Справжній героїзм — жити згідно зі своїми переконаннями
Юрій Шухевич, український політичний діяч

Лицар на роздоріжжі

Петро Калнишевський: доля людини в контексті епохи
13 серпня, 2004 - 00:00
МОГИЛА П.КАЛНИШЕВСЬКОГО НА СОЛОВКАХ / ЗРУЙНУВАННЯ СІЧІ

Життя видатних дійових осіб історії — це завжди сюжети високого трагізму, позначені високою внутрішньою напругою; в долях цих людей, неначе в краплині води, віддзеркалюється драматизм часу, бурхливість та жорстока невідворотність переломних подій доби. Але навіть й на цьому тлі не може не вражати доля Петра Калнишевського (близько 1690 — 1803 рр.), доля, гідна уваги творців античної трагедії. Обставини його життя досить непогано відомі кожному, хто цікавиться українською історією; проте, як здається, не зайвими були б у даному разі спроби проаналізувати та зіставити трагічні колізії долі останнього кошового отамана Запорізької Січі з загальноцивілізаційним ходом світової історії. Адже порівняльне дослідження (звісно, з використанням усього комплексу відповідних документів) — це, сказати б, «електронний мікроскоп» історії; воно — і часто тільки воно — дозволяє розрізняти в минулому те, що не помітиш неозброєним оком. У даному разі цікавим і плідним є зіставлення історичного вибору, який стояв перед Петром Калнишевським — цим «останнім лицарем» в історії запорізького козацтва та долі таких, здавалось би, далеких, але в чомусь типологічно споріднених лицарських «верств», як північноамериканські індіанці та японські самураї. Але спочатку коротко нагадаймо основні факти з життя Калнишевського.

Як стверджують дослідники, майбутній кошовий отаман став членом січового товариства ще підлітком (існують навіть перекази, за якими невеликий загін козаків, звернувши увагу на кмітливого й хороброго 10-річного хлопчика Петра, зарахував його до своїх лав; iз цього й розпочалася бойова кар’єра запорізького ватажка). Є вагомі підстави стверджувати, що Петро Калнишевський (або Калниш, як його називали козаки) зразково поєднував у собі всі найкращі риси, притаманні справжньому запорожцю: відчайдушну хоробрість, залізну волю та непохитну впертість у поєднанні з дивовижно точним розрахунком — якістю, котра не раз допомагала кошовому і в найнебезпечніших ситуаціях.

Унікальність долі знаменитого кошового полягає, мабуть, у тому, що найбільш активно він діяв на історичній арені України не просто на схилі років, а вже у тому віці, коли переважна більшість відомих постатей нашого минулого давно вже завершила своє політичне (а то й фізичне!) життя. Кошовим отаманом Війська Запорізького Калнишевський стає близько 1765 року, маючи вже за плечима 75(!) років. Про ступінь його авторитету серед козаків свідчить хоча б той факт, що ця непересічна людина десять разів поспіль переобиралась кошовим — і це в умовах достатньо жорсткої конкуренції. Отже, саме такий лідер стояв на чолі Запоріжжя в момент гранично тяжкого й відповідального вибору — яким чином старе козацьке суспільство, виховане на зовсім інших цінностях, зможе увійти в нову епоху «освіченого абсолютизму» Катерини II, епоху «раціональної», надособистісної цивілізації (а свобода особи для козаків завжди була величезною цінністю!), котра обернулася дуже скоро найжорстокішим кріпацтвом.

Відомий історик Дмитро Дорошенко так охарактеризував головний зміст останнього періоду існування Запорізької Січі: «Якраз у цей останній час свого існування на рідній землі запорізьке військове братство виявило нахил перетворитися в окрему державну організацію i створити тверді підстави її економічного існування. Запоріжжя дуже швидко еволюціонувало від своєрідного лицарського ордену напівкочового характеру, з екстенсивним способом експлуатації природних багатств своєї території (ловецтво й рибальство) до звичайної державної організації, з осілим хліборобським господарством інтенсивного характеру. Воно ставало справді демократичною республікою, але вже носило у собі зародок класової диференціації, яка неминуче мала б наступити при дальшому нормальному розвитку його економічного життя». Додамо до слів Дорошенка, що й сам кошовий (до речі, він своїм коштом збудував чотири церкви на Україні) теж певною мірою скористався наслідками цієї диференціації: майно кошового, зокрема, включало 50000 крб. готівкою, кілька сотень червонців, тисячі голів великої рогатої худоби, овець, кіз...

Драматизм долі Калнишевського, яка і зараз не залишає нас байдужими, полягає в тому, що керівник запорожців, так нещадно покараний Катериною, зовсім не був таким собі козацьким «революціонером»-бунтівником, носієм радикалізму, а тим більше сепаратизму (та й про який радикалізм можна говорити, коли йдеться про 85-річну людину; саме стільки років було кошовому, коли у червні 1775 року царський генерал Текелій зруйнував Січ). Навпаки, старшина Запоріжжя під проводом Калнишевського проводила вельми лояльну щодо центрального імперського уряду політику. Тому аж ніяк не відповідають дійсності твердження Катерини про те, що Запоріжжя стало осередком небезпечних для держави бунтів, підбурень та анархічних повстань. Справа полягала в іншому. Якраз еволюція запорізької громади у бік «звичайної державної організації» вкрай непокоїла владу в Петербурзі — бо неможливо було поєднати централізований імперський лад (абсолютистський за своєю природою), підвалини якого продовжувала активно закладати цариця, та демократичне Запоріжжя з реальною (не політтехнологічною) виборністю кошового, з традиціями прадавньої козацької волі... Ось чому імператриця з такою холодною жорстокістю розправилася зі старшиною Війська Запорізького (не лише з Калнишевським). Так, кошовий суддя Головатий та військовий писар Глоба були відправлені у заслання до Тобольська — і це попри те, що військо не чинило генералу Текелію збройного опору.

Що ж до Калнишевського, то його, як відомо, було покарано найбільш нещадно. Кошового заслали довічно у Соловецькій монастир, і там, замурований у кам’яному казематі без вікон і дверей, він провів 12 років, буквально не бачачи світла божого. Згодом майже 100-літнього старого перевели у сусідній каземат, умови утримання в якому відрізнялися лише тим, що можна було іноді, під караулом, ходити до церкви; але розмовляти з Калнишевським було категорично заборонено під страхом суворої кари. «Визволили» 111-річного кошового вже після приходу до влади Олександра I (1801 р.). Помер він там же, в монастирі, у листопаді 1803 року, у віці 113 років. Що важливо підкреслити — помер, ні в чому не покаявшись, відчуваючи духовну правоту.

І ось тепер настав час бодай стисло порівняти «лицарський кодекс» честі таких різних громад, як запорізьке козацтво, японські самураї та індіанці Північної Америки. Спільне — за всіх незаперечних відмінностей — у цих кодексах одне: підкреслений культ свободи (між іншим, включно з її вищою формою: свободою помирати за вітчизну). Порівняймо козацькі настанови та короткий вірш японського поета ХVII ст. Міцукури Ранрана: «Якщо нічого вже немає в тебе — залишається іще право Померти, коли це конче потрібно».

У ХVIII столітті у нас, у ХIХ — ХХ століттях в Японії та США відбувався тяжкий, болісний процес зміни традиційної культурної парадигми (щоправда, у нас козацька культура протистояла абсолютизму, а, наприклад, у Японії самураї підтримували необмежену владу імператора). Але в усіх випадках мова йде про народи, чиє прагнення свободи є, на перший погляд, нераціональним (точніше, надраціональним). Зіткнення «цивілізації порядку» та традиційної культури тисячоліть — це завжди трагічна необхідність вибору: вставати зі зброєю у руках чи, розвиваючи далі творчі засади рідної культури, протистояти подібній «цивілізації» вільним словом (згадаймо Шевченка!). Калнишевський мусив поступитись переважаючій грубій силі — але переміг духовно, давши яскравий зразок жертовного служіння. Ось чому приклад його життя — то не мертва справа забутих віків...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День». Ілюстрації з книги «М.Грушевський. Ілюстрована історія України», Київ. 1996 р.
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments