ЕМСЬКИЙ ЛУГ
Історія з валуєвським циркуляром 1863 року (див. «День», №123) висвітлила кілька цікавих закономірностей. Передусім: гоніння на українську мову з боку самодержавної російської влади зумовлювалися її страхом перед сепаратизмом і можливим розпадом імперії. Укорінення мови, культури, історичної свідомості неодмінно призведе до росту національно-політичних прагнень, — вважали Валуєв і К о . І мали, звичайно, рацію. Тому й докладали зусиль, аби знищити ці прагнення в самому зародку. Адже народ без пам’яті й мови — раб. По-друге, реалізація антиукраїнської політики давалася б урядові Росії значно важче, якби не сформована обставинами довготривалого національного приниження, виплекана імперією «п’ята колона» всередині самої української нації — легіони «колишніх українців», перелицьована у дворянство козацька старшина, тисячі чиновних «землячків», свідомість яких здавна налаштувалася на хвилю «общерусского» патріотизму. Коли П.Валуєв посилався на «большинство малороссиян», яким рідна мова не потрібна, то — нікуди не дінешся — він мав для того підстави. Малоросійство як вихований умовами тривалої бездержавності комплекс національної неповноцінності, як психологія пораженства, як химерний феномен національного самозаперечення (інколи вельми агресивного!) виявилося настільки живучим, що дає про себе знати й досі. Недарма ж нам пропонують на державному рівні відзначати річниці власних поразок і писати свою історію під диктовку сусідів! Зав’язкою сюжету з валуєвським циркуляром був, як уже відзначалося, лист київського цензора Новицького. Але особливо постаралися «землячки» в ситуації, яка завершилася підписанням у 1876 році трагічного для українства Емського указу.
«УКРАЇНСЬКИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ»
Інтелектуальним центром українського життя в Києві у середині 1870-х рр. став Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. Саме він не давав спокою місцевим україноненависникам. Вони ніяк не могли змиритися з тим, що на їхніх очах розгортається діяльність, яка веде до самопізнання й національного пробудження українців. І справді: фундаментальні дослідження з історії, фольклористики, етнографії, статистики, археології розкривали глибину й багатство культури «малоросіян», демонстрували їхню самобутність, живу силу, а значить — історичну перспективу.
Київські донощики, по суті, не помилялися, доповідаючи високим інстанціям, що Південно-Західний відділ — це «український генеральний штаб політичного життя». Десять членів Відділу із сімнадцяти були водночас членами «Старої громади» (громади — гуртки української національно-свідомої інтелігенції, які почали створюватися у великих і менших містах імперії ще з другої половини 1850-х рр. задля культурно- просвітницької роботи). Один із високопоставлених царських чиновників називав «Стару громаду» «Центральним комітетом української партії». Власне, якщо йдеться про ідейний вплив «старогромадівців» на діяльність Відділу, то саме так і було. На засіданнях, які проводилися таємно, вони опрацьовували стратегію і тактику своєї роботи під «дахом» цілком легальної установи — філії Російського Географічного товариства, яке в столиці імперії очолював знаменитий П.Семенов-Тяншанський.
У цьому якраз і полягала хитрість «старогромадівців». Вони блискуче скористалися... ініціативою київського генерал-губернатора О.Дондукова-Корсакова, який домагався відкриття Відділу задля вивчення краю в інтересах «місцевої адміністрації». Генерал-губернатор не врахував, що «вивчення краю» може мати й інші цілі, — ті, про які в одному з листів писав М.Драгоманов: «Україна сама себе ще не знає. Їй треба наукової і літературної праці, щоб себе пізнати...»
Все, що встигли зробити вчені-подвижники з Південно- Західного відділу, вело саме до такої мети. Ось кілька золотих сторінок із української наукової епопеї 1870-х. Професор Київського університету Володимир Антонович (із чиїм іменем пов’язано становлення української історичної науки) зібрав, відредагував і видав 8-томний «Архив Юго-Западной России», в якому вміщено документи з історії Правобережної України ХVI—ХVIII століть. Павло Чубинський у 1872—1878 рр. видав сім томів «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край», у яких зібрано унікальні фольклорні, етнографічні та мовознавчі матеріали. Ця праця вченого була відзначена кількома престижними преміями й нагородами.
У 1874—1875 рр. у Києві побачили світ «Исторические песни малорусского народа й примечания Вл.Антоновича й М.Драгоманова» у двох томах — перше зібрання українських політичних пісень, своєрідність яких М.Драгоманов продемонстрував шляхом порівняння їх із піснями інших народів Європи. «Це своєрідна історія українського народу, розказана ним самим», — так оцінив М.Драгоманов витвір народного генія. Олена Пчілка (рідна сестра Драгоманова) досліджувала українську вишивку, писанки, народні пісні. Першою її дослідницькою працею став альбом «Украинский орнамент. Вышивки, ткани, писанки» (1876). П’ятьма виданнями виходили в світ «Українські узори» Олени Пчілки із зразками шиття і ткання. Вагомими були наукові здобутки мовознавців Олександра Потебні, Павла Житецького та Костя Михальчука, юриста Олександра Кістяківського (1879 року він видав унікальні пам’ятки з історії українського права, і серед них — звід кодексів «Права, по которым судится малороссийский народ»)... Чи могли «землячки» байдуже спостерігати за тим, як українство набирає сили?
ЗЕМЛЯЧКИ
Особливо старалася газета «Киевлянин», дитя валуєвського циркуляра (виходити вона почала 1864 року, на урядовий кошт, отже — з цілком певною метою). Заправляв «Киевлянином» відомий своєю великодержавницькою позицією Віталій Шульгин. Народився він у Калузі, але все своє свідоме життя провів на Україні: дитинство — в Ніжині, роки навчання в гімназії та університеті — в Києві. Викладав історію в університеті Св.Володимира, написав кілька підручників та монографій. Кілька разів Шульгина запрошували до Москви, але він відмовився, не бажаючи розлучатися з «матерью городов русских»... Такий собі київський патріотизм, замішаний на нелюбові до «інородців»...
На сторінках «Киевлянина» В.Шульгин повів запеклу боротьбу з газетою «Киевский телеграф», яка в 1875 р. фактично була органом Південно-Західного відділу. Послухаймо голос із далекого 1875-го року — голос Олександра Кістяківського, який 24 квітня записав у своєму щоденнику: «Вечером... отправился к Драгоманову. ...Он сообщил мне, что Юзефович на обеде в честь Дондукова произносил реплики против украинофилов, указывая на Драгоманова, Житецкого, Беренштама, Чубинского, как на людей опасных, говорил Дондукову: «Куда Вы смотрите?». В заключение прибавил, что он сам доведет до сведения шефа жандармов и самого государя. ...Говорят, что Юзефович не на шутку приготовил донос в 3-е отделение. Кроме того, написал статью для «Киевлянина» самого зажигательного свойства. ...Юзефович действует в согласии с Шульгиным. Думаю, что подстрекатель сей последний».
Ім’я головного донощика названо: ЮЗЕФОВИЧ. В українській історії ХIХ ст. Михайлові Юзефовичу відведена роль Каїна. У 1847 р. він брав безпосередню участь у викритті й розгромі Кирило-Мефодіївського товариства. Микола Костомаров, приїхавши через 27 років до Києва на Археологічний з’їзд, відмовився подати 72-річному Юзефовичу руку: він добре пам’ятав, як цей «вірнопідданий» помічник куратора Київського учбового округу обшукував його квартиру. «Предателем» назвав Юзефовича і Т.Шевченко (запис у «Журналі» від 6 травня 1858 р.). Цікаво, що ім’я М.Юзефовича зустрічається і в пушкінському контексті. В молодості він служив офіцером на Кавказі, де й зустрічався з поетом. Згодом написав про нього спогади...
Але головним «жанром» Михайла Володимировича все ж були доноси. Вважаючи, що «малороссы никогда не ставили родину (Україну. — В.П. ) выше отечества (Російської імперії. — В.П. )», він почувався покликаним воювати із «сепаратизмом». Тому й строчив царю записки, в яких викривав «зловмисників». Мав від того неабияку втіху.
«НЕ ДОПУСКАТЬ... ВОСПРЕТИТЬ...»
Зрештою, шульгини і юзефовичі свого домоглися. У 1875 р. був звільнений з посади доцента Київського університету Михайло Драгоманов. «Киевский телеграф» закрили (метаморфоза, яка сталася з цією газетою вже в незалежній Україні, не може не вразити своїм цинізмом!). Створили «Особливу нараду», яка мала розібратися з «українофілами»...
І ось — травень 1876 р. Цар- «освободитель» відпочиває у пруському курортному містечку Емс, що розкинулося в живописній долині. Ще не почалася традиційна емська спека, Олександр II п’є багату на вуглекислоту мінеральну воду, яка підвищує вміст лугу в крові, переглядає державні папери... — і тут ми повинні перейнятися унікальністю моменту: рука найліберальнішого (!) російського царя підписує указ, який, по суті, перекреслює факт існування 25-мільйонного народу. «Не допускать ввоза в пределы Империи... каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых на малорусском наречии». «Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить...» Виняток зроблено лише для історичних документів та творів «изящной словесности» — після цензурування їх друкувати можна, але обов’язково буквами російського алфавіту! «Воспретить также различные сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам...». Цей пункт указу, вважав О.Кістяківський, спрямовано спеціально проти Миколи Лисенка. На довершення указ велів не допускати «к исполнению никакие пьесы и чтения на малороссийском наречии...» Щезнути, отже, повинен був і український театр...
Емський луг мав цілковито роз’їсти організм української нації. «Малоросіянам» приписувалося злитись із єдинокровними і єдиновірними братами в інтернаціональному екстазі...
P.S. У червні ц.р. Михайлові Юзефовичу виповнилося 200 років. На жаль, пропустили ювілей. Чим він, Юзефович, гірший за тих, хто так само «никогда не ставил родину выше отечества» (Радянського Союзу. — В.П. ), переслідував новітніх Драгоманових, зате в незалежній Україні удостоївся указу про відзначення своїх не зовсім круглих дат?
Продовження теми читайте в одному з найближчих випусків стор. «Україна Incognita»
