Качанівський ідальго

Iм’я Василя Васильовича Тарновського-старшого найчастіше згадується у зв’язку з біографією Тараса Шевченка, хоча постать його цілком самодостатня. Ця світла людина заслуговує на добрий спомин нащадків уже через те, що без її професійних і громадянських зусиль неповною була б історія Великої земельної реформи 1861 року, яка скасовувала в Російській імперії кріпосне право. Ну і, звичайно, Тарновський — це Качанівка; це широке коло спілкування і приятелювання з кращими людьми своєї доби; це промінь шляхетності, потреба в якій існуватиме доти, доки триватиме на цій землі рід людський…

«Все життя його було бездоганним», — написав про В. В. Тарновського відомий київський чиновник Михайло Юзефович, сестра якого, Людмила Володимирівна, була дружиною Василя Васильовича. Людина виняткової чесності і скромності, Тарновський підпорядкував своє життя благородним суспільним цілям: його заповітною мрією було звільнення селян. Отримавши в спадок від свого дядька, Григорія Степановича Тарновського, величезні багатства, В. Тарновський вирішив поділитися ними з родичами, а також із тими, хто був близький до попереднього власника Качанівки. Із шести тисяч душ більше третини було передано рідним та двоюрідним братам і сестрам; їм же виплачено 150 тисяч карбованців. Крім того, покрито 100 тисяч карбованців боргу, який «завис» на маєтках.

Походив Тарновський зі скромної дворянської родини, яка мала маєток у с. Антонівка Пирятинського повіту. Микола Гоголь називав його своїм «одноборщником»: вони були ровесниками і разом навчалися в Гімназії вищих наук у м. Ніжині. Юрист за фахом, Тарновський після закінчення Московського університету прагнув зайнятися науковою діяльністю, проте, притиснутий матеріальними обставинами, на початку 1830-х рокiв. опинився на вчительській посаді в Житомирі. Гоголь, розшукавши його там (листовно), просив Михайла Максимовича надати Тарновському посаду в Київському університеті. І Михайло Олександрович таки запропонував другові Гоголя посаду ад’юнкта російської словесності. Проте на перешкоді став попечитель Київського навчального округу Є. Брадке, який відмовив ректорові у його клопотанні щодо Тарновського (більш ніж через тридцять років Максимович у листі до історика М. Погодіна згадає цей епізод як принизливий для себе; виглядає так, що то була одна з крапель, що схилила М. Максимовича до рішення про відставку з посади ректора університету).

Після смерті батька й матері Тарновський змушений був зайнятися господарством, адже його опіки потребували троє братів та п’ятеро сестер. Григорій Степанович Тарновський запропонував своєму племіннику вести господарство в його маєтку в селі Потоки (Канівський повіт), і Василь Васильович (очевидно, в силу матеріальних обставин) погодився. Однак справи господарські особливого ентузіазму в нього не викликали. Тут доречно пригадати слова, якими Гоголь характеризував свого друга в одному з листів до Максимовича: «Він добрий і свіжий почуттями, як дитя, трохи мрійливий і завжди готовий до самопожертви… Для нього не існує ні чинів, ні підвищень, ні честолюбства».

Так і було. Пересвідчившись у тому, що кріпосне право є гальмом для морального, економічного, політичного розвитку, Тарновський узявся за вивчення селянського питання. Він писав статті на юридичні та етнографічні теми; дещо з тих праць було опубліковано. А приклад київського статистика Д. Журавського, який викупив дворових людей із кріпацтва, заповівши, щоб після смерті весь його спадок було витрачено на звільнення селян, засвідчив, що протистояти обставинам можна, навіть якщо вони не сприяють благородним цілям. За часів генерал-губернаторства Д. Бібікова В. Тарновський розробив «Інвентарне положення», яке через зменшення повинностей і недоторканність наділів обмежувало поміщицьку сваволю, закладаючи тим самим початки селянської свободи. (Згодом Василь Васильович відкриє в Антонівці, Качанівці й Парафіївці народні школи, і навіть сам викладатиме в них).

Бурхливі події середини ХIХ століття — Кримська війна, смерть Миколи I, реформи Олександра II — дали Тарновському можливість реалізувати головну мрію його життя. М. Юзефович згадує про поїздки Василя Васильовича за кордон, де він таємно зустрічався з тими, від кого залежала підготовка земельної реформи. Невдовзі його запросили до роботи в Редакційній комісії, створеній Олександром II для розробки відповідних документів. Ім’я Тарновського, пише М. Юзефович, у збірнику праць Комісії зустрічається «під багатьма найбільш капітальними статтями».

Після 19 лютого 1861 р. В. В. Тарновського призначили членом від уряду в Полтавське «по крестьянским делам присутствие»: тепер він мав втілювати реформу в життя. На цій роботі Василь Васильович і «згорів». Відповідальність за громадські справи спокою не додавала. Під час відкритого засідання в чернігівському земстві розігралися бурхливі пристрасті («неизбежные состязания», як пише М. Юзефович); вони й стали причиною «нервового удару», що обірвав життя Тарновського.

Був він людиною на диво безкорисливою, скромною, і «навіть ховався від знаків уваги та шани». Після скасування кріпацтва Тарновського мали нагородити орденом, але він відмовився, пояснивши це тим, що над законопроектами працював за переконанням. Згідно з родинними переказами, Олександр II, дізнавшись про цей вчинок Василя Васильовича, начебто сказав: «Від нього я на інше й не сподівався». А вже в Качанівці, під час похорону, хтось запитав у священика, чому перед домовиною не несуть ордени покійного. Священик, показавши на вдів, сиріт та бідних чиновників, які йшли у процесії, відповів: «Ось його ордени, інших йому не потрібно».

За В.В. Тарновського-старшого Качанівський маєток змінився мало. Громадські справи, благодійництво були її власнику до душі значно більше, ніж будівництво й господарювання. Талановитих людей Василь Васильович намагався підтримувати «тихо», недемонстративно. У 1854 р. він запросив у Качанівку — начебто «для статистичного опису» — Опанаса Марковича і його дружину Марію Олександрівну (відому письменницю Марко Вовчок). Таким чином, серпень- вересень Марковичі разом із сином Богданом провели в маєтку. «Опанас Васильович займався в Качанівці здебільшого збиранням народних пісень і прислів’їв, а не статистикою, проводячи цілісінькі дні біля млина з помольцями», — згадував син Тарновського. Марія Олександрівна теж займалася записуванням фольклору від місцевих жителів. По суті, пропозиція Василя Васильовича щодо статистичної роботи була просто благодійництвом. Опанас Васильович це зрозумів — і залишив «службу».

Без підтримки Василя Васильовича не зміг би реалізувати чимало своїх видавничих і творчих проектів Пантелеймон Куліш. Качанівка не раз згадується в його листах до Тарновського, датованих 1855—1858 роками. Куліш тільки-но повернувся з тульського заслання, а Василь Васильович не так давно (1853) став власником маєтку. У Тулі, живучи самітником, Пантелеймон Олександрович багато працював, і тепер йому хотілося вийти зі своїми творами «на люди». І він розгорнув бурхливу діяльність: взявся за видання роману «Чорна рада», збірника етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси», «Повісті про Бориса Годунова і Дмитрія Самозванця». А ще через якийсь час Куліш намірився видавати журнал «Хата», почав перекладати українською мовою Євангеліє…

Без допомоги Тарновського тут було не обійтися. Не дивно, що однією з центральних у листах є тема грошей. П.Куліш не особливо й церемонився, досить прозоро натякаючи Василю Васильовичу на свою потребу в його фінансовій підтримці. То скаржився на бідність («у меня всего- навсего одна только пара платья, именно сюртучная…»), то, купивши хутірець під Лубнами, нарікав, що хата в них із дружиною — звичайна мазанка, не те, що у «хозяев большой руки», і взагалі невідомо, чи зможе він скоро взятися за облаштування навіть такого житла. А бувало писав і зовсім прямо: «Висилайте гроші». І Тарновський, як і було домовлено, слав у Петербург 1000 карбованців сріблом на видання «Записок о Южной Руси». Куліш дякував, причому вельми своєрідно: «Зело доброе дело Вы делаете, помогая мне трудиться. Есть у меня предчувствие, что мы с Вами оставим по себе хорошую память». Він, Пантелеймон Куліш, ніскільки не сумнівався у своєму високому призначенні…

Понад двадцять років тривали дружні стосунки родини Тарновського з Тарасом Шевченком. Познайомилися вони 1845 року в селі Потоки, куди поет приїхав на запрошення Василя Васильовича. Потім Тарас Григорович гостював і в київській квартирі Тарновського, де по суботах на літературні вечірки збиралися М. Костомаров, В. Білозерський, Г. Галаган. То був час, коли визрівало Кирило-Мефодіївське братство. Коли Шевченка арештували, генерал-губернатор Д. Бібіков попередив Тарновського про можливий обшук. А остерігатися було чого, адже частину своїх рукописів Шевченко залишив на зберігання «любій кумасі» (Надії Василівні, рідній сестрі Василя Васильовича).

Зв’язки з Тарасом Шевченком не переривалися і під час заслання поета; напевно, не обійшлося і без його матеріальної підтримки давнім приятелем. Вони листувалися. А після повернення з солдатчини Шевченко не раз зустрічався з Тарновським у Петербурзі; приїздив він і до Качанівки (1859 р.). Кінцем того ж таки 1859 року датовано загадковий лист Василя Васильовича, в якому він благає поета «спалити… рукопис» його нового твору: «Горько нам было бы, если бы мимолетное заблуждение положило пятно на Вашу славу, а вместе с тем и на нашу народную литературу». Частина дослідників вважала, що йшлося про якусь із повістей Т. Шевченка, проте насправді занепокоєння В.В.Тарновського викликала поема «Марія», яка декому із сучасників видавалася «богохульницькою», оскільки в ній начебто ставиться під сумнів догмат про непорочне зачаття Пречистої Діви.

Відспівали В.В.Тарновського-старшого у Воскресенській церкві в Чернігові, а поховали в Качанівці, у склепі під Георгіївською церквою, встановивши білу мармурову гробницю роботи Монігетті. З огляду на трагічні катаклізми ХХ століття, було б дивно, якби вона вціліла…