Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Батько «психологічних війн»

10 січня, 2004 - 00:00

Початок третього тисячоліття остаточно переконав військових інтелектуалів у тому, що найефективнішою зброєю в боротьбі з противниками є так звані психологічно-інформаційні війни. Однак, як кажуть, «все нове — це добре забуте старе». Подібні війни між різними народами й країнами велися ще з давніх-давен. На території Центрально-Східної Європи в новий час всесвітньої історії їх започаткував не хто інший, як видатний державний і військовий діяч, славетний гетьман Богдан Хмельницький.

Використовуючи закладені Северином Наливайком, Петром Конашевичем- Сагайдачним, Михайлом Дорошенком, Іваном Сулимою традиції козацького військового мистецтва, Б. Хмельницький під час формування своєї армії надавав першочергового значення організації міцної розвідувальної служби. Згідно з дослідженнями сучасних істориків, уже в перші роки Національно-визвольної війни українського народу, яка розпочалася в 1648 р., визначилася організаційна структура цього «відомства», а також об’єкти, цілі, напрями, методи й прийоми його діяльності, що постійно вдосконалювалися.

За допомогою розвідувальної служби та контррозвідки гетьман шляхом поширення дезінформації прагнув посіяти у ворожому війську непевність у власних силах, панічний настрій. У своїх універсалах до населення та інструкціях до розвідників він наполягав на необхідності створення в стані противника відчуття приреченості, напруги та непевності. Вперше в практиці вітчизняного воєнного мистецтва застосовувалися принципи ведення так званої психологічної війни. Такі методи були використані українським гетьманом у ході вирішальних битв із ворогом під Корсунем, Пилявцями, Зборовом та Берестечком.

Так, перед переможною Корсунською битвою наприкінці травня 1648 року Б. Хмельницький зумів блокувати інформацію про реальний стан речей у своєму таборі й поширив неправдиві свідчення про кількість козацького війська. Внаслідок цього командувач польської армії М. Потоцький почав ухилятися від бою, втратив стратегічну ініціативу та вже задовго до самої битви зазнав психологічної поразки.

Психологічний чинник був визначальним і під час перемоги під Пилявцями у вересні того ж року. Вдалими маневровими діями Б. Хмельницький створив несприятливі умови для розташування оборонного табору польських військ. Це, в свою чергу, викликало невпевненість коронного командування у своїх діях, яка поширилася й на особовий склад. Учасник тих подій із польського боку занотував у своєму щоденнику: «...У таборі ніякої дисципліни, ніякого авторитету вождів. Вночі після паролю стріляли, кричали, і ніхто за це не одержував догани, бо однаковий страх охоплював усіх, так що не було абсолютно ніякого порядку». Окрім того, на другий день битви, 22 вересня, за наказом гетьмана до ворожого табору потрапляє полонений козак, переодягнений священиком. Незважаючи на тортури, він повідомляє про прихід на допомогу Хмельницькому кількох десятків тисяч татар. Насправді ж союзницькі війська налічували до п’яти тисяч вояків. Гетьман організував їм надзвичайно гучну зустріч: було дано салют із гармат і мушкетів. Цей факт поряд із попередньою дезінформацією спричинився до того, що серед поляків поповзла страхітлива чутка: до Хмельницького надійшла тридцятитисячна кримська орда!

Заслання до противника «підставних» полонених відбувалося неодноразово й під час подальшого ведення бойових дій. Це стало важливим складовим елементом «психологічної війни» Б. Хмельницького. Адже ворог не сподівався, що козацькі «язики», мужньо витримуючи жорстокі тортури, даватимуть заздалегідь запрограмовані й вигідні для українців свідчення. Коли під час Збаразько-Зборівської кампанії та боротьби з полками Данила Нечая польський воєначальник С. Лянцкоронський отримав від захоплених «язиків» відомості про підхід на допомогу козацькому полковнику начебто основних козацьких сил на чолі з самим Хмельницьким, він наказав відвести свої сили від Старокостянтинова. Зрозуміло, що це було простою дезінформацією, але завдяки їй Д. Нечай отримав оперативний простір для подальших дій. Ось як описує результати психологічного тиску Б. Хмельницького свідок тих подій із польського боку С. Освєнцім: «...На самих лише язиків (за яких щоденно військо дарма втомлювалося) покладаючись, із яких ніколи жодної правди не могли одержати. І це справді було немаловажною причиною для частої зміни [прийнятих] на радах рішень. Бо коли один язик розповідав, що Хмельницький іде до нас, то ми дерев’яніли, вішали носи й подумували тут боронитися від нього; якщо день-другий його не було видно й [новий] язик розповідав щось протилежне першому...»

Джерела засвідчують, що взимку 1651 року під загальним контролем українського гетьмана та безпосереднім керівництвом козацького старшини Тарасенка (Стасенка) було проведено одну з найграндіозніших у тогочасній Європі розвідувальних операцій. До Корони Польської було направлено близько двох тисяч українських шпигунів, які повинні були збирати найрізноманітнішу інформацію, проводити диверсійні акти та готувати повстання. Також вони мали поширювати чутки про надзвичайну бойову міць армії Б. Хмельницького й тим самим викликати панічний настрій серед місцевого населення. Більшість козацьких розвідників (до речі, серед них були й жінки) під час виконання цього важливого завдання вдавали із себе жебраків, калік, «пілігримів», мандрівних циркачів, кобзарів, в окремих випадках — священиків, прочан або ченців.

Батько «психологічних війн» зробив так, що перед початком Берестецької битви польське командування майже нічого не знало про його плани. 21 червня 1651 р. шляхтич А. М’ясковський зазначав, що «про задуми Хмельницького нічого достовірно невідомо. Одні очікують нападу на нас під час походу чи на переправі, чи раптово коли-небудь вночі. Інші говорять, що він на місці під Вишнівцем буде із звичайною своєю підступністю чинити опір Й.В. (Його Величності. — Т.Ч. ) Королю. Інші вважають, що він надішле декілька десятків тисяч [козаків] до Підгір’я для з’єднання з Ракоці» (трансильванський князь. — Т.Ч.).

Під час Національно-визвольної війни Хмельницький створив триступеневу структуру керівництва розвідагентами — гетьман, керівник розвідслужби, резиденти на місцях. Формувалася також низова мережа агентів. Так, в одному з регіонів Польщі під керівництвом українського резидента П. Гжибовського перебувало 80 осіб. Окрім того, гетьману вдалося створити агентурну мережу у Варшаві та столиці Великого князівства Литовського Вільно, яка вчасно поставляла необхідну інформацію як політичного, так і військового характеру. Після 1654 р. розвідувальна служба Української держави провела блискучу операцію, внаслідок якої козацького розвідника Лук’яна Григоровича (Литвина), який був професійним лікарем, взяли на роботу в Посольський приказ у Москві.

До Чигирина надходили важливі дані військово-політичного характеру й з інших країн — Туреччини, Криму, Угорщини, Валахії. Українські розвідники успішно співпрацювали зі шведськими й трансильванськими колегами на території Польші, Чехії, Моравії, Силезії та Австрії. Високого рівня досягла справа вербування агентів, серед яких були представники різних соціальних верств і груп, національностей і віросповідання. Мало місце й перевербування агентів інших країн.

Безпосередня (тактична) військова інформація здобувалася шляхом розсилання спеціальних роз’їздів або за допомогою окремих розвідників, яким доводилося долати до сотні кілометрів. Вони дізнавалися про задуми командування противника, його чисельність і перебування, напрямки й маршрут просування армій. Досить часто відомості необхідного характеру видавали захоплені «язики» — полонені з ворожого табору. Козацьке мистецтво взяття полонених, як підкреслювали сучасники, було одним із найкращих.

Керівництво українського війська вживало необхідних заходів у сфері захисту національних інтересів від посягань польської та інших розвідок. Внаслідок контррозвідувальних дій козацької верхівки вдавалося зберігати в таємниці військові плани найважливіших кампаній, розкривати змови ворожої агентури проти гетьмана та інших воєначальників, протидіяти спробам урядів Речі Посполитої та Московської держави спровокувати міжусобну боротьбу в українському суспільстві. Саме таким чином забезпечувалась ефективність ведення гетьманом справжньої «психологічної війни» проти своїх ворогів.

На жаль, наступники Б. Хмельницького на гетьманській посаді не зуміли повною мірою скористатися досвідом свого попередника. Водночас багато визначних полководців Європи Нового та Новітнього часу під час ведення бойових операцій застосовували різні елементи ведення «психологічної війни», які були започатковані великим гетьманом Богданом Хмельницьким. Сподіваємося, що й Збройні сили відродженої наприкінці XX століття Української держави у разі потреби також скористаються історичним досвідом видатного полководця.

Автор висловлює подяку В. Сідаку та В. Степанкову — авторам книги «З історії української розвідки та контррозвідки» (К., 1994).

Тарас ЧУХЛІБ, кандидат історичних наук, директор Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії України НАН України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments