Наука – це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Гірка річниця та імперські вибори

3 грудня, 2004 - 00:00

У листопаді 1764 року, 240 років тому, на початку царювання російської імператриці Катерини II (1762—1796) була скасована гетьманська влада в Україні. За словами Катерини, тут «должно стараться, чтобы время и имена гетьманов исчезли, а не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство». У документах, підготованих для імператриці з цього приводу, говорилося, що українці — такі самі росіяни, як і великороси; тільки «через недбальство київських князів відокремилися». Тому їх без церемонії треба навернути назад та в усьому об’єднати з великоросами. І хоча гетьман Кирило Розумовський був її лояльним підданим, Катерина примусила його («дружески попросила») піти у відставку. Бо далі терпіти сваволю козацької старшини було небезпечно. Після довгих коливань, під загрозою втратити «царську ласку», Розумовський попросив «звільнити його від тяжкої та небезпечної посади», що й відбулося без зволікань. Останньому гетьману було заборонено перебувати в Україні (заборона тривала 11 років), хоча «старий друг» імператриці не був великою небезпекою для імперії.

Правителем Гетьманщини Катерина призначила графа Рум’янцева; вона також відновила так звану Малоросійську колегію, утворену царем Петром II (1722) для ліквідації залишків української державності. Після смерті Петра I, однак, колегія припинила свою роботу — аж поки її не воскресила з небуття Катерина II. До складу нової колегії входило вісім чиновників — по чотири з української та російської сторони. Всі вони призначалися Сенатом. У часи Петра I на засіданнях колегії чиновники-великороси сиділи по праву руку президента, малороси — по ліву. Рум’янцев запровадив інший порядок — по чину. Щоби, як пишуть історики, «не утверждалось в малороссиянах развратное мнение, по коему постановляют себя народом от здешнего (великоросійського) совсем отличным». Це, однак, як і сама колегія, не мало особливого значення — все вирішував граф Румянцев, якому у тому самому 1794 році були підпорядкованi Малоросійські й Запорозькі козацькі полки і Українська дивізія.

Імператриця Катерина постійно цікавилася малоросійськими справами. Так, вона доручила Рум’янцеву зробити перепис населення України — аби оцінити її можливості поповнювати російську казну. У процесі перепису з’ясувалося, що в Україні було багато «нестроения»; так, не тільки козаки, але й значна частина селян все ще не була повністю закріпачена — вони могли переходити за власною волею від одного пана до другого. Та після «Генерального перепису» всі останки селянської свободи було скасовано — українці були зрівняні «в правах» із великоросами. З іншого боку, Катерина радила Рум’янцеву будь-якими способами розвивати у малоросів довір’я та прихильність до російського уряду, викорінювати «внутреннюю ненависть» цих людей до великоросів.

Невдовзі після знищення гетьманства, «просвічена імператриця» активно зайнялася розробкою та підготовкою для «своего народа» нового Уложения, тобто зводу Законів (на той час імперія жила Уложением 1647 року — часів Богдана Хмельницького та царя Олексія Михайловича). Катерина власноручно розробила загальну частину зводу — відомий Наказ, де використала передові ідеї європейських просвітників, насамперед працю Монтеск’є «Дух Законів» (Захід навіть звинуватив її у небезпечному лібералізмі). Далі було створено Законодавчу комісію, яка для деталізації Наказу імператриці мала зібрати та узагальнити пропозиції підданих. Усі землі імперії отримали право укласти свої накази та обрати делегатів до асамблеї Законодавчої комісії.

В Україні у цій кампанії взяло участь 950 шляхтичів (серед інших верств), серед них — колишня козацька старшина. Вибори делегатів тут відбувалися бурхливо; більшість обраних була налаштована добиватися повернення старовинних шляхетських і козацьких привілеїв. Результат був трагічний — 36 найбільш красномовних і рішучих шляхтичів Ніжинського полку було арештовано та засуджено до смертної кари за незламне бажання відновити гетьманство. Та це не допомогло — переважна більшість малоросів, які брали участь в укладанні наказів, підписали петицію з проханням зберегти автономію Гетьманщини, відновити старовинні українські «права та вольності». До цього їх спонукала ще та обставина, що Малоросійська колегія уклала свої накази, які вимагали повної уніфікації адміністративного та громадянського устрою в Україні, приведення його у відповідність iз іншими частинами імперії.

Так звана Велика асамблея Законодавчої комісії, скликана 1767 року, не принесла українському народу хоч якого полегшення — імператриця не погодилася нi на жоден пункт наказів своїх підданих. Тим більше, що українська шляхта вимагала значно більше прав, аніж їх мало тоді (як і раніше) російське дворянство.

Не зустріла розуміння з боку імперської влади також Київська православна церква, яка уклала та відіслала до Законодавчої комісії накази Київської, Чернігівської та Переяславської єпархій, а також Києво-Печерської лаври, Київського Межигірського монастиря та ін. Українське православне духовенство проявило тоді (через 100 років після включення до Московської патріархії) помітні сепаратистські тенденції. Так, київський митрополит Арсеній Могилянський у своєму наказі висловився за автономну православну церкву на Гетьманщині. На його думку, київський митрополит повинен мати титул «митрополита Київського, Галицького і Малої Руси»; Арсеній виступив також за відновлення традиції вільного обрання київського митрополита серед кандидатів лише українського походження, за підпорядкування київської митрополії не Синодові, а Колегії закордонних прав Росії, а також за розширення ще деяких прав української церкви.

Iз усього того, звичайно, нічого не вийшло. Навпаки — посилилося планомірне усунення з церковного життя київської церкви будь-яких «місцевих» (читай — національних) особливостей. До того, розпочалася широка кампанія секуляризації церковних земель та закриття монастирів — в Україні було ліквідовано 42 монастиря. Вцілілі обителі та парафіяльні церкви були позбавлені земельних угідь, тобто засобів існування, і почали фінансуватися з казни. Так українське духовенство перетворилося на державних службовців, а православна церква була повністю підпорядкована Синоду та світській імперській владі.

Клара ГУДЗИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments