Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Партизанський рух в Україні на початку війни: розвінчання міфів

5 травня, 2000 - 00:00

9 травня 2000 року виповнюється 55 років з дня Великої Перемоги. Безумовно, значну роль у цій перемозі над фашизмом відіграли й дії руху Опору в тилу ворога. За радянських часів праці вітчизняних істориків, які висвітлювали становище в Україні часів її окупації країнами Вісі, буквально рясніють ідеологічними міфами й штампами. Спробуємо розібратися у цьому непростому питанні.

Організація руху Опору в Україні у 1941—1942 роках була пов’язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров’ю на ворожій території», що панувала напередодні війни не передбачала дій партизанських загонів. Партизанські бази, створені перед війною, було демонтовано. Помилки Сталіна у оцінці передвоєнної обстановки дорого обійшлися радянському народові.

Історія переконливо доводить, що рух Опору виникає стихійно і багаторазово посилюється за умов невиправданих репресій, які чинять окупаційні війська. Отже, масовим із початку бойових дій він стати, як правило, не може. Завданням партизанських командирів було поставити під рушницю тисячі дезертирів, які кидали фронт та розбігалися по домівках після приголомшуючих поразок літа й осені 1941 року. Це могло зробити лише керівне ядро з підготованих професіоналів, однак кількість їх різко зменшилася після сталінських репресій.

Сучасні українські історики, розповідаючи про героїзм українців на фронтах Другої світової війни, вже відкрито говорять про наявність військових, які з тих чи інших причин поверталися до рідних осель, кинувши фронт. До того ж частина червоноармійців, які не потрапили в полон, а відстали від своїх частин, прилаштовувалися у селах під різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготований до ведення активної боротьби проти загарбників. Важливо було їх організувати, вселити в них віру в перемогу. 1941 року в Україні знаходилася величезна кількість військовополонених. Майже всіх полонених тримали в концентраційних таборах. Невеликій частині з цієї категорії осіб вдалося вирватися з полону. Ці люди тікали в сільську місцевість і там намагалися пристосуватися до життя.

Як окупаційна влада, так і члени руху Опору завжди прагнули схилити цивільне населення на свій бік, адже в партизанській війні виграє той, на чиєму боці стоїть населення, бо це — очі й вуха опору. Для того, щоб переконати селянина, який прагне спокійно займатися своїм господарством взятися за зброю, радянська влада направляла до населених пунктів агітаційні бригади, інформаторів. Швидке просування ворога внесло свої корективи в організацію партизанської боротьби: проблематичним було розгортання широкої мережі партизанського руху й підпілля. Між партійними комітетами, радянськими органами, НКВС, військовими радами фронтів і армій невдовзі розпочалися непорозуміння й конфлікти, породжені суперництвом, намаганням встановити свій контроль над розпочатою справою. Якщо додати до цього драматичне становище на фронтах, брак відповідного досвіду й навичок, відсутність найпростіших видів озброєння, амуніції, засобів зв’язку, то стане зрозумілим, чому більшість партизанських загонів формувалася абияк, на жалюгідній матеріальній основі.

Не кращими були справи й зі створенням підпілля. Допускалися грубі прорахунки у виборі структури організацій, методів їхньої діяльності, засобів конспірації. Недостатньо уваги приділялося влаштуванню явок, виготовленню особистих документів підпільників. Радянські органи, що займалися створенням та підготовкою партизанських загонів, не враховували також можливостей каральних служб противника, їхнього досвіду в боротьбі з рухом Опору. Основною причиною арештів та провалів у діяльності підпільних організацій була зрада та порушення конспірацій. Не усвідомлюючи значення «малої війни» за умов, коли гітлерівці невпинно просувалися вперед, командування радянських військ намагалося використати щойно сформовані партизанські загони й групи на передній лінії оборони або в найближчому оперативному тилу ворога.

Саме за таких умов і визначалося ставлення населення України до ведення партизанської боротьби з ворогом. До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. Майже 30 тисяч учасників руху Опору загинуло, потрапило в табори смерті або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де міцно закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали належної народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території, звичайно були й місцеві жителі.

Винищувальні батальйони створювалися для боротьби з ворожими шпигунами й так званими «розповсюджувачами провокаційних чуток». Бійці цих формувань повинні були перевіряти всіх «підозрілих» осіб, затримувати порушників паспортного режиму, боротися з дезертирами, а також із тими, хто намагався ухилитися від призову до лав Червоної Армії. Ці загони були зобов’язані протистояти мародерам та особам, які займалися пограбуванням соціалістичної власності, боротися з ворожою агітацією, затримувати пілотів підбитих ворожих літаків, протидіяти паніці серед цивільного населення. Вже одне те, що винищувальні батальйони вирішували досить велике коло завдань, зменшувало шанси на те, що вони зможуть бути перетворені на повноцінні партизанські загони. Адже надзвичайна їх завантаженість не дозволяла приділити достатньо часу для підготовки до партизанських дій. Згідно з офіційними даними, протягом восьми днів після початку бойових дій на території України було створено 651 винищувальний батальйон загальною чисельністю 118023 чоловіки. Хоча, згідно з планом на розподіл зброї серед бійців винищувальних батальйонів, планувалося створити 760 батальйонів. В умовах швидкого просування ворога виконувати план створення цих формувань було складно. Загалом, похапцем створені в Україні партизанські загони здебільшого мали на озброєнні лише гвинтівки, карабіни та револьвери, незначну кількість набоїв, а також гранат, пляшок із запальною сумішшю та ще менше вибухівки та мін. О.Верт вважав, що «...в суворі місяці 1941 р... на величезній території, недавно окупованій противником, все знаходилося в хаотичному стані і дуже мало, або зовсім нічого не було зроблено завчасно для організації партизанського руху...»

Поганим прикладом для майбутніх партизанів було те, що частина підпільних райкомів КП(б)У, які повинні були організовувати партизанську боротьбу на окупованих фашистами землях, не виконувала покладених на них обов’язків. Так було, наприклад, і з Путивльським підпільним райкомом партії (Сумська область), який без дозволу виїхав на схід, а партизанам С. А. Ковпака та С.Руднєва довелося починати боротьбу на свій страх і ризик. О.Ф.Федоров з гіркотою згадував про те, що не всі люди, яких намітили на підпільну роботу, виправдали покладені на них надії. Український історик А.Трубайчук відзначав, що ліквідації більшості радянських підпільних обкомів та райкомів окупаційними службами «значною мірою сприяли факти зради колишніх партійних функціонерів», які були залишені в тилу. Значно краще було поставлено роботу в тих районах, де партійне керівництво перебувало в партизанських загонах. Потрібно відзначити, що протягом 1941 року ЦК ЛКСМУ питаннями організації підпілля взагалі не займався. Тому 1941 року рядові патріоти- партизани часто брали на себе виконання всієї роботи.

Для протистояння партизанам фашисти вже 1941 року були змушені формувати особливі підрозділи. Так, для безпосереднього здійснення охоронних функцій перед війною з СРСР було сформовано 9 дивізій охорони тилу, з яких для групи армій «Південь» — три дивізії, що призначалися для охорони важливих об’єктів тилу.

Також окупанти намагалися боротися із партизанськими загонами, кількість яких поступово збільшувалася, шляхом залучення місцевих жителів до загонів поліції та охорони. Пізніше, коли партизанський рух набув вже дійсно загрозливого для фашистів розмаху, вони були змушені тримати у тилових районах досить чисельні військові підрозділи, в тому числі і сформовані в основному з радянських полонених так звані східні та тюркські батальйони (на початку 1943 р. їх вже було більше 200). Конкретне число українців, які боролися із радянськими партизанами встановити надзвичайно важко.

Дії партизанських загонів у тилу ворога сприяли тому, що населення повинно було враховувати можливість повернення більшовицької влади. Вже 1942 р. радянські партизанські загони починають готуватися ретельніше, ніж це було в перші місяці війни, а бойовий дух бійців (особливо після перших перемог наприкінці 1941 р.) підвищується. Ставлення населення до партизанської боротьби поступово знову змінювалося на краще. Мова не йде про ті так звані партизанські загони, які створювалися вже перед самим приходом Червоної Армії з метою виправдати свою пасивну позицію під час окупації. Маються на увазі й диверсійні групи, які закидалися у ворожий тил після ретельної підготовки і завдавали шкоди фашистам більше, ніж тисячі погано підготованих партизанів на початку війни. Однак початок успіхам «народних месників» був покладений у важкому 1941 році, коли фактично заново розпочалася підготовка кадрів для ведення «малої війни». М.В. Коваль зазначав: «Наслідки першого етапу становлення партизанського руху були сумними». Партизанська боротьба в цей час мала різні вияви — від саботажу до диверсій, однак рух Опору в Україні ще не набрав тієї сили, яку він мав у 1943—1944 роках. І спільно з радянськими військами партизани брали активну участь у визволені рідного краю. Наприклад, під час Корсунь-Шевченківської операції спільно із частинами 136-ї Київської дивізії діяли створені 1943 року партизанські загони Лисянщини під керівництвом Аркадія Макартичана (комісар Григорій Яременко), імені Щорса (командир Кузьма Легкодух) та імені Кутузова (командир Пилип Яковлєв).

Створювати партизанські загони було зовсім нелегкою справою, і твердження деяких радянських істориків про те, що вже з перших днів війни з загарбниками почалася широка народна партизанська боротьба з ворогом, не відповідає дійсності. Про масовість партизанського руху можна говорити починаючи лише з кінця 1942 р., коли переважна частина населення України переконалася в тому, що фашисти несуть їм справжнє рабство.

Юрій НІКОЛАЄЦЬ, Володимир ЩЕРБАТЮК, кандидати історичних наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ