяки їм удалося відстояти право вибору власного розвитку. Після цієї перемоги дуже важко змусити таке суспільство знову загнати в тотальний конформізм («пасивно змиритися»). Можна припустити, що свого часу «помаранчевий» майдан допоміг вибороти свободу слова, як одну з ключових передумов до існування громадянського суспільства, а Майдан 2013 — 2014 рр. дав можливість новонародженому громадянському суспільству утвердитися як активній та постійно діючій силі в суспільно-політичних процесах України. Так, безумовно, це суспільство ще досить кволе, воно ще не повністю усвідомлює масштаби своєї ролі в політичному просторі, воно досить боязко оцінює можливості власного впливу на процес прийняття політичних рішень, але водночас воно не перестає проявляти активність, а це засвідчує його бажання вижити в складних політичних перипетіях, що постійно випадають на долю нашої країни.

Нова влада, яка має монопартійну більшість у парламенті та обійняла всі ключові посади в країні, попри системні та стратегічні помилки, які за короткий час уже були допущені, демонструє ще один дуже серйозний недолік — практично повну відсутність двосторонньої комунікації з громадянським суспільством. Життєво важливі для суспільства рішення (в міжнародній площині, в податковому законодавстві, щодо питань децентралізації) приймаються без широких обговорень з представниками громадського сектору, а Верховна Рада демонструє стійку тенденцію до нехтування такої невід’ємної складової демократичного процесу, як громадські слухання. В подальшому це, безперечно, поглиблюватиме розкол між чинною владою та громадянським суспільством, яке вже має досвід боротьби в умовах, коли його роль намагаються применшити, маргіналізувати, відверто не помічати. Для залагодження цього конфлікту потрібно, щоби влада не забувала, що демократія — це не лише влада більшості, демократія — це також упевнена в своїй безпеці меншість.

«СИСТЕМНИЙ КЛАНОВИЙ ОЛІГАРХАТ В УКРАЇНІ ФАКТИЧНО ГРАЄ ПЕРШУ СКРИПКУ У ВНУТРІШНІЙ І ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ»

Тарас ЛIТКОВЕЦЬ, політолог, Луцьк:

— Упродовж останніх шести років українське суспільство відчуває великий шок від швидкості карколомних змін у власному житті. Всього за кілька років ми пережили такі трансформації в свідомості, на які інші європейські нації витрачали століття власної еволюції. В нас змінилось уявлення про світ, про себе, про справжніх друзів і справжніх ворогів. У січні 2014 року розпочалася справжня, а не імітована розбудова незалежної України. Саме тоді бере початок реальне творення Української держави, а не просто держави з назвою «Україна». До Революції Гідності Крим і Донбас «терпіли» дискусії інтелектуалів про українізацію, але шість років тому розпочалася реальна, а не символічна, до якої додалася ще й декомунізація. «Авгієві стайні» задавненості і приспаності державотворення активно почали розчищати не лише етнічні українці, а всі етноси нашої країни, хто відчував себе громадянином і патріотом землі, на якій живе. Тому серед перших жертв Майдану-2 були білорус і вірменин, а пізніше до цього чорного списку додались практично всі помітні національні меншини України. Російськомовні свідомо гинули поруч з українськомовними за українську Україну.

І саме це смертельно нажахало Кремль, оскільки в очах Москви прагнення українців українізуватись є набагато страшнішим, ніж бажання просто мати свою державу. Для путіних усіх рівнів це було абсолютно незрозуміло! І тут вони прогнозовано в усьому звинуватили свою традиційну політичну «невістку» — США, ЄС, ЦРУ, тобто загалом Захід. Адже Україна кинула виклик багаторічному бажанню Московії бути «Третім Римом» і прапороносцем усього слов’янського світу! Це були часи, коли присутність Кремля в Україні дійшла до того, що громадяни РФ обіймали перші керівні посади в Україні, навіть не намагаючись замаскувати своє презирство до всього українського. А президентом був справжній кримінальний злочинець із справжнім кримінальним кланом. Шість років тому українці, принижені владою кримінальних авторитетів, піднялись на Революцію Гідності проти наруги над усім українським. Масові протести були не за зарплату, ціни, безробіття чи інші матеріальні блага, а саме за людську Гідність. А це ну зовсім не вписувалось у розуміння кремлівських сидільців і Москва з її досвідом гібридних воєн кинулась рятувати «русский мир» в Україні.

Проте не танки і не «зелені чоловічки» спочатку з’явились у Криму та на сході, а кремлівська пропаганда. Нагадаю, що в ті часи практично весь вітчизняний інформаційний простір був добровільно відданий на поталу Москви. Дійсно, що спочатку було слово. Щоправда, російське і на українській землі. Дивно, але величезна Росія не може існувати без України, вважаючи себе без нас неповною. Хоча, тут нічого дивного — можемо згадати, як наприклад, 1999 року заступник голови Держдуми РФ Михайло Юр’єв з думської трибуни просто заявив: «Нам потрібен не Крим — нам потрібна вся Україна!». Прогнозовано цю стратегію підтримали всі думські фракції і вся вертикаль влади. Такий наш революційний здобуток, як свобода слова, тепер повномасштабно використовується Кремлем проти самого українства. Тому паралельно з бойовими діями на Донбасі вівся і ведеться опір на території всієї України російській мовно-культурній, церковній і авторитарній ментальній експансії. Поліетнічний український народ, чи не вперше, почав гуртуватися довкола армії, мови і віри. Проте домашня «п’ята колона» не дрімає, а добре керована ляльководами Кремля і ще краще фінансована, вона після, здавалось би, переможної Революції Гідності, таки домоглася свого: до влади прийшла в результаті нефальсифікованих президентських і парламентських виборів група не «нових облич», а команда «софт-Партія регіонів». Бурхливо активізувались прихильники дружби з «братнім російським народом», а медведчуки, портнови, лукаші та їм подібні прямо спрямовували власну діяльність на вульгаризацію Героїв Небесної Сотні і приниження героїзму бійців АТО. Вже зупинена українізація і декомунізація, в Україну легально повертаються активісти ПР і найближчого злочинного оточення Януковича, а Президент Зеленський узагалі в новорічному привітанні нації договорився до того, що заявив: «Не має значення як називається вулиця, а головне, щоб вона була заасфальтована і освітлена»... В такому разі виникає логічне запитання: за що ми боролись і хто переміг? І взагалі за що в січні 2014 року гинули від куль «Беркута» герої Майдану? Сам спецпідрозділ міліції «Беркут» розформовано, але винних у вбивствах беззбройних людей так і не покарано. Діям правоохоронців влада не дала навіть морально-політичної оцінки, а адвокати колишніх міліціонерів у дуеті з російськими телевізійними пропагандистами вже називають Революцію Гідності державним переворотом і пропонують Президенту Зеленському переглянути події Євромайдану і дати їм «адекватну правову оцінку»... Кремлівські і місцеві проросійські ЗМІ цілодобово навіюють українцям необхідність негайно припинити війну «в ім’я миру і недопущення нових жертв» шляхом відмови від Криму та окупованих частин Донбасу.

Системний клановий олігархат в Україні фактично грає першу скрипку у внутрішній і зовнішній політиці. Менш ніж 20 вітчизняних олігархів володіють понад 90% національного багатства України. Крім цього, вони шляхом політичного тиску змінюють закони, постанови, регуляцію та укази для отримання надприбутків конкретним (найчастіше неукраїнським) бізнесом. Особливе обурення викликало те, що в першу річницю епохальної події в історії українського народу — отримання томосу від Вселенського Патріарха Варфоломія про надання автокефалії Православній Церкві України ні Президент, ні прем’єрміністр, ні голова ВРУ жодним словом про цей цивілізаційний вибір не згадали.     

Проте є однозначні позитиви: остаточно зникла людожерська комуністична ідеологія, ментальні кордони з Європою розмиваються ще швидше, ми стали відкритішими, почалась результативна розбудова армії, безпричинна фанатична віра в дружбу «старшого брата» шість років тому дала тріщину і потрошки йде на дно. Згадаймо нечисленну групу осіб, які під час Революції Гідності регулярно перебували на сцені, виступаючи з європейськими та революційними гаслами. І саме їм, людям «сцени Майдану», дістались плоди вмитої кров’ю перемоги, а «народ майдану» залишився при своїх інтересах. Наша віра в те, що «люди сцени» вирішать без нашої участі всі наші проблеми, не витримала випробування реальністю і за 5 років команда лідерів Майдану-2 потерпіла гучну поразку на виборах. Свідомість визначає буття. Тепер ми спостерігаємо за тим, як довго протримається віра 73% українських виборців у спроможність новообраної влади, яка не має жодної стратегії розвитку держави, одним махом вирішити всі проблеми, бо в іншому разі зручніше знову очікувати появи нового революційного месії, який уже точно здолає за нас усі проблеми. Аксіомою є те, що жоден зовнішній інвестор не вкладе кошти в державу, яка сама не прогнозує свій майбутній розвиток і не може окреслити перспективи власного майбутнього. Але до нас повернулись методи політичного насильства, які породжують ненависть, у суспільній свідомості поширюються нереальні уявлення про швидке розв’язання надскладних проблем, про легкість стрімкого економічного дива, а суспільна цінність освіти при цьому вже майже втрачена. І на питання: «Вчитись чи воювати?» суспільство безпорадно розводить руками. Нещодавно розпочався масовий громадський рух «Ні капітуляції перед Росією!», проте більш логічним сьогодні виглядало б гасло «Ні капітуляції олігархату!».

«ВТРАТА ТЕРИТОРІЙ — ЦЕ РЕЗУЛЬТАТ НЕЯКІСНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ВПРОДОВЖ УСЬОГО ПЕРІОДУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

Олександр НЕПРИЦЬКИЙ, доцент кафедри всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського:

— Говорити про перспективи можна, лише проаналізувавши увесь хід новітньої історії незалежної України. Ця територія розташовується на перехресті цивілізацій — західної (європейської, євроатлантичної) і євразійської (православно-сибірської). Для збереження територіальної цілісності та сталого соціально-економічного і політичного розвитку потрібно було прийняти якусь одну цивілізаційну парадигму, і її дотримуватися. А в жодної влади не було на то політичної волі. Не можу вам сказати, чи так робилося зумисне, чи сподівались, що проблема «сама десь дінеться», чи просто за реалізацією нагальних матеріально-фінансових інтересів було не до цього, але отримали ми дуже сумну ситуацію.

Свідомість громадян України (цілеспрямовано і мимовільно) формувала величезна кількість суб’єктів як усередині країни, так і ззовні. Врешті-решт, настало те «розмаїття», яке констатують усі соціологічні дослідження, показуючи разючу різницю в ціннісних орієнтаціях між мешканцями різних регіонів нашої держави. Не можна одночасно впроваджувати принципи етатизму і лібертаріанства. Так не буває. Не можна ходити до православної церкви Московського патріархату і вступати в НАТО. Це речі взаємовиключні. В результаті невідповідності хаотичних очікувань населення і реальності ми мали кілька сильних незадоволень існуючою ситуацією, що вилилась у так звані революції — «на граніті», «помаранчеву» і «Гідності». Жодна з цих революцій такою не була в класичному розумінні цього слова, оскільки не принесла докорінних змін суспільно-політичного ладу, а лише змінювала людей при владі. Нові люди мали свої погляди, але не мали політичної волі ламати систему. Російська агресія, втрата контролю над частиною територій півдня і сходу України — це не просто наслідок політики Януковича, як кажуть одні, і не результат приходу до влади Порошенка, як стверджують інші. Це логічний результат неякісної політики державотворення української влади впродовж усього періоду незалежності.

Може, хто буде здивований, але ще 1996 року вийшла в Москві друком книжка «Украина: проблемы безопасности», де Баррі Поузен з дослідницького центру Карнегі проаналізував варіанти російсько-українського збройного конфлікту і зазначав, що можливість України чинити опір російській агресії надзвичайно низька, зокрема й через відсутність чітко сформованої національної ідентичності в більшості населення, експорт російських енергоносіїв тощо. Скажіть, якщо я у Вінниці читав цю книжку, то в Києві могли її прочитати і вжити відповідних заходів? Результати останніх виборів президента і парламенту України — це знову зміна людей при владі, які прийшли туди, використовуючи загальне невдоволення і відсутність соціально-економічних та політичних орієнтирів більшості населення. Тому, найбільш вірогідно, майбутнє цієї влади буде таким самим, яким було минуле попередніх. Але питання, скільки часу потрібно буде для зміни влади, скільки шкоди національному державотворенню завдасть ще ця влада, і чи зможе наступна влада докорінно змінити систему, а не лише людей при владі, залишається відкритим.

«СКІЛЬКИ НАСТУПАТИМЕМО НА ТІ САМІ ГРАБЛІ? ДОПОКИ НЕ ЗДОБУДЕМО ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ БУДІВНИЦТВА ДЕРЖАВИ»

Олександр КОНОТОПЕНКО, політолог, доцент кафедри правових наук та філософії Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського:

— Головна причина того, чому революції в Україні не виправдовують надій, проста і зрозуміла — в українців не вистачає державницького досвіду або вміння будувати свою державу. Ми маємо власні особливості менталітету, сучасної політики, впливу на неї і разом з тим малу відповідальність за ухвалення рішення. Коли сусідні держави створювалися і розвивалися, ми були колонією і втрачали час. Звичайно, зараз складається враження, що в інших країнах усе добре, лише в нас погано. Але навіть якщо взяти за приклад таку державу, як Сполучені Штати, то назвати її сильною ми можемо лише в економічному і політичному плані, що дає можливість їй займати «зони впливу», «давити» на інших. Багато людей кажуть, що ми повинні мати свою мову, культуру, тоді в нас буде нація. Але це не завжди так. І приклад Штатів тому свідчення. Визначальним у державотворенні є мистецтво творити своє товариство, незалежно від того, яка мова і яка культура.

Сьогодні Україна на такому етапі, коли бачення нас як держави лише формується. Є український народ. Він ніби хоче будувати свою державу, але якщо проаналізувати, то велика кількість людей не до кінця погоджуються з формуванням саме Української держави. І, до речі, те, що Зеленський і нова команда прийшла до влади, є цьому свідченням. Тобто ми відступаємо і погоджуємося на російську мову, російську церкву, російський газ. Я не звинувачую цих людей, лише констатую ситуацію. Ще древні греки казали, що демократія — це добре, але лише тоді, коли є люди, які вміють здійснювати управління, мають досвід і знання, в іншому разі вона спричиняє хаос.

Управління демократичною державою не має здійснюватися всіма людьми чи однією людиною, тому що, коли багато людей і багато думок, важко знайти консенсус, а коли один, то його потрібно контролювати, з чим ми, власне, наразі не справляємося. І це нормальний процес державотворення. Навіть якщо звернутися до такої науки, як політологія (яку, на жаль, сьогодні не викладають у вишах), у ній прописані прості теоретичні норми, як має будуватися держава. На формування ефективної системи взаємовідносин потрібно кілька поколінь як мінімум два. А одне покоління живе і ефективно впливає на процеси 30—35 років. От вам і пояснення, чому західноєвропейські держави попереду, а ми досі визначаємо, чого хочемо.

Європейці вже здобули історичний досвід, і вони привчилися до того, щоб ставити владі запитання і вимагати відповідальності. Натомість суспільство слідує тим правилам і законам, які ухвалює влада. В нас громадські інституції почали ставити питання до влади нещодавно. Згадайте хоча б «кнопкодавство». Коли про нього почали говорили? Ще за Ющенка таких гострих питань не виникало. Це свідчить, що динаміка розвитку держави є, але одна з головних її компонентів — здобуття досвіду впливати на політиків — лише формується.

Інша проблема — щоразу після виборів ми чекаємо виконання всіх обіцянок від політиків, яких обрали, але водночас не несемо відповідності за власні рішення. І після голосування перекладаємо їх на плечі того, кого вибрали. Так було у випадку з Ющенком, Порошенком і зрештою Зеленським. Тому, якщо говорити про перспективи нової влади, то вони такі, як і були в попередників, які розпочали на великому піднятті і поступово почали падати. Вже зараз, як показує соціологія, рейтинги президентської партії і його самого опускаються. Скільки ми ще наступатимемо на ті самі граблі? Допоки не здобудемо історичну пам’ять будівництва держави і не навчимося в складних умовах відстоювати свою позицію. Ми досі живемо за хуторянським підходом — головне «кабанчик на обійсті». Крім цього, маємо історично набутий негатив до влади і до політики, і хай що б там казали схильність до махновщини і анархії — тобто я сам собі господар, не заважайте мені. Так можна жити в межах села, але не в межах держави, бо це має бути єдиний організм.