Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Де ви поховались, земляки?»

Осип Маковей — редактор, письменник, громадський діяч
15 серпня, 2013 - 17:25
ФОТО З САЙТА NAROD.RU
ОСИП МАКОВЕЙ БУВ І МАЙСТРОМ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ. ОБКЛАДИНКА РОМАНУ «ЯРОШЕНКО», ХУДОЖНИК ІВАН КОРПАЧ

Серед «різнобарвної китиці індивідуальностей (І. Франко) в літературі наприкінці ХІХ — на початку ХХ стст. Осипові Маковею належить особливе місце. Поряд з Лесею Українкою, Василем Стефаником, Ольгою Кобилянською, Марком Черемшиною, Лесем Мартовичем, Гнатом Хоткевичем Осип Маковей був активним учасником літературного процесу в Галичині та Україні наприкінці ХІХ — на початку ХХ стст. У його постаті поєднався талант талановитого поета-сатирика, прозаїка, вдумливого літературознавця і критика, фольклориста, відповідальність редактора, а також талановитого вчителя, вихователя молодих поколінь літераторів.

І. Франко, який мав вирішальний вплив на всю розмаїту творчість О. Маковея, наголошував передусім на його майстерності як поета і прозаїка. Поезії О. Маковея позначені, на думку І. Франка, «новочасною версифікацією», а для прози письменника властиві «старанно оброблені й украшені гумором новели і сатири».

Народжений у Яворові неподалік від Львова 1867 р. Осип Маковей пройшов добру літературну школу. Він навчався у Львівській українській гімназії, а потім на філософському факультеті Львівського університету (1887—1893), пізніше був «надзвичайним» слухачем слов’янського семінару у Віденському університеті, в якому викладали такі всесвітньо відомі вчені, як В. Ягич, К.   Їречек, М. Мурко.

Втім, чи не перше місце в багатогранній діяльності О. Маковея займала його редакторська діяльність. Йому довелося редагувати «Зорю» (1893), «Буковину» (1895—1897), «Літературно-науковий вістник» (1897—1899).

Враження від редакторської роботи в різних виданнях О. Маковей виклав у циклі «Подорож до Києва». Відвідуючи Києво-Печерську лавру, автор відмолював свої «тяжкі редакторські провини»:

Ах, Боже, редактором бути у нас

І не согрішити не можна —

Хоч як ти пильнуйся, дивись, аж нараз

І вийшла стаття вся безбожна.

Особливо успішною була праця письменника на посаді редактора «Буковини». За час редакторства О. Маковея (1895—1896) чернівецька газета «Буковина» стала авторитетним часописом не лише буковинських українців, а й надзвичайно цікавим загальноукраїнським виданням. В «Автобіографії» О. Маковей так писав про цей період: «Від квітня 1895 р. до кінця падолиста 1896-го я був начальним редактором «Буковини». Праця була величезна, її можна було зробити лише при молодечім захваті. Не за все, що друкувалося в «Буковині», я можу відповідати, бо часопис був не мій, але я стягнув до нього багато різнорідних людей, без уваги на їхню партійну приналежність. «Буковина» була вправді підтримувана урядом газета, — скільки діставала, не знаю, — але поза лояльністю для уряду мала повну свободу»1.

У 1897—1899 рр.. О. Маковей став одним із редакторів новоствореного літературно-мистецького часопису європейського рівня — «Літературно-наукового вісника». Із 1899-го до 1910 р. він викладав українську мову та літературу в учительській семінарії та Чернівецькому університеті. На початку ХХ ст. О. Маковей захистив докторську дисертацію про творчість П. Куліша. В останні роки життя О. Маковей працював педагогом в учительських семінаріях Львова та Заліщик. Помер у Заліщиках у серпні 1925 р.

А поза тим О. Маковей був активним учасником львівських і чернівецьких видань наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., коли він, поруч з Іваном Франком, став одним iз найактивніших учасників літературного процесу в Україні. Ще 1894 р. О. Маковей у журналі «Зоря» запропонував скликати з’їзд письменників Наддніпрянщини, Галичини і Буковини, на якому слід обговорити питання про стан літературної та просвітницької праці в Україні. І. Франко схвально відгукнувся на пропозицію письменника обговорити на з’їзді питання: «Стан літератури і просвіти за останні роки. Наша критика літераторська. Наш фольклор. Видавництва для народу. Про театри і розвій драматургії. Вплив інших літератур на нашу і де шукати більшої оригінальності». На жаль, через відомі причини (перебування українських учених та письменників у межах різних імперій) такий з’їзд не відбувся.

Початкові поетичні спроби О. Маковея припадають на 1885 р. Перша його поетична збірка з’явилася 1895 р. Тут яскраво виявився сатиричний талант автора:

Панотчик смачно попоїв,

Поклавсь на софу, взяв часопис,

Товсте цигаро закурив

І став читати з Відня допис.

Та все ж ганьбити міг він всіх,

Бо був великим патріотом,

Умів балакати, кричать

І обкидати всіх болотом.

О. Маковей був одним із тих західноукраїнських діячів, хто слідом за І. Франком прокладав мости до культурних і літературних кіл Наддніпрянщини. 1897 р. він відвідав Київ. Враження від цієї подорожі лягли в основу збірки рефлексійної лірики «Подорож до Києва» (1897). Для письменника-патріота болісними були переживання від побаченого, особливо гнітюче враження на нього справив повний занепад українського культурного життя, страшна русифікація «матері городів руських»:

Їду, наслухаю:

Москаль і москаль,

Се лях, хоч без конфедератки,

Се жид, се грузин, се московський француз

І руді прочани з-під Вятки.

Тремтить моє серце: не чую нігде

Тих слів, що учила нас мати...

Де ви поховались, мої земляки,

Що вас тут нігде не видати?

Причину страшного духовного занепаду в українській столиці поет бачить у тій трагічній історії, яку довелось пережити Україні від епохи Богдана Хмельницького:

Ах ні! Вас украли, в неволю взяли,

Вас баба Росія украла,

Язик вам відтяла, впрягла у ярмо

І воду возити сказала.

Але віра в майбутнє України в О. Маковея 1897 р. цілком зрозуміла:

Не наймичка вам Україна моя!

Настане й для неї час славний,

Бо серце у неї сильніше сто раз,

Як розум ваш самодержавний.

У поезії «На Лисій горі» поет висловлює ще гостріше своє обурення з тієї гіркої кривди, що її терпить український народ за умов бездержавності:

Над темним Дніпром уночі я сидів

У царськім саду між корчами,

дивився на темну палату царя

І думав думки за думками...

Актуально звучали слова поета про те, що в українській столиці в президентському палаці має сидіти президент:

Палата нічого, здала би ся там,

Не треба й великої зміни

Нехай би лиш тут не чужинець сидів

А наш президент України.

Причиною того становища, в якому опинилась Україна, є й непорозуміння «між своїми». А яке влучне сатиричне слово О. Маковея про ура-патріотів, які за своє патріотичне слово вимагають доброї платні. Унікальною з огляду на це є сатира-ремінісценсія О. Маковея «Як Шевченко шукав роботи» (1911).

Тарас Шевченко проситься до редакції популярної львівської газети:

— Візьміть мене в редакцію «Діла», все-таки на щось здамся.

— Ані гадки, пане Тарасе! Одно те, що там повно поетів, хоч віршів уже не пишуть, а не допустять вас із зависті; друге: у видавничій спілці є священики, а ви автор «Марії», не треба вам казати. А я тепер зі Святим Юром у згоді.

Не знаходиться роботи для Т. Шевченка й у самому Товаристві, що носить його ім’я. На пропозицію геніального поета знайти хоч яку-небудь роботу урядник товариства відповідає:

— Еге ж, еге ж, але ви, добродію, не є дійсним членом Товариства ім. Шевченка!

На що поет справедливо зауважує:

— Ну то зробіть мене! Адже Товариство названо моїм іменем!

Ремінісценції О. Маковея в сатиричній формі передавали непорозуміння й суперечки, які часто виникали в середовищі львівських патріотичних організацій. Гумористичний талант О. Маковея свого часу відзначив С. Єфремов, котрий у своїй «Історії українського письменства» писав, що «оповіданнями з міщанського життя талановитий поет, повістяр і критик досяг значної майстерності. Його оповідання («Клопоти Савчихи», «Вуйко Дорко», «Нові часи» й інші твори) перейняті легким гумором, повні справді комічних ситуацій»2. С. Єфремов похвалив також його наукові праці: критичний нарис про Куліша, життєпис Федьковича, а також студії українських письменників наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. (Бордуляка, Чайковського, Коваліва, Кобилянської та ін.).

В усій багатогранній творчій діяльності Осипа Маковея як літератора чи не найбільшою за обсягом є літературознавча й літературно-критична спадщина письменника. Як критик він намагався заповнити лакуну в українському літературному житті, про яку писала Леся Українка в листі до нього від 28 травня 1893 р.: «...у нашій літературі багато чого бракує, але найбільше бракує доброї і талановитої критики».3

Праці О. Маковея як літературознавця і критика були визначальними в оцінюванні творів нашої літератури багатьма критиками наступних поколінь. Найперше це стосується його праць про О. Кобилянську. Ф. Погребенник доречно зауважив, що «діяльність Маковея в галузі популяризації та оцінки творів Ольги Кобилянської — одна з яскравих сторінок його літературно-критичної праці. На концепцію творчості письменниці, дану у статтях Маковея, спиралися значною мірою не лише українські, а й зарубіжні дослідники (Г. Адам, Ф. Ржегорж, Т. Турнерова та ін.».4

У сучасному літературознавстві на особливу увагу заслуговує праця О. Маковея «Життєпис Осипа-Юрія Гординського-Федьковича» (1911). Є всі підстави стверджувати сьогодні, що О. Маковей у нашій науці про літературу започаткував основи наукового федьковичезнавства.

Студії на слов’янському семінарі у Відні спричинилися до того, що у своїх літературно-критичних статтях О. Маковей спирався на естетичний досвід німецьких, австрійських, російських письменників, чиї твори він перекладав українською мовою. Це, зокрема, твори Г. Зудермана, К. Майєра, Е. Золя, А. Доде, Гі де Мопассана, Е. Ожешко, С.  Жеромського, І. Тургенєва та інших митців літератури.

З перекладацькою діяльністю О. Маковея пов’язана і його праця з популяризації української літератури чужими мовами, зокрема німецькою та російською. Маловідома наприкінці ХІХ ст. українська література передусім завдяки старанням І. Франка, пізніше О. Маковея стала знаною в Європі. У статті «ZurWiedergeburtderkleinrussischenLiteratur»5 український учений звернув увагу німецькомовного читача на демократизм і народність української літератури, яку, на жаль, мало знають у Європі. Однак настане час, і цю літературу відкриє та оцінить європейський читач»6.

Особливе місце в українській літературі О. Маковей відводив Шевченковій творчості, який, на його думку, найкраще може представляти українську ментальність серед німецькомовного читача. Автор особливо наголошував на життєздатності української літератури, її спроможності посісти гідне місце серед європейських літератур: «Твори Шевченка мали вирішальний вплив на розвиток української літератури і народу. Шевченко був сином кріпака, співцем кріпаків і розради народу. Він співав, як рідко хто, про славне минуле України і завзято боровся проти тогочасних несправедливих відносин, вимагав для свого народу світла й волі [...] Його твори є найкращим виявом життєздатності української літератури»7.

Крім популярних статей про українську літературу в німецькій, польській та російській періодиці, О. Маковей написав низку ґрунтовних досліджень про творчість українських класиків. При цьому в їхній оцінці він відходив від традиційних трактувань, які можна знайти в І. Франка.

О. Маковей як критик дуже часто орієнтувався на літературно-критичні погляди свого вчителя І. Франка. Водночас у критичних оцінках українських письменників О. Маковей дещо відступав від Франкових критичних оцінок, коли бачив, що оцінки неточні, а інколи й тенденційні. Яскраво проявилося це в Маковеєвій праці про творчість Пантелеймона Куліша.

Описуючи постать П. Куліша, І. Франко писав: «Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, — П. Куліш протягом свого довгого життя проходив найрізніші зміни, топтав найрізніші сліди, виступав у найрізніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей, а майже ніщо не викінчене так як би можна було надіятися від його великого таланту»8.

О. Маковей, даючи оцінку яскравій творчості П. Куліша, не оминаючи дражливих моментів його творчості, пояснював Кулішеві хитання насамперед прагненням якнайширше послужити своєму народові. П. Куліш говорив про тих ура-патріотів, «які кидали в нього каміння, займалися тільки галасливими розмовами, винуватили того чоловіка, котрий мав силу та відвагу працювати попри насмішки, клевети, зависті і байдужості до дорогої для нього справи. Люди забували давню гадку, що не помиляється тільки сей, що не робить нічого, а Куліш завсіди робив багато. Його помилки були всі щирі і, роблячи їх, він безнастанно мав гарну ціль — вияснення правди. Все то не могло не викликувати роздратування в гордій, самолюбній і почасти нетерпеливій натурі Куліша і не збільшити різкості і чудацтва його відповідей і нападів на противників з його боку»9.

Як громадський діяч, П. Куліш своєю діяльністю сприяв утвердженню соборності України. Як відомо, І. Франко в аналітичних статтях певним чином применшував популярність П. Куліша на Наддніпрянській Україні й у Галичині як письменника, котрий своїми творами сприяв поширенню передусім українофільських ідей. Зокрема, І. Франко вважав, що уже в 70-х рр. ХІХ ст. «Куліш, значно скомпрометований перед тим у Росії, скомпрометував себе також у Галичині не тільки своїми особистими зносинами з проводирями т[ак] зв[аних] народовців, із якими він ніколи не міг дійти до ладу, але також своєю «Мальованою Гайдамаччиною», друкованою і перерваною 1876 р. y «Правді», в якій оспівану і возвеличену Шевченком гайдамаччину назвав простим розбійництвом і нищенням імпортованої з Польщі культури»10.

Натомість О. Маковей заперечував висловлювання І. Франка, стверджуючи, що вчений «недооцінює Кулішеві заслуги, а переоцінює його помилки».11

Як критик О. Маковей вперше висловив думку, на якій пізніше доволі часто акцентувало увагу наше літературознавство: Т. Шевченко і П. Куліш представляли два різних крила козацтва: Шевченко — правобережну козаччину, яка після Андрусівського договору опинилася на Січі, а звідти поверталася гайдамаками. П. Куліш вийшов же з того козацтва, яке орієнтувалося на Росію.

Врешті, О. Маковей торкався розуміння східних мотивів у творчості П. Куліша. Критик вважав, що українсько-турецькі відносини П.Куліш виклав у поетичній збірці «Дзвін» (1893). Якщо І. Франко в деяких своїх статтях зазначав, що П. Кулішеві у контактах із галичанами якось не пасувала роль примирителя, то О. Маковей звертає увагу на щире намагання автора «Дзвону» віддати всі свої інтелектуальні сили на утвердження української справи, хоча сумніви щодо правоти своїх діянь переслідували його в останні роки життя. У поезіях «Дзвону» П.        Куліша О. Маковей побачив наслідок бурхливих дискусій, які автор проводив у цей час, врешті його життєвої поразки. «В тих поезіях видно вже хворого діда, котрий бачить уже свій кінець, але спокійно ждати на смерть не може: мучить його серце велика журба, що стільки напрацювався, а не найшов признання...»12

Для сьогоднішнього читача чи не найвизначнішою є праця О. Маковея «Життєпис Осипа Юрія Гординського-Федьковича» (1911). Поштовхом до вивчення творчості «Буковинського соловія» виявилась праця І. Франка «Молодий вік Осипа Федьковича» (1888), у якій великий Каменяр заохочував молодих колег досліджувати матеріали, пов’язані з життям письменника. Наприкінці 90-х рр. ХІХ — у перші роки ХХ ст. О. Маковей опублікував близько двадцяти статей, у яких маємо ґрунтовне опрацювання біографічних матеріалів про Ю. Федьковича та його творчість. Як справедливо зазначають сучасні дослідники, працюючи над згаданою біографією, О. Маковей орієнтувався на двотомну працю Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його життя» (Львів, 1898—1901).

Критик вперше у нашому літературознавстві проаналізував факти, пов’язані з життям Ю. Федьковича у Львові (1872—1873), післяльвівський період життя письменника в Путилові, а також побут Федьковича в Чернівцях у 1876—1888 рр. Праця О. Маковея дала відповідь на запитання: чому «буковинський соловій» не знайшов порозуміння з діячами львівського інтелектуального середовища того часу. О. Маковей писав, що у Львові Ю. Федькович виконував план видання дитячих релігійних книжок для «Просвіти», «який поклав був собі ще 1868 р. План був широкий та обіймав не лише мораль і релігію, а й реальну науку: історію, географію, економію, правництво і тому подібне. Але одне те, що Федькович не до всього був підготовлений і находив уподобання саме в таких моралізуючих оповіданнях, які підходили до смаку і виділові. «Просвіти», друге знов те, що не мав коли і не міг усього сам зробити, було причиною, що із широкого плану він виконав лише малу частину»13.

О. Маковей був одним із перших критиків, які дали об’єктивну оцінку творчості О. Кобилянської. Його критико-біографічний нарис «Ольга Кобилянська» («Буковина», 1897 p., 7 травня) став тим матеріалом, до якого зверталися пізніше всі ті, хто аналізував творчість письменниці. О. Маковей вперше акцентував увагу на тому, що у творчості буковинської письменниці позначився вплив данського прозаїка Якобсона, німецького філософа Ніцше. Особливо цього впливу зазнали повість «Царівна» та гумореска «Він і вона». Вплив Ф. Ніцше на О. Кобилянську виявився найперше в тому, «що німецький філософ навчив її дивитися на світ і людей з вищого більш ідеального становища»14. Як бачимо, широкі літературно-критичні зацікавлення О. Маковея стосувалися і української класичної літератури, і сучасного літературного процесу.

Україна має постати з руїни. Про це мріяв О. Маковей наприкінці ХІХ ст. У боротьбі за це важливу роль має відіграти її культура, зосібна українська література. За взірець цього культурного чину слід обрати Нестора-літописця із Княжої доби, до якого автор звертається: «Встань Несторе, встань на розмову малу!» Як літописний Нестор, О. Маковей за умов українського життя ХІХ — початку ХХ ст. хотів збудити українців і художнім словом, і публіцистикою, і літературно-критичним аналізом від летаргічного сну.

Розмова з О. Маковеєм через десятиліття, століття зберігає актуальність і сьогодні. Бо актуальними є слова О. Маковея з гайдамацької пісні 1901 р.:

Ми гайдамаки, вічно однакі,

Все проклинаєм людськеє ярмо,

Йшли діди на муки,

Йдем і ми правнуки.

Ми за народ життя своє дамо.


1 Маковей О. Автобіографія // Письменники Буковини. — Чернівці: Прут, 2001. — Т. 1. — С. 307.

2 Єфремов С. Осип Маковей // Історія українського письменства. — Т. 2. — Київ-Ляйпціѓ, 1919. — С. 216.

3 Леся Українка. Лист до О. Маковея від 28. V. 1893 // Леся Українка. Зібр. тв.: У 12 тт. — Т. 10. — С. 155.

4 Погребенник Ф. Осип Маковей // Історія української літературної критики. Дожовтневий період. — Київ: Наукова думка, 1988. — С. 344.

5 DieGeselschaft. — 1898. — N 20. — S. 103-113.

6 Там само. — С. 103.

7 Там само. — С. 110.

8 Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 41. — С. 283.

9 Маковей О. Панько Омелькович Куліш. — Львів, 1900. — С. 5.

10 Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 41. — С. 285.

11 Маковей О. Панько Омелькович Куліш. — Львів, 1900. — С. 132.

12 Там само. — С. 162.

13 Маковей О. Життєпис Осипа Юрія Гординського-Федьковича. — Чернівці: Золоті литаври, 2005. — С. 319.

14 Маковей О. Ольга Кобилянська // ЛНВ, 1899. — Т. V, кн. І. — С. 28.

Михайло ГНАТЮК, доктор філологічних наук, Львів
Газета: 
Рубрика: