Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Королі. Князі. Гетьмани

Монархічно-династичний принцип у державницькій традиції
15 серпня, 12:10

Сьогодні в українській історіографії домінує думка, що українська державно-історична традиція має своїми витоками Київську державу, яка була витвором давніх українських племен і, насамперед, найвпливовішого з них — полян (локалізуються в Середньому Подніпров’ї). Саме полянам, які у VІ—VІІ стст. перейняли назву Русь, судилося відіграти найвидатнішу роль у творенні держави, яка склалася на території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини та з часом розширила свою владу майже на всю Східну Європу. Хоч якими були концепції походження Русі (норманська, кельтська, хозарська, соціальна, автохтонна та ін.), цей термін вживався для означення держави, до складу якої увійшли всі східнослов’янські, а також численні угро-фінські племена.

Отже, на сході Європи безпосередніми предками сучасних українців була створена поліетнічна держава, яку чимало науковців порівнюють з імперією Карла Великого у Західній Європі. Старокиївська держава, як і її аналог — імперія Каролінгів, еволюціонує у ранньофеодальну монархію і сприяє формуванню головних соціальних інститутів феодального суспільства.

Ким були києво-руські монархи та їхня держава?

До чільника Старокиївської держави, як свідчать літописи, застосовувався монархічний титул — «князь». Уживаний у багатьох слов’янських мовах, цей термін походив від прагерманського kuningaz і означає правитель, король. Початково князь — це вождь племені, влада якого з часом перетворюється з інституту воєнної демократії в інститут управління державою і зосереджується в одному роді. Так, Рюриковичі стали володарями Русі, Пясти — Польщі, Пшемисліди — Чехії, Арпади — Угорщини і т. п.

Титул «князь» (великий князь руський) для володарів Старокиївської держави вживається насамперед у договорах Русі з Візантією, тексти яких дійшли до нас у літописних зведеннях і є перекладами з грецької. Цей титул є давньоруським відповідником грецькому — «архонт». У ієрархічній шкалі держав та їх володарів, що нормувалася певними спеціальними традиціями взаємин із Ромейською імперією, архонти залежних від неї країн обіймали найнижчу ступінь. До них візантійські імператори (василевси) зверталися з наказами як деспоти до своїх підлеглих. Далі йшли архонти — володарі незалежних від імперії держав, як християнських, так і не християнських. Серед них були і володарі Русі, яких також титулували архонтами, але разом з ім’ям країни (архонт Русі). Ще більш високий ступінь близькості до василевса належав єгипетському еміру — «приятель». Над ним стояли «духовні брати» візантійського імператора — християнські королі Західної Європи. І найближчими до василевса ромеїв вважалися володарі, які мали титул «імператорської дитини». Він належав архонтам (згодом васілевсам) Болгарії, а також християнським князям Великої Вірменії та Аланії.

Офіційна політична доктрина Візантії базувалася на концепції трансформації Римської імперії в нову світову християнську державу, яка мала об’єднати всю ойкумену під егідою нового Риму — Константинополя. Відповідно головою християнського світу вважався василевс, який іменував себе «непорушним стовпом усіх хрещених, захисником догматів Христа».

У західноєвропейському ранньосередньовічному світі до кінця VІІІ ст. василевса визнавали як чільника існуючих тут «варварських» королівств. З їх розвитком склалася певна ієрархічна система відносин у середовищі феодальної еліти і відповідна титулатура. Слов’янському князю відповідав дюк або герцог (володар). Ще в римську добу чимало германських виборних воєначальників (герцогів) ставали королями, влада яких була вищою від княжої або герцогської. В особі короля поєднувалася вища військова, судова і поліцейська влада, право призначати правителів у окремі регіони та ін. Слов’янізований термін «король» походить від імені Карла (Carolus) Великого, подібно до того, як у Римі ім’я Цезар стало титулом монарха (цісар, кесар, цар). У латинській мові йому відповідав rех, в німецькій мові — konig, англійській — king, французькій — roi, італійській — re, іспанській — rey і т. д.

У 800 р. король франків Карл Великий був коронований у Римі папою Левом ІІІ імператорською короною, що символізувало відродження Римської імперії. У 812 р. цей акт був визнаний Константинополем. Однак нащадки Карла Великого не зуміли утримати за собою імператорську корону після розпаду його держави. Проте ідея відновлення універсальної імперії в Західній Європі не вмерла. У 962 р. папа Іоан ХІІ коронував германського короля Оттона І імператорською короною. Відтоді королі Германії титулувались імператорами Священної Римської імперії (від кінця ХV ст. — Священної Римської імперії германської нації). З часом між папством та імператорами розгорнулася напружена конкурентна боротьба у намірах реалізувати ідею вселенської християнської імперії. Зрештою, на відміну від Візантії, де василевс був водночас чільником православної церкви, у Західній Європі ні імператорська, ні папська влада так і не досягли абсолютної інституціальної переваги. В результаті у середньовічній Європі право надавати тим чи іншим монархам королівську гідність мали три особи — візантійський та германський імператори і римський папа. Така ситуація призвела до значних ускладнень у намірах володарів низки європейських країн, у тому числі слов’янських, піднести рівень своєї монархічної титулатури. Так, наміри болгарських володарів Бориса, Симеона і Петра отримати титул «василевса болгар і ромеїв» зустріли гостру протидію Візантії. У тривалому військово-політичному та ідеологічному протиборстві з останньою болгари неодноразово зверталися до германських імператорів і папства за підтримкою. Болгарський цар Симеон навіть уклав угоду з Римом про підпорядкування болгарської церкви Апостольській столиці й визнання нею натомість царського титулу володаря Болгарії. Зрештою, візантійські імператори були змушені визнати за болгарськими правителями дещо спрощений титул — «василевса болгар». Наступник Симеона — болгарський цар Петро (927-69) — одружився з візантійською принцесою Марією, і його посли, за візантійським церемоніалом, займали вище місце від послів германського імператора.

В Угорщині Стефан І Святий із династії Арпадів (995— 1038) прийняв титул короля і коронувався короною, надісланою йому папою Сильвестром ІІ. Однак після його смерті країну охопили міжусобні війни, в які втручалися Польща, Чехія, Германська імперія, Візантія, половці. Противагою Риму та імперії була Візантія. Під час правління Гейзи І (1074—1077) угорські монархи стають васалами візантійського василевса, від якого вони отримують королівську корону. За традиційними поглядами, ця корона була «зпаяна» з попередньою, одержаною Стефаном І, і її носили усі володарі угорського трону — від Арпадів до Габсбургів. Надзвичайно складно відбувався процес утвердження статусу королівства для Польщі. Польські князі кілька разів здійснювали коронацію, але вона не визнавалася легітимною германськими імператорами, які змушували польських володарів відмовлятися від претензій на королівську корону. Лише на початку ХІV ст., після коронації Владислава Локетка, Польща стає королівством.

Весь цей розмаїтий досвід мали взяти до уваги володарі Русі в процесі територіального зростання і зміцнення старокиївської державності та утвердження її статусу в європейському світі. Відомо, що титулатура київських правителів не була виключно князівською. Ще у ІХ ст. вони застосовували хазарський монарший титул «хаган», який у тогочасній дипломатичній практиці був рівнозначним царському чи королівському.

Як свідчить Пруденцій, придворний капелан імператора Людовика І Благочестивого, у 839 р. до останнього прибуло посольство візантійського імператора Феофіла, який «прислав також... деяких людей, які стверджували, що вони, тобто народ їхній, називається Рос (Rhos); король (rex) їхній, іменуємий хаканом (chacanus), направив їх до нього (Феофіла)...»

Інше джерело, а саме послання імператора франків Людовика ІІ до візантійського імператора Василія ІІ, свідчить, що у візантійській імператорській концепції близько 870 р. давньоруського князя, як і у 839 р., продовжували титулувати «хаганом».

Тенденція піднесення рівня титулування правителів Старокиївської держави посилюється із зростанням її могутності, впливу й авторитету в міжнародних відносинах. Не випадково один із палких прихильників зміцнення єдності Старокиївської держави і незалежності руської церкви, носій ідей Володимира Великого і Ярослава Мудрого митрополит Іларіон також застосовував до них цей титул. У цьому ж ряду фактів, які свідчать про зростання авторитету київських володарів і суспільне усвідомлення введення в ужиток більш високого рівня їх монархічної титулатури, є запис-графіті на стіні Софійського собору в Києві про смерть «цесаря нашого» Ярослава Мудрого.

Однак з утвердженням християнства застосування монархічного титулу зі Сходу було вже неможливим. Низка дослідників висловлює припущення, що Володимир Великий був коронований. Зокрема, такого факту не виключав М.Грушевський. Він зазначав, що «з історичного становища коронація Володимира залишається покищо гіпотетичною, хоч і дуже правдоподібною». Однак вважав, що коронування відбулося за підтритмки Візантії.

Одруження Володимира з візантійською принцесою Анною водночас із хрещенням Русі свідчили, що Старокиївська держава діставала вищий ранг у згаданій візантійській ієрархічній шкалі держав і була серйозною підставою для більш високої титулатури правителя Русі. Прикметно, що саме в цей час руки «дочки священної імперії» безуспішно домагався французький король Гуго Капет, засновник нової династії монархів Франції. Отже, честолюбний будівничий швидко зростаючої Київської держави стає не просто членом родини європейських монархів, а й посідає почесне місце в її ієрархії, відтіснивши інших претендентів.

Після 988 р. відбувався неодноразовий обмін посольствами між Києвом і Римом. У 1000 р. посольство від папи Сильвестра ІІ, яке за два-три місяці перед тим коронувало правителя Угорщини — Стефана, прибуло до Києва, при цьому посольство супроводжували також посли чеського та угорського королів. Згідно з папською традицією, це означало, що вони виконують функцію свідків коронації. Отже, можна припустити, що саме у 1000 р. відбулася коронація Володимира Великого королівською короною. Наступного, 1001 р., до Риму було відправлено посольство з Києва скласти відповідну подяку понтифіку, до чого були зобов’язані новокороновані монархи. Відтоді й аж до 1169 р., тобто до руйнування Києва Андрієм Боголюбським, західноєвропейські хроністи титулують монархів Русі-України саме королями, а не князями.

Дуже важливою нам видається інформація про Володимира, наведена єпископом Титмаром Мерзебурзьким у його «Хроніці». Вона тим більш вагома, що друга половина володарювання Володимира надто лаконічно висвітлена в літописах. Цілком ймовірно, що значна частина відомостей про це, в тому числі й така прикра для Візантії подія, як коронація київського князя папою, була вилучена пізніше грецькими церковними ієрархами та їхніми київськими відпоручниками, які ретельно «редагували» згадки про небажану для Візантії монархічну титулатуру суверенних старокиївських королів.

Між тим німецький хроніст, який був сучасником київського володаря, титулує його «королем Русі Володимиром (rex Ruscorum Wlodemirus)», а польського князя Болеслава Хороброго — герцогом (dux).

Титмар засвідчив водночас близькість Володимира до Риму, зауваживши, що він «довго правив згаданим королівством (regnum), помер у похилому віці й похований у великому місті Києві (Cuiewa) у церкві мученика Христова папи Климента поряд із згаданою дружиною — саркофаги їх стоять посередині храму». Отже, йдеться про Десятинну церкву, де зберігалася частина мощей св. Климента, вивезена Володимиром після свого хрещення з Херсонесу. Інша частина була привезена з Херсонеса в Рим слов’янським просвітителем Кирилом. Таку саму королівську титулатуру Титмар застосовує і до Ярослава Мудрого. Окрім обох київських володарів титул короля (rex) у нього також належить англійським королям, скандинавським конунгам, угорському Стефану І, тоді як польським, чеським і полабським князям — тільки dux (герцог).

Англійська «Хроніка» Роджера з Хаведена (пом. 1001 р.) фіксує, що син англо-саксонського короля Едмунда Залізнобокого Едуард після смерті батька втік у Русь, де був із честю прийнятий королем цієї землі — Малесклодом. Під цим іменем у західноєвропейській історіографічній традиції виступав Ярослав Мудрий. Німецький історик Ламберт Герсфельдський (пом. 1088 р.) — автор всесвітньої історії (Annales), доведеної до 1077 р., називає королями синів Ярослава — Ізяслава і Святослава. Донька Володимира — Марія Доброніга — в деяких джерелах згадується як Filia Rusciae Regis (донька руського короля), тоді як її чоловік — польський князь Казимир Обновитель — як dux (князь). До речі, польські джерела, попри численні конфлікти між Польщею і Руссю, застосовують до володарів останньої титул «королі». Ну і, звичайно, папська курія, яка найбільш прискіпливо стежила за уживанням титулів володарів середньовічних держав Європи, використорує щодо старокиївських правителів титул rex (король), а їхні держави — regnum (королівство).

Визнання Європою такої титулатури не могло бути випадковим. Її застосування у тогочасному феодальному світі мало спиратися на певний конкретний державно-правний акт, який легітимізовував новий статус руського князя. Таким актом, без сумніву, могла бути лише коронація. Принагідно зазначимо, що навряд чи Ярослав Мудрий міг виконати свою роль «тестя Європи» і поріднитися з більшістю династій тогочасного європейського середньовічного світу, залишаючись просто князем.

У 70-х роках ХІ ст. загострилися стосунки між Ізяславом Ярославовичем та його братами — Святославом і Всеволодом. Однією з причин було намагання Ізяслава замінити право сеньйорату (переходу влади до найстаршого брата) правом прямого династичного успадкування (переходу влади до найстаршого сина). Позбавлений влади, Ізяслав був змушений шукати підтримки спочатку в німецького імператора Генріха ІV, а згодом і у Папи Римського Григорія VІІ. Між обома носіями ідеї універсальної християнської імперії тоді почалася гостра боротьба за право інвеститури, і Папа використав ситуацію, щоб ще раз піднести свою репутацію чільника християнського світу і підтвердити королівську гідність Ізяслава. Саме в цей час польський князь Болеслав ІІ вів також перемовини з Григорієм VІІ про надання йому королівського титулу. Болеслав отримав корону, але через три роки був позбавлений її внаслідок протидії прихильників германського імператора. Збереглися дві булли Папи, адресовані Ізяславу-вигнанцю, який втратив свою державу і намагався передати її через свого сина Ярополка під опіку св. Петра, і Болеславу, який володів незрівнянно сильнішою воєнною і політичною потугою.

Обидва звернення Папи промовисто і недвозначно засвідчують статус Русі як королівства та її володаря як короля. У першому документі Григорій VІІ звертається до «короля Русі (rex Ruscorum) і королеви, його дружини», з апостольським благословінням. У другому, адресованому Болеславу ІІ, понтифік титулує його князем (dux). Папа засвідчує, що погодився з проханням Ярополка, сина Ізяслава, який просив взяти «назване королівство з наших рук як дарунок святого Петра». Понтифік зазначає, що він передає Ярополку «правління вашим королівством (тобто Руссю), керований тим наміром і милосердним бажанням, аби Блаженніший Петро уберіг вас, ваше королівство і все ваше надбання своїм перед Богом заступництвом і сподобив вас мирно, всечесно і славно володіти названим королівством до кінця вашого життя...»

Отже, цілком очевидно, що, попри всі драматичні повороти долі київського володаря, Григорій VІІ без будь-яких застережень визнавав за ним королівську гідність і за його державою статус королівства. Окрім того, через якийсь час Ярополк (Петро) був коронований папою королівською короною, і таким чином були підтверджені династичні аспірації короля Ізяслава. Факт коронації знаходить підтвердження у зображенні цього акту на мініатюрі з молитовника Гертруди, дружини Ізяслава, доньки польського князя Мєшка ІІ. Ця пам’ятка записана на листах, приплетених до Псалтиря, який належала Гертруді. Надзвичайно добре освічена, вона, цілком ймовірно, була автором текстів молитов, у яких вона молилася «за нашого короля». Факт згадки про Ізяслава як короля саме його дружиною свідчить про цілком органічний характер ужитку даного титулу на різних рівнях, у тому числі й на побутовому.

Західноєвропейський вектор політики київських володарів викликав неабияке занепокоєння Візантії. Грецька дипломатія намагалася скрізь наставляти на найвищі церковні посади в Русі своїх речників, які насаджували в давньоруському суспільстві жорсткі антилатинські настрої. Під час правління Володимира Мономаха — сина грецької царівни, грецьким священникам була надана можливість «цензурувати» ідеологічну діяльність Печерського монастиря. Очевидно, жорсткої фільтрації на догоду Візантії зазнали і згадки про королівську титулатуру старокиївських володарів. Візантія активно підтримує володимиро-суздальських князів у їхній антикиївській політиці, й саме вона виявилася натхненницею погрому Києва князем Андрієм Боголюбським у 1169 р. Зі святої Софії було вивезено «золотокований стіл (престол) Володимира», дзвони, ікони, ризи, книги і, цілком імовірно, королівські інсигнії. Погром Києва мав на меті не просто захоплення столиці Русі, що траплялося й раніше, але його приниження новим політичним організмом, що будувався на інших суспільних принципах. Якщо у Старокиївській державі між князем (королем) і дружиною існували, хоча й дещо відмінні від європейських, загальні засади васалітету, то у Володимиро-Суздальському князівстві ці засади швидко трансформувались у міністеріалітет. Останній інститут виключає договірну основу взаємин між сеньйором і васалом, які переходять у пряму і безпосередню залежність слуги від пана. Поступово це призвело до ліквідації принципів васальної вірності сеньйору чи групової солідарності феодальної еліти. Остання ставала абсолютно безправною, незахищеною перед монархом-деспотом. На цьому ґрунті в Московській державі утвердилася влада великого князя, яка трансформувала усіх його підданих у холопів. Руйнація Києва мала неабиякий відгомін у західному світі й позначилася на сприйнятті ним Старокиївської держави та її володарів. Угорські, польські, німецькі та інші хроністи, які ще недавно номінували Київ столицею королівства, тепер називають його центром князівства.

Польський хроніст Вінцент Кадлубек (1196—1220) називає тодішнього київського князя «дукс де Київ» — володарем (князем) Києва, тоді як Ярослав Мудрий позначений титулом «рекс» — «король». Таких прикладів чимало, і вони свідчать, що в очах Європи Київ перестав бути столицею королівства. Однак королівська традиція в Україні-Русі не вмерла, вона ожила з утворенням нових державних центрів на її західних теренах.

Старокиївська держава, яка забезпечувала у своєму складі розвиток землям-князівствам, виявилася неспроможною, в силу низки причин, здійснити їх більш глибинну державно-політичну інтеграцію, не кажучи вже про етнічну. Отже, можливість утворення за надзвичайно короткий термін єдиної т.зв. «древнерусской народности», оспіваної радянськими і деякими пострадянськими історіографами, можна розглядати лише як один із численних міфів, спрямованих на викорінення національної самосвідомості українців, відлучення їх від власної національно-державної основи.

Існуючі в Києві соціально-економічні й політичні механізми не могли створити міцних підвалин для тривалого існування імперії Рюриковичів. Більша частина еліти — місцеве боярство насамперед — потребувала державних структур значно менших масштабів, тісніше пов’язаних із місцевими потребами, здатних більш оперативно забезпечувати йому підтримку в утвердженні домінуючого становища в суспільстві. Київська держава у тому вигляді, в якому вона існувала за Володимира або Ярослава, уже не могла існувати. Вона розпалася на півтора десятка самостійних князівств.

Окрім зумовлених розвитком феодалізму соціально-економічних факторів, у дезінтеграції Старокиївської держави важливу роль відіграв фактор етнонаціональний. Як і скрізь у Європі, в її східнослов’янському ареалі дедалі впевненіше торувала шлях тенденція до формування моноетнічних держав, що вже виразно виявляла себе у західному світі.

Королівство Руське: сутність, традиції, потуга

У своєму державному житті Україна багато в чому наслідувала європейські форми — культивування договірних відносин, обмеження монархічної влади князя, територіальну децентралізацію, близьку до федералістичних засад, самоврядування міських громад тощо. Ці тенденції суспільних відносин знайшли своє більш виразне втілення і розвиток у західних землях України, тісніше пов’язаних із західноєвропейською цивілізацією. Якісно новий імпульс розвитку українська державність отримала від часу політичної злуки Галичини і Волині (1199 р.), яка доповнилася у 1202 р. приєднанням Правобережжя разом із Києвом.

З об’єднанням Галицького і Волинського князівств на чолі з новим династом — князем Романом Мстиславичем, розпочався новий етап в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, вона розвивається відтепер на єдиному українському ґрунті.

Засновнику нової династії після здобуття Києва вдалося об’єднати фактично всі українські етнічні землі — від Карпат і Дунаю до Дніпра — і стати фактично сюзереном майже всієї Русі, що дало підстави деяким історикам називати його «творцем першої національної Української держави», яка проіснувала як окремий політичний організм до кінця ХІV ст. Могутність і авторитет цієї держави, яка дістала загальноєвропейське визнання, стали підставою для продовження нею королівської традиції Старокиївської монархії. Підтвердити цей її статус могли або папська курія, або німецький імператор. У 1204 р. Папа Інокентій ІІІ запропонував Роману королівську корону. Як і у випадку з Ізяславом, ішлося не про піднесення Романа до найвищої гідності, яка була успадкована ним по праву, а про символічний дарунок — засіб визнання спадкоємця корони Русі. Однак володар нової держави, пов’язаний союзницькими зобов’язаннями з претендентом на німецьку імператорську корону, супротивником Папи Філіпом Швабським, відмовився від пропозиції понтифікату. Цілком ймовірно припустити, що Роман сподівався отримати підтвердження своєї королівської гідності саме від німецького імператора, а не від престолу св. Петра (згадаємо аналогічну спробу Ізяслава І).

Схвалення європейським світом королівської титулатури галицько-волинського володаря, незважаючи на відхилення ним королівської корони від Папи, свідчить про те, що він увійшов у європейську державно-політичну термінологію як Romanus rex Ruthenorum — «Роман король Русі». Отже, київська королівська традиція отримала своє продовження в титулатурі Романа, а згодом і його нащадків. Ця титулатура зокрема зафіксована в синодику монастиря бернардинів св. Петра в Ерфурті: Romanus rex Ruthenorum dedit nobil XXX marcas («Роман король Русі, який надав нам 30 марок»).

Прикметно, що у Візантії Роман також номінувався згідно з існуючою в Ромейській імперії титулатурою щодо європейських королів. Літописець також титулує його візантійським відповідником — «царем в усій Руській землі». Після смерті Романа угорський король Андрій, скориставшись малолітством спадкоємців галицько-волинського володаря і послабленням владних інститутів його держави, захопив Галичину. Невдовзі він долучив до свого титулу й титул короля Галичини й Володимирщини (Galiciae Lodomeriaeque). Це означало, що включаючи Романову спадщину до своєї держави, він приєднує країну з королівським статусом. У 1214—1215 рр. Андрій просить понтифікат про помазання свого сина Коломана королем Галичини і про пересилання йому золотої корони «відповідно королівській гідності для нашого сина, щоб тішився одержанням корони від вашої щедроти, подібно як королівським помазанням від Апостольського Престолу». З тогочасної конкретно-історичної ситуації випливало, що Андрій Угорський звертався до Риму не про піднесення Галичини до рангу королівства, а тільки про підтвердження королівської гідності свого сина Коломана як володаря частини своєї держави, тобто про заміну династії Романовичів на династію Арпадів.

Після завершення «угорського періоду», зміцнення позицій Данила Галицького і здобуття ним фактичної влади на теренах всієї Русі-України (окрім Чернігівщини) галицькому володарю повертається королівський титул, успадкований від батька. Вже від початку переговорів із Римом у 1246 р. він титулується Папою і його канцелярією як король Русі, а його держава — як королівство, що приймається під покров св. Петра і Апостольського Престолу. Звичайно, середньовічна Європа, яка прискіпливо дотримувалась ієрархічних принципів, контрольованих Римом, виключала випадковість в уживанні такої титулатури. Трохи згодом у низці листів Римської Курії Данило титулується як король Русі, а його брат Василько — король Володимира. Уточнення титулатури синів Романа очевидно було викликане кращим ознайомленням Риму з реальним станом речей у Галицько-Волинській державі і фактичним посіданням Васильком Володимирського уділу. Підставою для такої титулатури удільного князя Волині була очевидно підтверджена Римом титулатура угорських Арпадів, які короткий час володіли спадщиною Романа. Отже, Василько дістав королівську гідність разом із братом, тоді як жоден із Рюриковичів її не мав. Не мав її і могутній князь Володимиро-Суздальського князівства Олександр Невський. У листі папи Інокентія ІV до великого магістра Тевтонського ордену від 22.01.1248 р. Данило титулується «достойним королем Русі» (rex), тоді як Олександр «шляхетним мужем, князем суздальським» (dux). До цього можна також додати, що, навіть попри претензії королів Угорщини на Галичину в одній з угорських грамот, де повідомлялось про переможну битву під Ярославом, Данило титулується як король Русі, а його супротивник -чернігівський Ростислав — князем Галичини. Титулування Данила королем Русі, ще до отримання ним королівської корони від Папи у 1253 р., свідчить, що він дістав визнання своєї королівської гідності внаслідок права успадкування. Він не потребував якогось нового правового акту з Риму, який визнав Русь-Україну королівством ще від 1000 р. У 1253 р. після тривалих контактів із Римом і певних вагань Данило прийняв від папи Інокентія ІV королівські інсигнії й був коронований у місті Дорогичин. Акт коронації означав, що королівська корона надіслана Данилу як дарунок понтифіка і як знак визнання за ним права наслідування королівської гідності своїх предків. Це був один із проявів процесу інтеграції Русі-України із західним світом, і він не викликав якогось здивування чи заперечення ні в тогочасному галицько-волинському суспільстві, ні в сусідніх європейських державах, з якими українські володарі мали постійні зв’язки, у тому числі родинні.

Адже засновник династії Роман Мстиславич був сином польки-католички; Конрад Мазовецький був сином і чоловіком православних княгинь; супротивник Данила — князь чернігівський Ростислав Михайлович, був одружений із донькою угорського короля Бели ІV і одна з його дочок — Кунгута, була одружена з чеським королем, інша — з краківським князем Лешком Чорним; син Данила — Лев, був одружений з іншою донькою короля Бели ІV — Констанцією; нарешті Роман Данилович був одружений з Гертрудою — племінницею останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів Фрідріха Войовничого, і виявляв претензії на корону Австрійського герцогства, визнані папським престолом.

Серед володарів королівства Русі, які належали до династії Романовичів, найбільш поважною є постать Данилового внука — Юрія І Львовича. На збереженій королівській печатці з латинським текстом Юрій І зображений сидячи на престолі, увінчаний короною і зі скіпетром у руці. Печатка засвідчує титулатуру Юрія як короля Русі й князя Володимирії (Волині). Вживання ним королівського титулу супроводжувалося двома надзвичайно важливими подіями, які зміцнювали королівський маєстат українського монарха. Юрій знову об’єднав під своїм скіпетром обидві частини королівства Русі — Галичину й Волинь — і домігся створення Галицької митрополії. Останнім кроком він поставив суттєвий бар’єр політичним і культурним московсько-візантійським впливам, які поширювалися з місця-осідку київських митрополитів у Володимирі-на-Клязьмі. Є підстави припускати, що королівська гідність Юрія була підтверджена Папою Боніфацієм VІІІ (Бенедетто Каетані). Вихований в дусі Григоріанської реформи, Боніфацій був глибоко переконаний у перевагах духовної влади над світською і називав себе «папою і цезарем». Його постава зрештою викликала конфлікт із західними монархами, що прагнули утвердження національних держав, і насамперед із французьким королем Філіппом ІV Красивим. У цій ситуації Боніфацій VІІІ активізує свою східноєвропейську політику, активно прагне відновлення королівської влади в Польщі, втручається в угорські справи і, цілком можливо, коронує Юрія І.

Після смерті Юрія І у володіння Галицько-Волинською державою вступили його сини — Андрій І та Лев ІІ Юрійовичі, які титулувалися близькою до королівської титулатурою — «божиєю милістю князі всієї Руської Землі, Галичини і Володимирії».

Останній суверен Галицько-Волинської держави — Юрій ІІ, попри своє польське етнічне походження, вів активну протипольську політику, намагаючись повернути Люблінщину. Саме з його ініціативи з метою зміцнення суверенності держави відновлюється галицька митрополія, хоча Юрія ІІ аж ніяк не можна зарахувати до ревних прихильників православ’я. В цьому ж контексті слід розглядати користування Юрієм ІІ королівською печаткою свого діда, вживання терміна «королівство» щодо своєї держави, а також титулу «господаря з Божої милості» щодо власної особи.

Застосування у державі Романовичів — королівстві Русі — титулатури «короля», «самодержця», «господаря», а також вживання західноєвропейських королівських інсигній — королівської діадеми або корони, скіпетра, держави — свідчило про тенденцію зміцнення монархічної влади, притаманної в той період більшості країн Європи, які будувалися на моноетнічній основі.

Вбивство Юрія ІІ перервало династичне правління Романовичів, що набуло великої сили державної традиції як в очах українського суспільства, так і для іноземних держав. Із втратою національної династії в Галицько-Волинській державі утворився політичний вакуум, заповнити який намагалися її сильні сусіди — Польща, Угорщина і Литва, які розпочали тривалу боротьбу між собою за українські землі.

До кінця ХІV ст. Галичина була в особливих відносинах із Польщею: вона ще не стала її складовою частиною, провінцією Польської держави, проте була особистою власністю спочатку польського короля Казимира, а потім короля Людовика Угорського. Прикметно, що номінація Галицько-Волинської землі як королівства зберігалася в традиції країн Західної Європи й після втрати нею політичної самостійності. Так, англійський мандрівник Джон Мендвіл — автор «Подорожей», датованих 70-ми роками ХІV ст., зазначає, що угорському королю поряд з іншими землями належить «велика частина королівства Русі». У 1372 р. Галичина була передана у ленне володіння родичеві Людовика Угорського — Володимирові, князю Опольському, і якийсь час зберігала статус напівсуверенного, васального державного утворення. Володислав Опольський отримав із рук Людовика Угорського сан управителя «Руського королівства».

Володислав поводився майже як суверенний володар Галичини; він мав власні інсигнії, монету і навіть уживав титул «господарь Руської землі, вічний дідич і самодержець». Однак у 1387 р., скориставшись міжусобицями в Угорщині, Польща остаточно заволоділа Галичиною.

Значення Галицько-Волинської держави в українській історії важко переоцінити. На думку С.Томашівського, це була «перша чисто українська політична організація», яка в часи свого найбільшого піднесення обіймала 9/10, а під кінець існування — 3/4 залюднених просторів України. Вона зберегла Україну від передчасного поневолення й асиміляції її Польщею. Разом із тим, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця держава дала змогу уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольських впливів, що стало фатальним для суспільно-культурного розвитку Володимиро-Суздальської землі. Перша загальноукраїнська держава сприяла акумуляції значних матеріальних і духовно-творчих сил, які забезпечили Україні існування як окремого національного організму в наступний період.

Литва і Польща: круті повороти історії

Від середини ХІІІ ст. притягальною силою для тих, хто намагався протистояти ординському пануванню, стала Литовська держава, яка почала відігравати дедалі більшу воєнно-політичну роль у Центрально-Східній Європі. До початку ХІV ст. Гедиміновичі посіли престоли основних білоруських князівств. Інтегруючись із місцевою елітою, вони швидко засвоювали мову, релігію й культуру своїх підданих і переймалися їхніми державними інтересами не меншою мірою, ніж Рюриковичі. Прикметно, що Гедимін почав титулуватися «королем литовським і руським», демонструючи, таким чином, продовження української державно-монархічної традиції. Після перемоги Ольгерда над татаро-монголами у битві на Синіх Водах (1362 р.) цей процес охопив Велику Україну.

Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель — Київщини з Переяславщиною, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини.

Литовські князі майже не змінили суспільно-політичного устрою українських земель, судово-адміністративної і господарської системи, організації війська. Місцеві князі (і Рюриковичі, і Гедиміновичі), бояри повинні були лише служити великому князю литовському і надавати йому дружину і земські ополчення. Нова державно-політична система, в якій етнічні литовські землі становили приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний і культурний розвиток народів, що увійшли до її складу.

Попри намагання великих князів литовських час від часу проводити жорсткішу унітарну політику, протягом майже двохсот років у Великому князівстві Литовському панувала територіальна децентралізація, яка багато в чому забезпечувала збереження традиційного місцевого устрою українських земель у поєднанні із західним вектором розвитку. В Україні на довгі роки утвердилися договірні відносини в суспільно-політичному житті, розмежування державної і церковної влади, обмеження самодержавної влади великого князя, самоврядування територій і міських громад, урахування прав і гідності особи — нехай і в обмеженому соціальному просторі.

Отже, утвердження влади Гедиміновичів в Україні, яке до того ж супроводжувалося культурною асиміляцією значних прошарків литовської знаті, тривалий час не перешкоджало державно-політичному буттю українців. Останнє цілком вписувалось у політичний контекст Європи, де значна кількість держав на той час ще розвивалася на династичних та універсалістичних принципах.

Великий князь литовський Вітовт наприкінці свого віку, досягнувши вершини могутності, прагнув забезпечити Великому князівству Литовському незалежне політичне існування в європейському світі. Способом досягнення цієї мети він вважав прийняття королівського титулу. В цьому його підтримали німецький імператор Сигізмунд і король угорський, які були зацікавлені у ліквідації Польсько-Литовської унії. У своїх монархічних устремліннях Вітовт спирався як на українську монархічну традицію, про яку йшлося вище, так і на традиції у власне литовському суспільстві. Досить пригадати факт прийняття королівської корони литовським князем Міндовгом у середині ХІІІ ст., коли Литва тільки почала активно втручатися у політичне життя Центральної і Східної Європи. Тоді литовський князь намагався убезпечити свою державу від тиску християнських сусідів, і зокрема хрестоносців, прийнявши корону від Папи Інокентія ІV.

У XIV ст. з поступовим проникненням Литви на українські землі на титулатуру литовських князів вплинула вже досить виразно сформована українська монархічна традиція. Так, як уже зазначалося, Гедимін титулував себе «королем литовським і руським». Відоме звертання візантійського імператора до «володимирського короля Дмитрія Любарта» (1347).

Наприкінці XIV ст. поряд із намірами проголошення незалежності Великого князівства Литовського Вітовт виношує задум просити у римського папи королівську корону. Про це з тривогою говорили рицарі Ордену. Однак поразка на Ворсклі змусила Вітовта відкласти свої плани щодо коронації.

Від 1421 р. починається зближення Вітовта з імператором і підготовка до задуманого литовським великим князем здобуття королівського сану. Передбачаючи опозицію з боку поляків, Вітовт шукав підтримки цього кроку від українського панства, що було зацікавлене у здійсненні політичного плану великого князя. Очевидно, з цією метою він удався до об’їзду у 1429 р. українсько-білоруських земель Великого князівства Литовського і забезпечив широке представництво українських князів і шляхти на з’їздах європейських монархів у Луцьку і Вільно, де передбачалася коронація Вітовта.

У січні 1429 р. відбувся пишний з’їзд європейської феодальної знаті у Луцьку, куди прибули, зокрема, імператор Сигізмунд, датський король, папський легат, Ягайло, Вітовт і великий князь московський. Зібрання мало обговорити прусську і гуситську проблеми, а також волоський конфлікт, що виник між Польщею і Угорщиною. Наприкінці з’їзду імператор запропонував Вітовтові королівську корону. Ягайло, для якого це було несподіванкою, дав згоду на коронацію. Проте згодом під тиском польського панства у листі до Сигізмунда він виступив проти коронування, мотивуючи це умовами польсько-литовської унії і залежністю Литви від Польщі. Неприхильна позиція Ягайла викликала різке погіршення відносин між обома сторонами. Вітовт ще більше зблизився із Сигізмундом і навіть погрожував Ягайлові ділом довести незалежність Литви.

Незважаючи на протидію польської сторони, коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р. у Вільно. У коронаційному акті, виготовленому заздалегідь в імператорській канцелярії, Литва проголошувалася королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмись іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі — допомагаючи проти язичницьких нападів».

Проте у визначений для коронації день корона не прибула до литовської столиці, оскільки була перехоплена в дорозі польськими панами. Коронацію було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Події навколо коронування Вітовта свідчили про надзвичайне зростання престижу Литовської держави в очах Європи. Зовнішньополітичну лінію Вітовта можна розглядати як продовження курсу Галицько-Волинської держави на активну участь у політичному процесі Центральної Європи, яка завжди вважала Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою і ніколи не ігнорувала важливого значення і великої питомої ваги у ній українсько-білоруського компоненту.

Протягом усього ХV ст. тривала боротьба української еліти за збереження давніх державницьких традицій, суверенітету удільних князівств. Вершиною цієї боротьби було суттєве відновлення удільної системи на значній частині території України. На Волинь повернувся Свидригайло Ольгердович, який завершив тут своє життя як повнорпавний володар із титулом великого князя. На Київській землі відновлюється удільне князівство (1440 р.), де утвердилася династія Олельковичів. Князь київський Олександр (Олелько), прямий нащадок Гедиміна, мав виразні наміри відродити престиж старої столиці Русі-України, що мало бути першим кроком до політичної самостійності. Претензії Олельковичів на більш високий статус, ніж просто удільне княжіння в рамках Великого князівства Литовського, знайшли свій вияв у застосування ними титулатури «государ і отчич київський». Олельковичі переймаються амбітними намірами стати спадкоємцями Володимира Великого і Ярослава Мудрого. В цьому зв’язку князь київський Олелько вживав активних заходів щодо відділення Київської церкви від Московської і перетворення Києва на відроджений центр східноєвропейського християнства. Він підтримав унійну ініціативу митрополита Ісидора, спрямовану на об’єднання східної і західної церков і надав грамоту для «господина отца своего Сидора митрополита, Кієвьского и всея Руси». Вона підтверджувала давні права митрополита — майнові, судові й фінансові, причому Олелько посилався у грамоті на старе право київської митрополії, визначене їй в Уставі Володимира Великого і Номоканоні Ярослава Мудрого.

Після смерті Олелька на київський стіл зійшов його син Семен Олелькович, і саме за його князювання Київ знову став столицею митрополії. Це ще більше посилило політичні позиції київського князя. Спираючись на зрослий авторитет останнього, «руська партія», опозиційно налаштована до Казимира — великого князя литовського і короля польського, подала внесення на сеймі у Вільно щодо кандидатури Семена Олельковича на литовський великокняжий престол.

Ще у 1456 р. князь Семен Олелькович включив до складу свого князівства Брацлавщину. Його володіння поширилися частково також і на Чернігово-Сіверську землю, зокрема чернігівське Посем’я, Путивльський повіт тощо. Відбувалась інтенсивна колонізація Задніпров’я, що досягала річок Самари на півдні й Оскола на сході. Таким чином, до складу відродженого Київського князівства увійшла значна частина українських територій, які становили ядро колишньої Старокиївської держави. Політичні наміри української знаті супроводжувалися також вимогами повернення Великому князівству Литовському Поділля та інших відторгнутих Польщею земель, які могли б увійти до складу Київського князівства. Однак у 1471 р. Казимиру вдалося усунути наступника князя Семена — Михайла Олельковича — і посадити у Києві звичайного намісника. Цим були зупинені українські державницькі аспірації.

Посилення польських впливів у Великому князівстві Литовському спричинило серйозні послаблення позицій у ньому української аристократії. Однак втрачаючи свої юридичні права князів-володарів, княжа аристократія продовжувала чинити опір, спираючись на зрослу економічну потугу.

Укладення Люблінської унії, подальше зближення Литви й Польщі прискорили процеси переходу українських князівських родин у римо-католицьку віру і втрату багатьма з них національної ідентичності. Водночас відбувається процес сходження князівської верстви з української політичної сцени, а отже — остаточна втрата решток державності.

Державницькі завдання мусили виконати інші верстви. Таким чином, традиційні форми державності, які беруть свій початок від кінця ІХ ст., продовжили своє існування аж до кінця ХV ст. Естафету національного державотворення в нових історичних умовах переймає у старої феодальної еліти новий клас — козацтво.

Гетьманщина: конфлікт монархічних та руйнівних тенденцій

Виникнення його організаційного воєнно-політичного центру — Запорозької Січі — супроводжувалося зародженням перших клітин того державного організму, який згодом виріс у державу Богдана Хмельницького. Причому нова державність утверджувалася на принципово нових соціально-економічних засадах. Замість феодального примусу в козацькому середовищі переважало використання найманої праці, заперечувалася феодальна власність на землю, кріпацтво. «В козацьких місцевостях, — як наголошує В. Голобуцький, — зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення для всіх інших регіонів».1

Соціально-економічна еволюція козацтва, яке інтенсивно розгортало економічну діяльність на ранньобуржуазних антифеодальних засадах, увійшла у суперечність із магнатсько-шляхетським землеволодінням в Україні й стала джерелом гострих соціальних та національних конфліктів. Але якщо решта українських станів не виходила за межі легальної опозиційної діяльності, то козацтво відстоювало свої інтереси шляхом збройного опору польському режиму.

В Україні постійно відбувалося зростання чисельності козацтва та поширення покозачення населення, яке відмовлялося підпорядковуватися польській адміністрації. Річ Посполита опинилася, таким чином, перед фактом творення «держави в державі». В королівській інструкції сеймикам (1625 р.) зазначалося, що козаки, «забувши відданість і підданство своє, засновують собі удільну Річ Посполиту, заміряються на життя і маєтки невинних людей (шляхти). Вся Україна під їхньою владою, шляхтич у домі своїм не вільний, в містах і містечках його королівської милості вся управа їх, вони привласнили собі усю владу і видають свої закони...».2 Ця ситуація призвела зрештою до загальнонаціонального вибуху в Україні й ліквідації польського панування.

Отже, між першим і другим етапами українського державотворення фактично не було різкої хронологічної межі. У 1648 році розпочалося безпосереднє будівництво нової Української держави, яка отримала назву Військо Запорозьке. Після кількох років кровопролитної й виснажливої боротьби з Польщею в 1654 році Україна прийняла протекторат московського царя, залишившись окремим державним організмом, зберігаючи свій соціально-політичний, і, що дуже важливо, церковний устрій, власну адміністрацію, армію, фінанси, дипломатію, голову держави  — гетьмана, права і привілеї окремих станів. Україна вступила в договірні відносини з Москвою як вільна й незалежна сторона і не створила з нею жодної спільної державної інституції.

Вже від початків становлення козацької державності Б. Хмельницький усвідомлював, що традиційне виборне козацьке Гетьманство не буде в змозі забезпечити здобуття престижу козацької держави, зміцнення авторитету її інститутів у очах всього суспільства на довшу історичну перспективу. Авторитет гетьманської влади може бути безповоротно втрачений з переходом булави до рук менш обдарованої і популярної постаті.

Виборний козацький гетьман був неспроможний також забезпечити консолідацію всіх станів суспільства, оскільки виборчий процес охоплював лише частину українського суспільства і завжди міг призвести до непередбачуваних наслідків. Тому з розгортанням боротьби за визволення з’являються виразні ознаки намірів Б. Хмельницького змінити характер гетьманської влади.

Б. Хмельницький мав намір усунути дві риси українського Гетьманства — його виборність і залежність від чужих держав. Під кінець свого життя він прагнув надати гетьманській владі нового змісту, перетворити її в інститут спадкової влади і, встановивши союз зі Швецією, вийти з-під залежності від російського царя.

У 1920 р., у розпал пошуків персоніфікації гетьманського монархічного руху, у Відні вийшла друком історична монографія В. Липинського «Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті»3. Монографія виявилася блискучою спробою переосмислити драматичний перебіг подій української історії 1648—1657 рр. крізь призму національно-визвольних змагань новітньої доби і накреслити шлях подолання невдач у побудові української державності в перспективі. Саме у цих двох явищах української історії В. Липинський зумів вичленити зразки конструктивної діяльності, спрямовані на подолання анархії і міжпартійних чвар у суспільстві, накреслити засоби його консолідації, такої необхідної для перспективи українського державотворення.

Серед низки проблем, породжених національно-визвольною боротьбою у 1648—1657 рр., В. Липинський вважав центральним питання стабільності гетьманської влади та її трансформації з виборної у спадкове чи династичне Гетьманство. В. Липинський розглядав династичний принцип гетьманської влади як одну з головних підвалин новочасного гетьманського руху, що спонукало його новими очима подивитися на гетьманування Б. Хмельницького. У своїй праці він наводить чимало переконливих фактів, які свідчать про прагнення вождя козацької революції радикально змінити зміст і характер Гетьманства, трансформувати його в інститут спадкової влади.

В. Липинський робить висновок, що ідея дідичного Гетьманства у тій чи іншій формі була постійним компонентом політичної свідомості часів козацької державності і стала українською традиційною духовною даністю. «Хотіння перетворити Гетьманство з елекційної і досмертної — від Польщі запозиченої форми монархії — в монархію дідичну і не виборну, — пише він, — єсть від часів Богдана Хмельницького, Самойловича і Розумовського традиційним хотінням консерватизму національно-державного, тобто такого консерватизму, що точки опертя шукав і шукає у себе, а не у сусідів».4 Династичний принцип супроводжував реалізацію територіально-політичних змагань українців, у ході яких найбільш чітко виявилась «окремішність України у відношенні до Москви».

Для Липинського саме династично-територіальна політика, а не культурно-національна — важливий фактор національного державотворення, який для українців мав таку ж саму вагу, як і для інших європейських народів. «Національна окремішність Баварців від Прусаків — це Віттельсбахи і їх держава, — зазначає В. Липинський, — Німців австрійських від німецьких — це Габсбурги і їх політика династично-територіяльна; Валонців від Французів — це Бельгія, можлива тільки як монархічна, на основах територіально-політичних, а не культурно-віроісповідних, оперта держава» 5.

Так само галицько-волинські  Ростиславичі, Романовичі, а згодом Гедиміновичі, Коріятовичі, Ольгердовичі персоніфікували окремі українські територіально-політичні тенденції державного будівництва. Цю тенденцію продовжували гетьмани та козацька державність, побудована, як і попередні утворення, на землевласницьких, «осіло-хліборобських» підвалинах 6.

Династичні задуми Б. Хмельницького реалізовувались у тісному зв’язку із загальними процесами будівництва козацької державності, яке пройшло, на думку В. Липинського, два етапи. Перший етап — це т. зв. доба автономізму, коли гетьман домагався забезпечення прав української нації в рамках Речі Посполитої. Другий етап був пов’язаний з офіційним розривом із Польщею, кінцем політики автономізму і унезалежненням України. Вододілом між цими двома етапами була Переяславська угода 1654 р. Важливим моментом автономістичної політики гетьмана була Зборівська угода 1649 р., укладена між Українським Військом Запорозьким і Польською Річчю Посполитою.

Звичайно, характеристика В. Липинським «допереяславського» періоду політики Б. Хмельницького як виключно політики козацького автономізму потребує певних коректив. У його діях у цей період не бракувало виразних самостійницько-державницьких прагнень. У той же час підходити з одновимірною оцінкою політики гетьмана означеного часового відтинку, мабуть, не варто. Ціла низка обставин — чи то внаслідок тиску зрадливого кримського союзника, чи як данина активній у козацько-старшинському середовищі тенденції керуватися вузькостановими інтересами — змушувала Б. Хмельницького повертатися до тієї самої політики автономізму, не пориваючи остаточно зв’язків із Польщею. В. Степанков, зокрема, наводить факти протидії групи старшин «курсу на виборення незалежності від Польщі і зосередження в руках гетьмана, по суті, самодержавної влади».7 В цьому контексті Переяславська угода виявилася тією межею, що розділила Польщу і нову Українську козацьку державу. Причому спроби подібного розмежування робилися гетьманом і до її укладення.

14 жовтня 1648 р. Хмельницький пише лист до султана, в якому просить прийняти під його протекторат Україну, і підписується як «Гетьман Війська Запорожського і всея Руси». При цьому звичайний лоялістський додаток — «його королівської милості» — опускається. В. Липинський пов’язує цю обставину з монархо-династичними розрахунками Хмельницького, що підтверджується прийняттям Війська Запорозького під опіку султана з одночасним отриманням гетьманом «диплома на князівство Руське». Відтоді цей таємний союз поновлювався «пару разів».8

Питання про прийняття Україною султанського протекторату у 1648 р. отримало далеко не однозначну оцінку істориків, так само, як і характер українсько-турецького союзу у подальші роки.9 І. Крип’якевич стверджує, що Б. Хмельницький «вважав себе «князем Руси», як це підкреслював у переговорах з Польщею й вимагав договору з Туреччиною на правах рівності, як самостійний володар».10

Висловлюється думка, що Б. Хмельницький хотів об’єднати Молдавію й Україну в єдину державу, посадити Тимоша на престол в Україні-Молдавії, а для Лупула завоювати Валахію.11 Одруження Тимоша з донькою молдавського господаря звільняло Б. Хмельницького від необхідності самому відбути непросту для нього трансформацію в очах суспільства — від учорашнього козацького сотника до легітимного монарха. Натомість отримати необхідний монархічний ареол міг Тиміш Хмельницький. Здобувши владу у спадок від батька і поріднившись із молдавським господарем, він міг започаткувати легітимну династію. Оскільки В. Лупул не мав синів, цілком реальними ставали шанси гетьманича і на молдавський престол.

Чутки про ці переговори викликали в Польщі й Україні неабиякий ефект. «Бо се річ неможлива, щоб, Господарівну взявши, задовольнятися козацтвом», — наводить В. Липинський слова А. Кисіля. І далі цитує магната Я. Лєщинського, який на конвокаційному сеймі у Варшаві заявив, що Хмельницький «Монархію Руську закладати хоче».12 Зрештою, й сам Б. Хмельницький на переговорах з польськими послами у Переяславі в лютому 1649 р. цілком виразно говорить про своє володарювання «в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич».13 В. Липинський наводить факт про захоплення поляками під Берестечком «диплома на Князівство Руське», виданого гетьману турецьким султаном.14

У титулатурі Б. Хмельницького з’являються виразні ознаки наближення її до монархічної. В багатьох документах чи листах гетьмана читаємо: «Богдан Хмельницький, Божею милістю гетьман Війська Запорозького» або навіть «Божею милістю великий государ Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького» та ін.15 Хоча формулювання подібного зразка застосовувалися не постійно, а в період найбільш успішних воєнних дій козацького війська, вони свідчили про намагання Б. Хмельницького утвердити в очах сучасників уявлення про божественний характер своєї влади, що було властиве всім суверенам Європи. Намагання сакралізації влади були важливими кроками до запровадження монархічної форми урядування. Входження Б. Хмельницького в коло європейських володарів, до чого прагнув козацький гетьман, було неможливим без освячення цих прагнень церковною ієрархією. В. Липинський констатує неабияке значення церкви в легітимізації гетьманської влади та набутті нею монархічних ознак. Важливу роль у цьому процесі відіграли східні патріархи, і насамперед ієрусалимський патріарх Паїсій, який зустрічав гетьмана у Києві в грудні 1648 р. Липинський стверджує, що патріарх «надав Гетьману титул «Князя Руси» і під час урочистої проповіді до Костянтина Великого прирівняв».16 Ширилися чутки, що патріарх привіз митру з тим, щоб коронувати гетьмана князем Руського князівства.

Під час контактів з Б. Хмельницьким східні патріархи зверталися до нього illustrissimus princeps (ясновельможний князь) і таким чином ставили його на один рівень із господарями Молдавії та Валахії.17 Титулатура, застосована східними патріархами, мала, очевидно, неабиякий вплив на його взаємини із східноєвропейськими володарями і визнання його монархічних аспірацій. Прикметна в цьому зв’язку наведена В. Липинським згадка про те, що молдавський господар В. Лупул обіцяв Б. Хмельницькому допомогти «стати Князем Руси, і навіть по мирному уступити, коли він захоче, Волоське князівство».18 Хоча питання про прийняття Б. Хмельницьким княжого титулу не виходить за рамки припущень, В. Липинський цілком слушно зауважує, що «в намірі збудувати незалежне від Польщі «Князівство Руське» і «Монархію Руську» обвинувачує його вся сучасна Річпосполита».19 Це поки що неофіційне вживання титулу «князя Руси» є суттєвим кроком на шляху до утвердження суспільної думки щодо нового характеру влади козацького гетьмана, набуття нею монархічної сутності.

«Династичні перспективи» гетьмана конкретизуються появою ідеї «заняти самому Хмельницькому трон волоського господаря і сотворити таким чином династичну опору для своєї ролі на Україні в системі Отоманської Порти».20 Серед рідні Хмельницького і серед старшини, — зазначає М. Грушевський, — ці плани, очевидно, мали своїх палких прихильників. Учений зауважує, що у Хмельницького були вже тоді плани і «на молдавське господарство — сю традиційну для шляхетсько-козацьких смільців, від Дмитра Вишневецького почавши, і пізніші Богданові заходи коло молдавського господарства для сина Тимоша були тільки одною з стадій сих планів».21

Про те, що Б. Хмельницький усвідомлював свою нову роль лідера всієї нації, а не лише козацького ватажка, свідчить його заява польським послам у лютому 1649 р.: «Правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержавцем руським».22

В оцінці В. Липинського, «гетьман Війська Запорожського — це вже не ватажок, якого вибірають перед походом на шумливій січовій раді козацькій, і скидають, або просто вбивають, коли той похід не вдався. — Тепер це «Землі нашої Володар і Начальник», якого поблагословив Патріарх, якого визнала вся культурна «Русь» православна, з яким зносяться, як з рівним, сусідні монархи». 23 Головним було нове усвідомлення сутності гетьманської влади як самим її носієм, так і всім українським суспільством.

У процесі формування нової української державності й оформлення інституту Гетьманства та його титулатури не склалась стала і послідовна традиція. Хоча в той же час помітною є тенденція до акцептації гетьманською владою монархо-династичного принципу. Ця певна невизначеність пояснюється змаганням в українському суспільстві двох різних концепцій розвитку державності, які підтримувалися двома найбільш активними верствами тогочасного суспільства — православною шляхтою й козацтвом.

Перша концепція полягала в утворенні Великого князівства Руського, в якому політична влада належала б українській православній шляхті. Друга — у творенні «козацького панства» (держави), де козаки мали б своє, окреме від Польщі, володіння. Не бракувало також спроб знайти компроміс між козацькою державністю та ідеєю «Князівства Руського».

Можливість утворення «Князівства Руського» або «Держави Подільської» пов’язувалася не лише з Б. Хмельницьким, а й з лідером непокозаченої української шляхти — сенатором Речі Посполитої Адамом Кисілем. В. Липинський зауважує, що один із польських дипломатів — Войцех Мясковський, підкоморій львівський, доносив, що повстанці пропонували Кисілю «Князівство Руське». Інший польський дипломат переконував, що між українським «хлопством такий гомін іде, що Кисіль має королем бути». Князь Ієремія Вишневецький на сеймі публічно звинувачував Кисіля в тому, що «козаки по талєру з коня складалися і 8 тисяч татарів до себе залучили та Кисіля на королівство вести мають».24 І таких звинувачень було чимало. Цілком імовірно, що Б. Хмельницький усвідомлював усі труднощі здобуття для себе титулу «Князя Руси». Очевидно, він мав сумнів щодо реальних можливостей отримати цей титул, на який могли претендувати лише представники історичної аристократії, а не дрібної шляхти, до якої він належав. На величання його володарем Руси Хмельницький відповідав, що йому «на господарстві бути не пристойно — не тої породи чоловік», і при цьому вказував на московського царя як природженого володаря: «Вел. государь здавна государского благочестивого корени природный государь от колђна благочестивого в. кн. Владимира Мономаха, и ими владеть ему пристойно».25 Визнання Б. Хмельницьким належності Романових до династії Рюриковичів, що свого часу було також зроблено київськими православними ієрархами, зайвий раз свідчить про проблематичність офіційного застосування козацьким гетьманом старокиївської князівської титулатури.

Таким чином, хоч ідея «Князівства Руського» і не була повністю відкинута, проте на перший план висувалася концепція «гетьманської монархії».26 Реалізація цієї ідеї потребувала консолідації всіх станів, які були «сильно польською державністю засимільовані, з великим і тяжким трудом давали себе склонити до сепаратистичних плянів та намірів гетьманських».27 Складність цього завдання полягала в тому, що Б. Хмельницький і козацька старшина певний час не висували загальнонаціональної програми і захищали насамперед інтереси свого стану.

Очевидно, все-таки ставши на шлях утвердження власної династії, Б. Хмельницький не міг реалізувати цю ідею без підтримки ще численної і впливової непокозаченої української шляхти. Таку підтримку він міг здобути лише за умови, що він стане не тільки козацьким провідником, а «самодержцем руським» і, за висловом митрополита С. Косіва, «землі нашої Володарем і Начальником».

Отже, в період Хмельниччини, як і у новітню добу боротьби за державність 1917—1921 рр., вирішальну роль мало створення єдиного національного фронту, який міг утворитися тільки на ґрунті спільної для всіх українських класів-станів боротьби за українську державність.

Перед повстанням 1648 р. українське суспільство, змушене жити в чужій державі, було позначене наявністю гострих соціальних суперечностей, часом відвертої ворожнечі між станами. Шляхта, реєстрове козацтво, низові «виписчики», міщани, духовенство — все це розпорошені, послаблені, органічно не пов’язані між собою компоненти українського соціуму. Об’єднати їх на вирішення важливих загальнонаціональних завдань, створити з представників цих станів нову українську аристократичну верству — таке завдання ставив перед собою Б. Хмельницький. Без його виконання, підкреслює В. Липинський, «не тільки істнування козацької держави, але й істнування самої нації української не було можливе».28

Для Б. Хмельницького союз із Москвою був засобом прикриття його намірів остаточно легітимізувати відрив України від Польщі й приєднати до Війська Запорозького всі західні українські землі й частину Білорусі, які перебували під польською владою. Ціною цих масштабних досягнень нової козацької держави було визнання сюзеренітету або протекторату російського царя. Проте, як справедливо зазначає І. Лисяк-Рудницький, «Хмельницький не вважав — і на це існує багато свідчень, — що Переяславська угода істотно обмежує свободу його політичних дій».29

Відчувши загрозу з боку Москви загальнонаціональним українським інтересам, Б. Хмельницький укладає новий союз — із протестантськими державами — Швецією, Бранденбургом-Прусією, Семигородом, а також з Молдавією та Волощиною. Цей блок був спрямований як проти Польщі, так і — фактично — проти Москви.

Розрив гетьмана з Польщею і прийняття царської протекції показали «руській шляхті», і не тільки православній, а й католицькій, що на державні інститути польські на українських землях і можливість їх відбудови вже нема чого покладатися. «Тяжким шляхом крівавого досвіду доходила поволі шляхта «руська» до того переконання, що без її повороту до рідної державності, без її повного об’єднання з її власним народом ладу й порядку на її рідній Руси бути не може. А що саме в тім часі державність козацька була вже сформувалась, що Гетьман Війська Запорожського все більше й виразніше про забуту Корону князів руських згадував, то в бік України та її могутнього вождя, — пише В. Липинський, — все більше, від р. 1655 почавши, починає звертати увагу ця шляхта».30

Ця верства, яка найбільш послідовно зберігала стару державну і національну традицію і спираючись на яку гетьман тепер міг реалізовувати свої державотворчі і династичні плани, суттєво впливала на внутрішню і зовнішню політику козацької держави.

Спираючись на співробітництво з оборонцями і представниками західно-української території — українською шляхтою, Б. Хмельницький розпочав у 1656 р. окупацію козацькими військами Волині і Поділля, Полісся, Пінщини, південної Білоруси, яка завершилась на початку 1658 р. вже за гетьманування І. Виговського. Процес повороту тогочасної спольщеної української шляхти до українського державного життя, на думку В. Липинського, був надзвичайно важливою складовою «зрощування Української Нації зо всіх перед тим розбитих і розпорошених її частин», який «доходив до свого кінця в посліднім році гетьманування Богдана Хмельницького».31

Аристократичний, консервативний характер шляхти західних і північно-західних земель, що увійшли до складу козацької держави, став опорою для широких політичних планів гетьмана. Власне шляхта, інтегрована у козацький стан, яка залишалася фактично чи не єдиним носієм старої державної і національної традиції, виявилася тією верствою, яка створювала ґрунт для утвердження державних династично-монархічних планів Богдана Хмельницького.

Еволюцію гетьманської влади відчула, зокрема, шляхта Пінського повіту — північно-західного регіону України. 20 червня 1657 р. посли й уповноважені повіту склали за себе і своїх нащадків присягу на вічний союз і вірність гетьману і Війську Запорозькому. У свою чергу шляхта отримала від гетьмана забезпечення, яке визначало обсяг прав для шляхти під владою гетьмана, його нащадків і всього Війська Запорозького.

Їй були гарантовані всі «прерогативи, вольности, суди, станові шляхетському належні, так як за королів польських бувало».32 Шляхта приймалась у нову козацьку державу як окремий стан з давніми традиційними правами, і, оскільки гетьман не скасовував цього стану, а навпаки забезпечував його законне існування, шляхта присягала служити новій державі. В. Липинський при цьому звертає увагу на те, що гетьман у цьому документі ставить виразну умову — «щоб чогось нового для ошукання Нас видумано не було». Ця пересторога, на його думку, спрямована проти будь-яких спроб протидіяти «скріпленню української монархічної влади». Що саме такої влади прагнув гетьман, свідчить і оформлення цього документа як монаршого акта: «Ми Богдан Хмельницький», «за Нас і Потомків Наших» і т. д.33

За часів гетьманування Б. Хмельницького вдалось організувати українську державну аристократичну верству. Вона включала виділену народними масами нову «народну аристократію» — козаччину і нащадків старої державної аристократії, як православну, так і римо-католицьку шляхту. Тільки об’єднанням цих двох верств вдалося утримувати державно-національний фронт проти пожадливих зазіхань Москви і Польщі.

Козацька держава стає притягальною не лише для української шляхти, а й для сусідніх володарів, які пов’язують з нею спроби утвердження чи розширення суверенітету своїх володінь. Йдеться, зокрема, про пруського герцога і курфюрста бранденбурзького Фрідріха Вільгельма, який завдяки козацькому повстанню зміг визволитися з-під впливу Речі Посполитої, і про князя Богуслава Радзивілла, лідера литовських сепаратистів.

22 липня 1656 р. Б. Радзивілл прислав до Б. Хмельницького бурмістра слуцького С. Стефановича з метою забезпечення м. Слуцьку козацької допомоги. Князь мав розпочати взаємодію з бранденбурзькими військами для проведення операцій на Підляшші.34 За посередництвом Ю. Немирича Б. Радзивілл домагався забезпечення від Б.Хмельницького і шведів суверенного володіння князівством Слуцьким, а також іншими землями на засадах підпорядкування Ракочію або Б. Хмельницькому як їх верховних володарів.35 Князь Богуслав у такий спосіб активно долучився до організації антипольської коаліції, яка складалася зі Швеції, Бранденбургу, Семигорода і Війська Запорозького. Отже, можна констатувати, що гетьман надав політиці Війська Запорозького виразний національно-державний характер, що пов’язувалося зі зміною характеру гетьманської влади.

Величезний авторитет загальнонаціонального лідера, міцна воля дозволили гетьману подолати революційну стихію повсталих мас і запровадити устрій, ближчий до монархічного, ніж до республіканського. Тим більше, що довічний характер влади Б. Хмельницького ніким і ніколи не ставився під сумнів.36

Хоча влада Б. Хмельницького була авторитарною, проте вона не мала деспотичного характеру і спиралася на права станів, насамперед козацтва, яке користувалося низкою свобод. Козацька держава гарантувала також «вольності» православній шляхті, містам, духовенству, які мали забезпечені правові позиції у Війську Запорозькому. Це докорінно відрізняло суспільно-політичний устрій України від деспотичної Москви і занархізованої шляхетсько-демократичної Польщі.

Хоча Хмельницький і керував Україною «єдиновладно» і був самодержцем у повному значенні цього слова, він, проте, скликав у важливих справах козацькі сейми в Чигирині, в яких брали участь і козацтво, і духовенство, і шляхта, і міщанство. Українським станам забезпечувались їхні станові суди і самоврядування. І в цих «зачатках дорадчої репрезентації українських станів, і в становій місцевій самоуправі, — наголошує В. Липинський, — спочивав зародок такого самого конституційно-монархічного ладу, який дав державну міць Англії, Франції і Німеччині і який був би дав тому міць державну й Україні...».37

В. Липинський наголошує, що забезпечення майбутнього української державності могло стати незворотним лише тоді, коли б влада гетьмана набула монархічного характеру і стала спадковою. В останні роки свого гетьманування Б. Хмельницький дедалі частіше вживає титулатуру dux у своїх листах до низки європейських монархів — бранденбурзького курфюрста, шведського короля, австрійського імператора та ін. Цей термін, як зазначалося вище, означає латинською володар, воєначальник, рівнозначний німецькому герцогу, який є спадковим вищим аристократичним титулом і за феодальною ієрархією стоїть одразу за королем. Тобто за своєю гідністю він є рівним титулу князя. Застосування подібної титулатури, на нашу думку, пов’язано з фактичним набуттям Україною незалежності. Вступаючи у широкі міжнародні зв’язки як голова незалежної держави, Хмельницький застосовував титул dux не в звичайному для європейського світу уживанні як феодальний титул, а саме у значенні «володар», що цілком відповідало політичним реаліям.

У той же час гетьман прагнув княжої гідності. Політичне життя Європи давало чимало прикладів, коли засновниками княжих династій ставали впливові громадяни незалежних міст неаристократичного походження, часом навіть не дворяни. Їх було чимало серед династів італійських міст, які виявилися своєрідними предтечами абсолютних монархів ХVІ—ХVІІІ стст. Можна назвати у зв’язку з цим Франческо Сфорца — сина заможного селянина з Романьї, який згодом став необмеженим володарем одного з найбільш значних князівств Італії, започаткувавши династію в Мілані. Ближчим у часі до Б. Хмельницького може бути зразок блискучого сходження А. Валленштейна, простого шляхтича, який отримав гідність імперського князя і герцога, став генералісімусом, претендував на корону Богемії і Пфальцьке курфюрство.

Набуття Б. Хмельницьким княжого титулу стає предметом обговорення гетьмана з новими союзниками. Шведський посол в Семигороді Штернбах повідомив про наміри Б. Хмельницького отримати «частину Білоруси з титулом князя».

В. Липинський стверджує, що ця позиція була складовою «трактату вічної приязні» між Б. Хмельницьким і Юрієм Ракочієм. «За цим трактатом, — зазначає В. Липинський, — Хмельницький дістане всю Червону Русь; крім того, Ракочій допоможе гетьманові одержати частину Білої Русі з титулом князя і піддержить намір гетьманський передати цей титул, як і всю власть верховну на Україні по наслідству синові Юрієві».39 Цим намірам гетьмана всіляко намагалася перешкодити польська дипломатія, яка лякала нового козацького союзника: Б. Хмельницький, «маючи власть над усіми руськими краями, стане монархом, що стотисячною армією розпоряджати буде» і становитиме загрозу Семигороду.40

Після смерті Тимоша ідею творення династії Хмельницьких пов’язують із молодшим сином гетьмана Юрієм. У квітні 1657 р. на з’їзді козацької старшини його було проголошено наступником Хмельницького на гетьманстві. Цей державно-династичний акт був офіційно визнаний Москвою, Польщею, Швецією, Туреччиною, Кримом, Семигородом, Молдавією і Волощиною. При цьому гетьман рішуче виступив проти складання гетьманичем присяги Москві. Гетьман прагнув уникнути повторення цього кроку, до якого він був вимушений через загрозливі для козацької держави обставини. В. Липинський у цьому зв’язку зовсім відмінно від багатьох істориків народницької школи трактує постать Юрія Хмельницького, діяльність якого негативно оцінювалася більшістю історіографів. Для В. Липинського Юрій Хмельницький, хоч і молодий, недосвідчений, є насамперед законним дідичним гетьманом, який персоніфікує «Маєстат Української Нації» і представляє «династію Хмельницьких», започатковану «Богом даним» Великим Гетьманом Богданом. І.Виговський, хоч і досвідчений, надзвичайно здібний і розумний політик, був, як зазначає Липинський, у сприйнятті цілої нації є узурпатором, за яким стояв лише факт його особистої удачі і спритності. Після усунення династії Хмельницьких нова козацько-шляхетська еліта почала між собою боротьбу за владу. «Поділена внаслідок цього на взаємно себе поборюючі та нічим в своїй зажерливості не обмежені партії, — пише В. Липинський, — а не так численна у відношенню до своїх пасивних мас, як демократична шляхта польська — вона не видержала боротьби на три фронти: з московською охлократією, польською демократією і внутрішнім бунтом позбавлених сильного і авторитетного проводу пасивних мас».41 З падінням династії впала зрештою і створена нею держава.

В. Липинський приділяє значну увагу розкриттю династично-монархічних намірів Б. Хмельницького, які знайшли свій вияв і в ході українсько-шведських переговорів. Обговорювалася зокрема пропозиція надати Б. Хмельницькому титул «князя київського і чернігівського» і «гетьмана Війська Запорозького». У разі, якщо гетьман захотів, щоб його володіння було дідичним, «треба, щоб він зложив послушенство королеві й прийняв свій лен, як курфірст бранденбурзький і герцог курляндський склали королеві польському».42 Однак, як зазначає В. Липинський, Б. Хмельницький не допустив жодних вагань у справі спадковості своєї верховної влади, цілісності й соборності своєї держави і через нового посла Лілієнкрону одержав гарантії незалежності «цілої України», визнання законним спадкоємцем Юрія і закріплення за ним «Білоруси по Смоленськ з дідичним титулом князя».43

Справа одержання княжого титулу, яка набула такого важливого значення за часів гетьманування Б. Хмельницького, а згодом  І. Виговського, Ю. Хмельницького та І. Мазепи, була однією з «найглибших державних українських ідей, що шукала опори для державно-правної традиційно монархічної форми української держави».44 Цю опору можна було знайти саме в північно-західних українських землях, де у свідомості місцевої шляхти збереглися традиції старої «руської» князівсько-монархічної державної культури. Саме носії цієї традиції мали сформувати кадри нової аристократії і зміцнити її опір загарбницьким великодержавним тенденціям Москви.

Спираючись на нову аристократію у своїх намірах створити «понадкласову українську дідичну монархічну владу», Б. Хмельницький водночас враховував ті суттєві соціально-економічні зрушення, які відбулися в Україні, і намагався не допустити зіткнення класових і станових інтересів у державі. Ці прагнення виявилися насамперед у розширенні масштабів козацтва і недопущенні реставрації кріпосницьких порядків. Кількість покозачених селян, за якими визнавалися козацькі права, зросла до кількох сотень тисяч.

Сучасні дослідники Хмельниччини щодо цього цілком слушно констатують, що «покозачене й нереєстрове козацтво... слугували соціальним опертям утвердженню ним (гетьманом. — Ю. Т.) українського монархізму у формі спадкового гетьманату династії Хмельницьких».45

Гетьман розумів, що повернути повсталих селян до «звиклого послушенства», тобто примусити їх відбувати повинності у колишньому обсязі, означало б різке звуження соціальної бази нового режиму. Ось чому, хоча Б. Хмельницький і видавав шляхті охоронні універсали, він не допускав великого землеволодіння в Україні, протидіяв надмірному зростанню станових привілеїв окремих соціальних груп. Всі стани в нових умовах були змушені відбувати певні повинності на користь держави, це стосувалось і селянства, а також нової аристократії. Маєтки, які надавалися старшині, були платою за виконання служби Війську Запорозькому, доки він обіймав певну посаду (ранг). Звичайно, рангові маєтки не задовольняли козацьку старшину, яка прагнула здобути собі права, аналогічні шляхті у Польщі і вотчинникам у Росії,46 однак гетьман протидіяв цим прагненням.

В. Смолій констатує, що в документах зафіксовано тільки один факт підтвердження права на володіння маєтком і не відзначено жодного універсалу, який закріплював нові земельні володіння в руках козацької старшини.47

Звичайно, оцінка В. Липинським політики Б. Хмельницького у земельній справі потребує певних коректив. Очевидно, слід враховувати ту обставину, що козацьке землеволодіння значною мірою базувалось на використанні вільнонайманої праці, що відкривало шлях розвитку буржуазних відносин. Це питання залишилося поза увагою В. Липинського. Однак В. Липинський цілком справедливо констатує, що гетьман максимально намагався виконувати роль арбітра нації, яка, на його думку, є одним із завдань інституту монархічної влади. Аналізуючи новий зміст поземельних відносин в Україні, В. Липинський зазначає, що широкі регіони, прилеглі до старого Запорожжя (південна Київщина, більша частина Полтавщини), були звільнені від шляхетського землеволодіння.

Саме невдача намірів Б. Хмельницького зробити гетьманство спадковим була причиною короткотривалості існування козацької держави. Виборний характер верховної влади заохочував внутрішнє протиборство і втручання ворожих зовнішніх сил.

У середовищі нової аристократії народжувалася не тільки підтримка монархічної трансформації гетьманської влади, а й протидія їй. Саме з боку «свободолюбивої старшини», підкреслює В. Липинський, постала перша, спочатку несмілива, опозиція монархічним і династичним намірам гетьмана. Конфлікти в старшинському середовищі одразу вплинули на поведінку «черні козацької», яка збунтувалася проти своїх полковників на протипольському фронті. Через московського агента Желябужського збунтовані козаки переказувати цареві, що вони хочуть йому служити, «а своєї старшини, що рушила в похід проти волі царської, слухати вже більше не будуть».48

Це була «перша ластівка» того руйнівного процесу, який постійно посилювався Москвою і зрештою призвів до падіння української державності. Причини антидинастичної налаштованості частини козацької старшини корінилися, з одного боку, в польсько-шляхетській олігархічній традиції «вільної елекції і пактів конвентів», які давали стільки преференцій шляхті в ході виборів голови держави, а з другого — у січових звичаях вибору кошових отаманів, які гетьман ще не встиг «вибити» із «степового, анархічного козацтва». Лідером антимонархічної опозиції став один із найближчих сподвижників Б. Хмельницького — генеральний писар І. Виговський, який завзято агітував за «вільну елекцію».

Протиборство і розбрат у середовищі старшини перекинулись у козацьке військо і завдали суттєвої шкоди спільним бойовим діям корпусу Ждановича і Юрія Ракочія на теренах Польщі, загальмували завершення справи українсько-шведського союзу. Попри хворобу, гетьман рішуче відреагував на опозицію старшини. Він видав наказ скарати на смерть опікуна гетьманича Г. Лісницького і ще чотирьох опозиціонерів, нарешті звелів скувати І. Виговського і тримати його простягнутим біля своїх ніг «мало не цілий день доти, доки згризота його, Богдана Хмельницького, не одійшла...».49

Б. Хмельницький не встиг завершити процес зміцнення гетьманської влади і перетворити її на спадковий монархічний інститут. На звістку про бунт у війську А. Ждановича гетьмана вразив удар, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. «Вічна трагедія українська: тупий егоїстичний анархізм нездатної до самоорганізації старшини і зрадливість темної «черні» та їх безглузда боротьба поміж собою — убила найбільшого державного мужа, якого коли небудь мала Україна, — резюмує В. Липинський. — Хмельницький впав од руки всесильного на нашій нещасній землі многоликого деструктивного Хама, так, як падали досі, перед ним і по нім, всі ті, що метою свого життя організацію Української Нації і будову власної Держави Української поклали...».50

Таким чином, набуття гетьманською владою монархічної сутності, хоча й не було завершено повністю, виявилося важливим фактором консолідації українського суспільства в ході визвольної боротьби 1648—1657 рр.

Однак концепція династичного гетьманства не вмерла разом з її творцем. Боротьбою між монархічним і республіканським принципами організації влади в Україні була позначена вся подальша історія Гетьманщини. Отримавши цілком конкретні форми за часів Б. Хмельницького, династична ідея була предметом уваги і спроб реалізації гетьманами І. Виговським, П. Дорошенком, Д. Многогрішним, І. Самойловичем.51 Мабуть, найбільш послідовним, глибоко переконаним прихильником міцної гетьманської влади на засадах абсолютизму був гетьман Іван Мазепа. Широко відоме почуття поваги і шани українського гетьмана до Людовика ХІV, який міг бути взірцем для нього, звичайно, з відповідними поправками на українську дійсність. І хоча гетьман не мав прямих нащадків, він робив певні кроки для закріплення гетьманської булави за своїми племінниками — спочатку І. Обидовським, а потім А. Войнаровським.

В. Липинський зауважує, що на початку своєї діяльності Мазепа, «так само як і деякі теперішні наші провідники народу», проводив «чисто класову політику, віддаючи в жертву цій класовій політиці національний ідеал волі і незалежности, котрий був правда вже тоді у нього в серці, але не в ділах».52 Основною метою діяльності Мазепи в цей час було зміцнення авторитарної гетьманської влади і забезпечення невтручання Москви у внутрішні справи України. Досягнути цього можна було, лише зберігаючи повну лояльність російському уряду. Наслідком такої політики було небачене досі посилення гетьманської влади. Так, Даніель Дефо у своїй книжці про Петра І писав: «Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві відносно влади, й у всякому відношенні був рівний, якщо в даних обставинах не перевищував короля Августа...».53

Здавалося, що діяльність Мазепи мала свої незаперечні позитивні наслідки для Гетьманщини, яка після Хмельницького постійно потерпала від послаблення влади гетьмана. Однак попри всі здобутки цієї доби, піднесення культури і економічне зростання, українське суспільство зазнало тяжкої ідеологічної і моральної деструкції, яка унеможливила національну консолідацію в ході антимосковської акції гетьмана.

«Під час довгого періоду свого москвофільства, — зауважує В. Липинський, — і запобігання на всі лади перед царем Петром (по теперішньому — період федераційний) він (гетьман І. Мазепа. — Ю.Т.) підрізав коріння у всіх тодішніх «самостійників», тобто тих, що національно-державну справу хотіли поставити у всю її височінь і висунути на чоло тодішнього визвольного руху».54 Зазнав деморалізації викоханий гетьманом той клас, до якого він належав, і, зрештою, весь народ розкладений москвофільством і позбавлений власних національних ідеалів і послідовних державницьких орієнтирів.

У результаті, коли гетьман І. Мазепа, «бажаючи бути честним із собою і примушений ходом подій, сам став на шлях «самостійності», — зауважує В. Липинський, — то статечне «городове» козацтво, котре одно могло тоді (а може, й тепер) рішити про долю України, бачучи заподіяну ним до того часу національній справі шкоду, йому не повірило і за ним не пішло».55

В. Липинський наголошує, що справа Мазепи мала бути програна, а збитий з пантелику власними провідниками і московськими зайдами український народ, «більше сотні літ в церквах Мазепою побудованих, проклинав по царському наказу того, хто хотів, але не зумів дати йому волю».56

Розглядаючи добу гетьмана Мазепи і трагедійний фінал діяльності «цього страдника патріота», В. Липинський підкреслює, що «провідникам народу» ні в якому разі не можна «жертвувати вічним і незмінним, поки існує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарності в обороні цієї волі» заради приватних, класових чи будь-яких інших хвилевих політичних інтересів.57

Аналізуючи невдачі у реалізації династичної ідеї протягом усього періоду української історії, В. Липинський однією з головних її причин уважає неспроможність сформувати в суспільстві вірність головному персоніфікаторові цієї ідеї. «Коли б у нас така вірність Гетьманців для всіх Гетьманів була, то на світанку нашої історії не треба було би кликати з півночі Варягів. — пише він. — Останній галицький князь Юрій Болеслав не потрібував би себе оточувати Німцями. Богдан Хмельницький обійшовся-б без Тугай Бея і без московського воєводи в Києві. Іван Виговський не потрібував би польських полків. Петро Дорошенко — турецько-татарських сердюків, Іван Мазепа — Шведів, а Гетьман Павло Скоропадський, щоб рятувати від Українців Українську Державу, не потрібував би просити помочі у російських добровольців».58

Ідея династичного гетьманства не згасла в середовищі української еліти і після Полтавської катастрофи. Вона відродилася в період гетьманування Кирила Розумовського і мала забезпечити продовження козацької державності. Ще за життя Катерини ІІ серед українських політиків виникла думка передати гетьманську булаву великому князю Павлу Петровичу і тим самим зберегти інститут гетьманства. До цієї ідеї козацька старшина ще раз повернулася при Павлі І у той спосіб, щоб син імператора великий князь Костянтин мав стати «великим гетьманом», а регентом при ньому — А. Гудович.59 Однак останні зусилля козацької еліти врятувати гетьманство через російський сурогат династичності зазнали невдачі.

У силу низки причин самостійницька національно-державницька ідея не стала у ХІХ ст. домінуючою в українському суспільстві. Вона поступилася народницьким концепціям національного розвитку України, які базувалися на автономістсько-федеративних засадах. І все ж час від часу вона спалахувала, нагадуючи учасникам українського руху тяглість і незнищенність національної державницької позиції. У різних варіаціях продовжувала своє життя її монархічно-династична традиція.

Століття ХIХ: відродження державницьких начал

Протягом усього ХІХ ст. носій цієї традиції — українська аристократична верства — переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості й політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин — Пузинів, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та інших — у Галичині. У Великій Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії і соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі й прагнення подолати «смертельну однобічність нації», за виразом В. Липинського, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила.

У 70—80-х роках ХІХ ст. цьому сприяло загострення відносин між Австро-Угорщиною і Німеччиною, з одного боку, і Росією — з другого, внаслідок чого Україна могла виявитися можливим театром воєнних дій. У зв’язку з цим правлячі кола Австрії почали виявляти більше зацікавленості ситуацією в Галичині і міжнаціональними відносинами в краї. У свою чергу, неодноразові візити австрійського імператора і престолонаслідника, їхні контакти з представниками українських громадських організацій викликали політичну активність насамперед поміркованої, консервативно налаштованої частини галицького суспільства, яка сподівалась отримати поступки від монархії в національному житті.

Перед патріотичними українськими колами з’явилася можливість надати українській проблемі вагомого політичного звучання, перевести у практичну площину задоволення українських національних інтересів у Галичині. Ці розрахунки посилилися після публікації німецьким філософом Е. Гартманом статті «Росія і Європа» в журналі Die Gegenwart, де Російській імперії погрожувалося відторгненням її західних провінцій. Чільне місце у проекті розчленування Росії відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об’єднати більшість української етнічної території.60

У 1886 р. рішучий противник москвофілів, князь А. Сапіга, встановлює приязні стосунки з О. Барвінським і завдяки останньому нав’язує контакти з поміркованими діячами київської «Старої громади». У 1888 р. лідер галицьких консерваторів О. Барвінський відвідав Київ, де в той час в українських гуртках жваво обговорювався проект утворення Київського королівства. Під час однієї зустрічі з громадівцями П. Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?»61 Наслідком контактів О. Барвінського з киянами був приїзд до Львова О. Кониського — активного прихильника польсько-українського порозуміння, який виявляв особливу довіру до А. Сапіги і навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами.62 Цілком ймовірним видається припущення, що саме сину князя А. Сапіги — Леву Сапізі, призначалася корона проектованого Київського королівства.

В галицькому консервативному середовищі культ державницьких традицій середньовічної доби підсилювався тією обставиною, що від 1806 р. давній титул і герби короля Галичини і Володимирії були прийняті австрійськими імператорами і незмінно використовувалися ними аж до падіння Австро-Угорської імперії. Зокрема, 29 серпня 1861 р. в австрійському парламенті єпископ С. Литвинович (від 1863 р. — львівський митрополит) рішуче відкинув твердження поляків, що Галичина — польська «історично-політична індивідуальність»; він підкреслював, що королівство Галичини і Володимирії «належить не до польської, а до української історії».

Політична активізація шляхетсько-аристократичних верств у Галичині, певною мірою у Великій Україні, поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав монархічного руху. І в цьому зв’язку неабияку роль відіграла діяльність В. Липинського. У своїй праці «Szlachta na Ukraine» (1909) він констатує позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів».63

Очевидно, подібна модель, на його думку, могла знайти своє втілення і в українському варіанті.

Українська монархічна ідея була тісно пов’язана з самостійницьким рухом за відновлення незалежної української держави, що розгорнувся наприкінці ХІХ — поч. ХХ стст.

 На ґрунті зближення соціал-демократичних і консервативних «самостійників» стало можливим проведення у березні 1911 року кількох нарад українських емігрантів і галицьких діячів у Львові, які поставили на порядок денний питання боротьби за політичну самостійність України. Її ініціаторами, поряд із В. Липинським, були члени УСДРП — А.Жук, Л.Юркевич, В.Степанківський.

Від самого початку зібрання в її середовищі визначилися два погляди: самостійницький — без орієнтації на чужі сили, який представляв В.Липинський, і «сепаратистичний» («молодоукраїнський») з виразною орієнтацією на Австрію, який підтримували В.Кушнір і В.Степанківський. В.Липинський визнавав можливість орієнтації на Німеччину чи Австро-Угорщину лише виключно як тактичний тимчасовий крок.

При цьому не оминули учасники нарад й питання можливості утвердження монархічного устрою в Україні. Обговорювалися різні комбінації. Пропонувалися, наприклад, претендентами на український престол син німецького імператора Вільгельма ІІ Іоахім, один із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда; дебатувалася також можливість висування когось із Романових, за умови виконання ним українських вимог.

У листопаді 1912 р. за ініціативою А.Жука було створено Український інформаційний комітет (УІК), який поставив собі за мету пропаганду справи визволення України в європейському світі й зацікавлення нею офіційних діячів Австро-Угорщини та інших держав.

У грудні 1912 р. В.Липинський у Кракові виробив проект «Меморіалу до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі», який мав за мету організацію боротьби за незалежну Українську державу в умовах можливого вибуху світової війни.

На думку В.Липинського, наголос мав бути зроблений на самостійній державі «або ж надалі ідучу автономію окупованих українських земель у Росії та прилучення до них українських частин Галичини, Буковини й Угорщини». Ці землі мали скласти Українське королівство «під зверхництвом династії Габсбургів». Пізніше, вже в ході Першої світової війни, монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського Інформаційного Комітету.

В платформі зазначалося, що «формою правління самостійної Української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою».64

В цьому контексті є цілком логічним звернення українських політиків напередодні війни до постаті ерцгерцога Франца-Фердинанда, який давно виявляв політичний інтерес до української проблеми. Як зауважує у своєму київському щоденнику Д. Донцов, українським діячам були відомі «його антиросійські плани щодо України». Про них майбутній ідеолог інтегрального українського націоналізму довідався від учасника згаданих порад 1911 р. В. Кушніра, який мав аудієнцію у Франца-Фердинанда.65

У цьому зв’язку викликає інтерес наведений у щоденнику Є. Чикаленка текст жандармського донесення, в якому йшлося про формальну угоду, нібито укладену між ерцгерцогом Францем-Фердинандом і «російськими мазепинцями», щодо створення за сприятливих обставин «Українського королівства» під скіпетром Габсбургів.66

На цей час припадають перші контакти галицьких політичних діячів ще з одним представником династії — ерцгерцогом Вільгельмом, який увійшов в історію під іменем Василя Вишиваного. У складному переплетенні українсько-польських відносин, які склалися в Галичині під скіпетром Габсбургів, Вільгельм несподівано для свого оточення виявив себе послідовним і палким прихильником українського національного відродження. Така позиція не могла не викликати певного тертя між ерцгерцогом і більшістю представників правлячої династії, які дотримувалися виразної пропольської орієнтації.

Включення в орбіту української політики представника правлячої династії надавало нового імпульсу національним змаганням галицьких українців. Причому лідерам галицького консерватизму йшлося про більш тісне прив’язання ерцгерцога Вільгельма саме до свого середовища і запобігання його контактів з іншими політичними групами.

З розвитком національно-визвольного руху і цілком імовірною перспективою розпаду багатонаціональних імперій монархічна ідея мала всі підстави трансформуватися у ту чи іншу національну форму свого конкретного втілення. Революційна Україна засвідчила цілком виразний потяг до тих суспільних інстинктів і тенденцій, які в її історичному минулому виявляли нахил «до забезпечення державного ладу монархічним принципом».67 Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації у Києві 19 березня 1917 р. несподівано для тодішніх провідників національного руху виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі».68 Живучість гетьманської традиції змусила керівників новоповсталого вільного козацтва у 1917 р. шукати собі наказного отамана саме в особі нащадка гетьманського роду. І тому, коли внаслідок виявленого безсилля Центральною радою в Україні з новою силою почала поширюватись ідея поновлення гетьманату, найбільше прихильників отримала кандидатура Скоропадського. Для консервативних кіл Великої України ця постать була привабливою ще й тим, що його рід був пов’язаний родинними відносинами майже з усіма магнатськими родинами Лівобережжя. Серед них були кн. Кочубеї, гр. Милорадовичі, Міклашевські, Марковичі, Тарновські, Апостоли, Закревські та ін. Постать представника квазімонархічного роду Скоропадських відсунула на задній план енергійного мецената і видавця щоденної «Ради» Є. Чикаленка і популярного у колах самостійників М. Міхновського, які фігурували серед різних кандидатів у гетьмани.69

Пошуки втілення монархічного принципу в життя були характерними і для інших держав, які будувалися в той час на руїнах Російської імперії. Посол Фінляндії в Українській державі Герман Гуммерус згадував, що в його країні з «фінською впертістю рухалися в обраному раніше напрямку. Нам потрібен був німецький король, навіть шурин імператора Вільгельма, незважаючи на те, що основи престолу Гогенцоллернів уже хиталися».70 9 жовтня 1918 р. на засіданні Сенату Фрідріх-Карл принц Гессенський був обраний королем Фінляндії.

Ось чому в галицькому політичному контексті виявилася цілком закономірною увага до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга місцевих українських консерваторів. Для таких політиків, як Є. Олесницький, постать В. Габсбурга була притягальною з огляду на їхню лояльність до династії Габсбургів і досвід контактів з престолонаслідником Францем-Фердинандом, з яким у свій час також пов’язувалися певні політичні сподівання. Доречно буде навести у зв’язку з цим більш пізнє спостереження О. Назарука, висловлене ним у листі до В. Липинського 12 червня 1924 р.: «Адже навіть старі монарші роди (як Габсбурги), дуже аристократичні, весь час вели пропаганду родову і вкорінилися так по селах, що й досі мабуть (як я виїздив — були ще) стоять їх портрети і впливи по всіх селах».71 На цю специфіку галицької політичної обстановки не міг не зважати і В. Липинський, монархічна концепція якого з часом еволюціонувала у традиційну для Великої України форму гетьманату. Пізніше, в ході полеміки з Є. Чикаленком, він відкидав можливість утвердження будь-якого «чужоземного королевича» у ролі «всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні», маючи при цьому на увазі постать Вільгельма Габсбурга. Проте разом із тим він зазначав, що представники власне «цього роду», тобто Габсбургів, посідають в Галичині «історичні традиції і права історичної спадковості».72

Суспільна трансформація української аристократичної землевласницької верстви в бік повернення до національної історичної традиції, яка здійснювалася протягом усього ХІХ ст., забезпечила їй вихід на суспільну арену. Її поява в українському політичному житті супроводжувалася виникненням відповідних політичних структур, що творили об’єктивні суспільні передумови постання українського консервативного державного проекту — Гетьманату Павла Скоропадського.

Гетьманат Скоропадського: наміри, здобутки, невдачі

Нарешті українські землевласницькі елементи, переважно поміщики, представники середніх і заможних верств селянства, засвідчили живучість національної консервативної традиції, утворивши 29 червня 1917 р. у м. Лубнах Українську демократично-хліборобську партію. Ідеологом партії, автором її програми та ініціатором найважливіших політичних кроків став В’ячеслав Липинський.

Введення у політичний ужиток терміна «хліборобська партія» свідчило про намагання вивести на суспільну арену «хліборобський клас», який об’єднував тих, хто володіє землею і власною індивідуальною працею бере участь у виробництві. Такий підхід мав політично об’єднати відповідні прошарки і з поміщицького, і з селянського середовища та вибити ґрунт з-під ніг політичної демагогії більшовиків і українських соціалістів у їхніх намаганнях більшовизувати настрої селянства крайніми радикальними гаслами. Концепція «хліборобського класу», його місце і роль у творенні Української держави знайшла свій глибинний виклад у «Листах до братів-хліборобів» В. Липинського і стала одним із постулатів українського гетьманського руху.

Однак ні політична позиція нової української партії, яка чітко дотримувалася принципу соборності і суверенності України, ні намагання П. Скоропадського творити регулярну українську армію для захисту державності України не знаходили розуміння в Українській Центральній Раді. В листопаді 1917 р. І Український корпус генерала П. Скоропадського своїми рішучими діями не допустив захоплення Києва більшовицькими частинами і врятував українську державність. У той час він не мав жодних політичних чи персональних амбіцій, однак не допустив втрати влади Центральною Радою. Без П. Скоропадського ця інституція була б знищена вже в листопаді 1917 р., а період Центральної Ради трактували б як дрібний епізод російської буржуазної контрреволюції.

Потрібен був певний час, щоб Центральна Рада остаточно скомпрометувала себе в очах суспільства й активізувала альтернативні сили для утвердження української державності та спрямування її розвитку на шлях європейського цивілізаційного реформаторства. Власне це завдання мали розв’язати консервативні сили українського суспільства на чолі з їхнім речником — Павлом Скоропадським — у союзі з ліберально-буржуазними верствами України. Основною політичною силою, яка мала реалізувати поставлені політичні завдання, була заснована П. Скоропадським Українська Народна Громада.

Проголошення Української держави з гетьманом на чолі на Хліборобському з’їзді (конгресі), скликаному у Києві 29 квітня 1918 р., знаменувало собою відновлення власної української національної державницької традиції, припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів і спрямування України до налагодження класового співробітництва та цивілізованого реформаторства.

До делегатського корпусу конгресу входило кілька десятків поміщиків — більших чи менших землевласників, решту складали тисячі заможних і середньозаможних селян-хліборобів, нащадків козацько-хліборобської верстви. Аналізуючи той соціальний ґрунт, на якому постала Українська держава, В. Липинський наголошував, що на з’їзді 29 квітня були представлені хлібороби — насамперед нащадки козацької старшини — «в дану історичну хвилину найстарша політично і найбільше досвідчена верства». До них приєдналася «найбільш господарна й найрозумніша частина українського середнєзаможного селянства». Хоча, зауважує В Липинський, у з’їзді не брали безпосередньої участі, але йому співчували: духовенство, народжене в Україні кадрове офіцерство російської армії, промислові, фінансові й торговельні кола, частина інтелігенції. Отже, Хліборобський з’їзд був виявом волі найбільш значущих в економічному, політичному і культурному аспектах верств тогочасного суспільства України. «Якщо не згадувати часів розквіту старої Князівської Руси-України, — писав В.Липинський, — то не було іншого такого конструктивного і далекосяглого в своїй ідеї та задумі збору українських людей, і такого відмінного від усього того, що діялося в Україні — як власне з’їзду Хліборобів 29 квітня 1918 року».

Утворення Української держави означало рішучий поворот соціально-політичного і культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської цивілізації; опертя на її правове і духовне підґрунтя. У «Грамоті до всього українського народу від 29 квітня 1918 р.» зазначалося, що «права приватної власності, як фундаменту культури й цивілізації, відбудовуються в повній мірі».73 Творці Української держави 1918 р. розглядали інститут гетьманства не як засіб подолання або ліквідації усіх інших українських політичних течій, а як засіб національної інтеграції, налагодження співробітництва між усіма класовими групами та організаціями.

На відміну від політичної нетерпимості соціалістичних лідерів Центральної Ради, а згодом УНР доби Директорії, суспільно-політична позиція гетьмана була спрямована на те, щоб боротьба між консерватизмом і соціальним радикалізмом могла набрати законно-правових і національно-творчих форм. При цьому від першого дня існування Української держави і до останнього двері до співпраці жодній українській політичній партії не були закриті. Скоріше, навпаки, гетьман весь час прагнув залучити до участі в уряді представників якомога ширшого українського політичного спектра.

Однак усі його зусилля були марними. Для більшості лідерів українських політичних партій найважливішими були т.зв. «соціальні завоювання» революції 1917 р. В результаті Гетьманат оцінювався як реакційне явище, яке привело до влади «поміщика», «царського генерала», а не відновлення традиційної національної державності.

За весь період Гетьманату українська «революційна демократія» накопичувала енергію, відмовляючись від співпраці, й спрямувала її проти Української держави. Антигетьманське повстання, здійснене українськими соціалістами, продемонструвало наявність на той час в Україні величезного потенціалу суспільної енергії. На жаль, як це часто було в минулому, він  був спрямований проти власної державності. Керманичі протигетьманського виступу не зуміли використати цю енергію на державотворення і послідовну боротьбу з більшовиками та «білою гвардією».

Попри бойкот українських соціалістів дуже коротке (сім з половиною місяців) існування Гетьманату було заповнене надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського державотворення. Він захопив усі ділянки суспільного буття — від закордонної політики і військового будівництва, творення адміністрації або земельної реформи до відкриття українських університетів і національної Академії наук, розбудови українського шкільництва.

На початок листопада 1918 р. був готовий проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ В.Леонтовичем. Він передбачав примусовий викуп державою усіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельованими між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше 25 дес. на одне господарство. Від відчуження землі звільнялися лише ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак лише розміром до 200 дес.кожне.

Напрошується висновок: українським соціалістам не було жодної потреби руйнувати Українську державу. На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних вартостей Україна демонструвала своєрідний прорив у майбутнє, утверджувала незаперечні державно-правові й національно-культурні цінності. Короткотривалий досвід Української держави Павла Скоропадського є переконливим доказом реальних творчих здобутків українського консерватизму, адаптацію якого до сьогоднішнього буття України важко переоцінити.

Короткий досвід практичного втілення традиційної гетьманської ідеї в Українській державі 1918 р., попри усі його вади, переконав В. Липинського у тому, що найбільш доцільною формою існування України є гетьманство, яке мусить прийняти форми новочасного правового монархічного інституту з гетьманом на чолі. Для В. Липинського, як і для галицьких консерваторів, видавалася надзвичайно привабливою ідея залучити представника імператорського габсбурзького дому до реалізації політичних намірів організованого українського консервативного руху. У цьому контексті В. Габсбург міг виконати певну політичну роль у регіональному масштабі.

Отже, монархічна концепція В. Липинського відкидала будь-які перспективи для В. Габсбурга щодо українського престолу, які висувались окремими українськими політиками у 1918 р., і в той же час не заперечувала можливості стати на чолі західноукраїнського державного утворення. Це підтвердив перебіг дальших контактів В. Габсбурга з В. Липинським, які відновилися між ними на початку 1920 р.

Наприкінці 1919 р. хлібороби-демократи запропонували Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді, за словами С. Шемета, «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями-монархістами».74

У квітні 1920 р. монархісти-гетьманці, як відомо, реорганізувалися в Український союз хліборобів-державників (УСХД), який поряд з колишніми хліборобами-демократами включав і деякі інші консервативні українські групи. Наприкінці квітня — початку травня 1920 р. між УСХД і гетьманом П. Скоропадським була укладена угода, яка ставила своїм завданням «збудування незалежної, міцної Української держави». Гетьмана П. Скоропадського визнавали «начальним вождем» усіх збройних сил України, який брав на себе обов’язок об’єднання «всіх українських державно творчих елементів». Першим конкретним кроком у цьому напрямі мало стати доручення «начального вождя» «Полковникові Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині».75

Персоніфікація Павла Скоропадського мала зрештою перекрити шлях усім іншим претендентам на монархічну владу, оскільки пов’язувалася з особою, легітимність якої визначалася його перебуванням на гетьманстві у 1918 р. Водночас залучення В. Вишиваного до гетьманського руху мало нейтралізувати ті деструктивні політичні групи, для яких прапор монархізму був прикриттям для здійснення власних амбіційних планів.

Спираючись значною мірою на практичний досвід Української держави П. Скоропадського, В. Липинський розробляє теорію спадкової монархії в Україні. Обґрунтовуючи національно-державні традиції інституту гетьманства, В. Липинський дійшов висновку, що дві його прикмети — виборність і залежність від чужих держав — виявилися шкідливими для розвитку нації. Тому саме спадкова, «дідична» монархія, за яку наприкінці свого життя виступав Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні.

З 1920 р. у Відні під редакцією В. Липинського розпочалося видання неперіодичного органу УСХД — «Хліборобська Україна», де протягом 1919—1926 рр. друкувався його політичний трактат «Листи до братів-хліборобів», у якому знайшли відображення його політична філософія, теорія державотворення та основи практичної політичної програми УСХД. Одним із перших документів новоствореної УСХД була угода з гетьманом П. Скоропадським, яку від імені організації підписали в Берліні 8 травня 1920 р. В. Липинський, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Дорошенко та А. Білопольський, від імені гетьмана — його особистий ад’ютант, член першої Генеральної ради полковник Г. Зеленевський.76 Цей документ демонструє намір встановлення монархічної влади в Україні. «Завданням нашим являється збудування незалежної, міцної Української Держави, — наголошується у ньому. — Завдання це будемо вважати виконаним, коли державну організацію завершимо коронаційним актом». На цій угоді базувалася подальша політична акція новопосталої української монархічної організації. Головнокомандувачем усіх військових сил Української держави визнавався гетьман Павло Скоропадський. Одночасно заявлялося, що, «коли успіх наших оружних сил під проводом Начального Вождя і державне будівництво досягнуть такого розвитку, який уможливить завершення нашої праці коронаційним актом, ми прирікаємо вжити всіх наших впливів на те, щоб Українським Монархом став Начальний Вождь наших оружних сил».77, тобто П. Скоропадський.

Отже, як бачимо, вже на першому етапі створення організації — УСХД — мова йшла про необхідність запровадження монархічного ладу в Україні. І хоча з політичних міркувань деякий час як П. Скоропадський, так і засновники союзу намагалися не афішувати свою співпрацю, проте саме колишнього гетьмана було визнано Головнокомандувачем і планувалося згодом проголосити українським монархом, що і було покладено в основу угоди між П. Скоропадським та УСХД.

Важливим питанням, що одразу ж постало перед засновниками УСХД і стосувалось як ідейно-політичних засад, так і організації українського монархічного руху, було питання династії. При його вирішенні В. Липинський вважав, що обрання на еміграції нового гетьмана як голови Української монархічної держави не є доцільним, оскільки цю державу ще потрібно реально утвердити. Разом із тим до повернення в Україну потрібно було персоніфікувати ідею української трудової монархії в особі, яка б стала символом чистоти цієї ідеї та єдності монархічної організації.

Аби не припустити внутрішньої боротьби серед українських монархістів, уникнути можливості появи в їхніх лавах претендентів на роль «гетьмана-отамана», чи «гетьмана-диктатора», засновники УСХД вирішили персоніфікувати П. Скоропадського, який незадовго до того вже був гетьманом України. Починаючи з 1921 р., гетьманські організації з’являються в Німеччині, Польщі, Болгарії, Чехословаччині та Румунії. 4—8 червня 1922 р. у Райхенау в Австрії відбулася нарада членів українських хліборобських організацій, у якій, крім УСХД, Союзів хліборобів України в Німеччині та Румунії й групи українських хліборобів у Болгарії, брали участь представники Союзу хліборобів України у Польщі. Цю подію можна вважати епохальною для гетьманського руху, оскільки всі організації прийшли до думки про необхідність об’єднання українських хліборобських осередків. Для здійснювання цієї мети було вирішено скликати з’їзд, який обрав голову Центральної управи об’єднаних хліборобських організацій (з 1927 р. — Гетьманська управа) — І. Леонтовича та секретаря — С. Шемета.78 У середині 1920-х рр. чисельність консервативно-монархічних організацій зростає, з’являються нові союзи: у Франції — Союз Українських Хліборобів, у Польщі — Варшавська група УСХД, Організація Українських Робітників-Класократів та Союз Гетьманців-Державників Плуга й Меча в Аргентині, у 1932 р. гетьманська організація була заснована в Англії. У середині 1920-х років гетьманський рух, який охопив українські січові організації Канади і Сполучених Штатів Америки, об’єднав їх у Союз Гетьманців— Державників Північної Америки й Канади.

В. Липинський відстоював думку, що голова верховної влади у державі має бути повністю незалежним від сторонніх, позаукраїнських чинників. Маєстат української нації має бути єдиним і однаково дорогим для всіх українців, він мусить стояти над партійними інтригами і бути недосяжним для різного роду політиків. Головним гарантом стабільності у державі В. Липинський вважав легітимну гетьманську владу, не виборну, а спадкову, яка стоїть над усіма класами, партіями і не належить до жодної політичної течії.

У зв’язку з цим великого значення набувала проблема виховання гетьманича Данила Скоропадського як передбачуваного наступника на гетьманському престолі. Це питання було в центрі уваги Ради присяжних — керівного органу УСХД, оскільки підготовка відданого справі спадкоємця гетьманського роду потребувала певного часу і водночас мала бути ідеологічно забезпечена підтримкою гетьманського загалу. В. Липинський уважав, що головним завданням на цьому етапі творення гетьманської організації є послідовне формування у свідомості її членів прагнення Української держави і усвідомлення причин, «що не дали їй в протязі 1000 літ здійснитисья». «Ми знаємо, — писав він, — що первородним гріхом українців єсть ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни». Друге завдання, на його думку, полягало в тому, щоб довести, що гетьманство і гетьманці мають свою власну ідею і свою організацію і що рік 1918 «був тільки початком, якого помилки будуть виправлені і за яким пішли і підуть діла дальші — ось єдине оправдання існування нашого тут, на еміграції».79

Розробляючи ідеологію модерного українського монархізму, В. Липинський намагався перебороти однобічність розвитку нації, зміцнюючи праве консервативне крило українського суспільно-політичного життя. Його концепція трудової дідичної монархії, яку передбачалося реалізувати у традиційній для України формі гетьманства, мала на меті об’єднання суперницьких течій у рамках єдиної політичної системи і спільного для всіх закону. Створення ним Українського союзу хліборобів-державників і постійна наполеглива праця над організаційною розбудовою гетьманського руху свідчила, що В. Липинський не був відстороненим від життя теоретиком-ідеалістом, як його трактували і трактують донині деякі дослідники, а виявив себе як глибокий мислитель і водночас реальний політик-практик. Його концепції національної еліти, територіального патріотизму, релігійної толерантності, класократичної структурованості суспільства та ін. не втратили свого практичного значення для розбудови української державності і в наші дні.

Юрій ТЕРЕЩЕНКО


1 Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1994. — С.193.

2 Там само. — С.272.

3 ‑Липинський В. Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті. — Філадельфія, 1991.

4 ‑Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — Нью-Йорк, 1954. — С. 53.

5 Там само. — С. 70—71.

6 Там само.

7 ‑Степанков В. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 25.

8 Липинський В. Україна на переломі. — С. 21.

9 ‑Федорук Я. Невідома стаття Івана Крип’якевича про українсько-турецькі взаємини 1648—1657 років // Український археографічний щорічник. Нова серія, вип. 10/11. — К., 2006. — С. 104.

10 Там само. — С. 167.

11 ‑Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. — К., 1999. — С. 127.

12 Липинський В. Україна на переломі. — С. 22.

13 ‑Воссоединение Украины с Россией: документы и материалы: у 3‑х т. — М., 1954. — Т. 2. — С. 118.

14 Липинський В. Україна на переломі. — С.108.

15 Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — К., 2005. — С. 290-291.

16 Липинський В. Україна на переломі. — С. 75.

17 Плохій С. Вказ. праця. — С. 294-295.

18 Липинський В. Україна на переломі. — С. 248.

19 Там само. — С. 108.

20 Там само. — С. 132.

21 Там само. — С. 135.

22 Воссоединение Украины с Россией. — Т. 2. — С. 117.

23 Липинський В. Україна на переломі. — С. 109.

24 Там само. — С. 70.

25 ‑Грушевський М. Історія України-Руси. — Том. VІІІ (роки 1626—1650). — К., 1995. — С. 126.

26 Яворський М. Історія України в стислому нарисі. — Харків, 1928.

27 Липинський В. Україна на переломі. — С. 55.

28 Там само. — С. 137.

29 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — К., 1994. — С.74.

30 Липинський В. Україна на переломі. — С. 181.

31 Там само. — С. 193.

32 Там само. — С. 221.

33 Там само.

34 Boguslaw Radziwill. Autobiografia. — Warszawa, 1979. — С. 65-66.

35 Там само. — С. 73-74.

36 ‑Окіншевич Л. Український гетьманат ХVІІ ст. як форма державного ладу // Науковий збірник Українського Вільного Університету. — Мюнхен, 1948. — Т. 5. — С. 99.

37 Липинський В. Україна на переломі. — С. 119-120.

38 ‑Грушевський М. Історія України-Руси. Тому ІХ, друга половина. — К., 1931. — С. 1321.

39 Липинський В. Україна на переломі. — С. 43.

40 Там само. — С. 46.

41 ‑Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — Київ — Філадельфія, 1995. — С. 299.

42 ‑Грушевський М. Історія України-Руси. Тому ІХ друга половина. — С. 1293.

43 Липинський В. Україна на переломі. — С. 109.

44 Там само. — С. 173.

45 Історія українського селянства. — Т. І. — К., 2006. — С. 225.

46 ‑Голобуцький В. Економічна історія Української РСР. — К., 1970. — С. 114.

47 ‑Смолій В. Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи // Український історичний журнал. — 1995, № 4. — С. 10.

48 Липинський В. Україна на переломі. — С. 233.

49 Там само.

50 Там само. — С. 234.

51 ‑Оглоблін О. Династична ідея в державницько-політичній думці України-Гетьманщини XVII—XVIII стст. // Державницька думка. — 1951. — № 4. — С. 40-52.

52 Там само. — С.162.

53 ‑Т.Мацьків. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687—1709. — Мюнхен, 1988. — С.10.

54 ‑Вячеслав Липинський. Листування. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — Київ-Філадельфія, 2003. — С.162.

55 Там само.

56 Там само. — С.163.

57 Там само.

58 Вячеслав Липинський. Листування. — Т. 1. — С. 165.

59 Там само. — С.50.

60 Липа Ю. Королівство Київське по проекту Бісмарка. — Одеса, 1917.

61 Барвінський О. Спомини з мого життя. — Ч.2. — Львів, 1913. — С.375.

62 ‑Чорновіл І. Галицька шляхта і проект «Київського королівства» канцлера Отто Бісмарка // Сучасність. — 03/1997. №3. — С.66,71.

63 ‑W.Lipinski. Szlachta na Ukraine. Udzial jej w zyciu narodu ukrainskiego na tle jego dziejow. Krakow, 1909. — С.85

64 ‑Осташко Т. В’ячеслав Липинський: постать на тлі доби // Український історичний журнал. — 2007. — № 2. — С. 118.

65 Дмитро Донцов. Рік 1918, Київ. — К., 2002. — С.156.

66 Чикаленко Є. Щоденник (1907—1917). — Львів, 1931. — С.473.

67 ‑Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна // Генеза. — 1997. — №1 (5). — С.98.

68 ‑Короливский С.М., Рубач М.А., Супруненко Н.И. Победа Советской власти на Украине. — М., 1967. — С.129.

69 ‑Полонська-Василенко Н. До історії гетьманської України XVII—XX ст. // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Т.VIII. Збірник на пошану Івана Мірчука (1891—1961). — Мюнхен, 1974. — С.137.

70 ‑Герман Гуммерус. Україна в переломні часи. — Таксон, 1997. — С.109.

71 ‑Вячеслав Липинський. Архів. Т.7. Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського. — С.150.

72 ‑Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С.32.

73 Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. — Т.ІІ. — С. 36.

74 ‑Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. — К., 1999. — С.47

75 ‑Осташко Т. Державницький імператив В’ячеслава Липинського // В’ячеслав Липинський та його доба. — Кн. 1. — С.481.

76 ‑Осташко Т. Вячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД //Молода нація: альманах. — К., 2002. — №4. — С.88—90.

77 Там само. — С.88.

78 Хліборобська Україна. — Відень, 1922/23. — Кн.4-5. — С.302.

79 ‑Осташко Т. Державницький імператив В’ячеслава Липинського // В’ячеслав Липинський та його доба. — Кн. 1. — С.471.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати