Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Поборниця жіночого рівноправ'я

7 березня, 2001 - 00:00

У сучасній історії України є багато імен, які для пострадянських людей як були, так і залишаються невідомими. Попри їхній вагомий внесок у справу становлення української державності, у розвиток філософії, політології тощо. Одним із таких досі не оцінених нами видатних українських діячів є Мілена Рудницька (1898 — 1976) — політик, соціолог, педагог, вчений, журналіст. Протягом всього свого свідомого життя вона, зокрема, як член Польського сейму, активно захищала політичні й соціальні права українців, якi жили поза межами радянської України. Між двома світовими війнами, у той час, коли Україна мовчки страждала від сталінських репресій та голодомору 1933 року, Мілена Рудницька голосно протестувала проти цих злочинів, виступала в Лізі Націй та інших міжнародних організаціях, викриваючи перед цілим світом згубну антиукраїнську політику радянського уряду. Після Другої світової війни працювала в Українському комітеті допомоги переміщеним особам, активно й успішно опікувалася долею українців, які опинилися в Західній Європі після війни.

Мілена Рудницька народилася у Зборові, походить із старовинного роду українських шляхтичів — священиків, вчителів, юристів. Цікаво читати коротенький родовід, написаний самою п. Рудницькою. (На відміну від нас, «радянських», вона цікавилася своїм корінням. Ми ж жили у такі часи, що безпечніше було не знати, не згадувати. Чи багато хто з нас знає, наприклад, ким були його прапрадіди? — К.Г. ) У роду Рудницької жінки й чоловіки здавна цінували освіту, відзначалися терпимістю та демократичністю. Відомо, наприклад, що під час революційного підйому 1848 року її дід спалив — з демократичних міркувань — свої шляхетські документи.

Мілена навчалася у Львові та Відні, стала доктором філософії. Автор численних статей та книг («Західна Україна під більшовиками», «Українська дійсність і завдання жінки» тощо) У 20 — 30 роки була ідеологом українського жіночого руху, довголітнім керівником «Союзу українок» у Львові, а також головою «Світового союзу українок».

Більшу частину життя Мілена Рудницька прожила в еміграції, там же і померла, не доживши до часів незалежної України. 1993 року її тіло було перевезене з Мюнхена до Львова.

Нещодавно зусиллями Марти Богачевської-Хомяк, Мирослави Дядюк і Ярослава Пеленського, за сприяння онука Петра Рудницького та фінансової підтримки «Союзу українок Америки», побачила світ книга «Мілена Рудницька. Статті. Листи, документи». Вражає сучасність багатьох сторінок книги, актуальність поглядів і суджень Мілени Рудницької, висловлених наче сьогодні, про нас. Нижче наводимо кілька витягів iз книги.

«Не будемо казати, що в усьому (в наших негараздах) винні вони, вороги, москалі, більшовики. Ні — це наша власна вина», що ми залишилися паралітиком на роздоріжжі історії. Наша вина, що не вміємо взяти своєї долі у власні руки. А передусім вина верхівки, інтелігенції, провідників, що не вміли примусити народ до жертв, коли кувалася доля Української Держави.»



«Хто зможе коли-небудь обчислити суму розтраченої національної енергії, яка йде в нас на внутрішню боротьбу? Нема другого громадянства на земній кулі, яке марнувало би такі велетенські зусилля на внутрішні міжусобиці, як ми. Тоді як саме ми маємо на це найменше право.»

«Не тільки у тому річ, що ми збились з шляху і шукаємо його наосліп по доріжках і манівцях, які часто біжать у протилежних напрямках. Річ у тому, що це розпорошення національних сил не йде по лінії здорових суспільних течій і не має за основу істотних світоглядних поглядів громадянства. Воно зводиться, переважно, до явищ анархії, до вузьких ґрупових або й особистих амбіцій і інтересів. Внутрішнє розладдя, спричинене партійно-політичною боротьбою, збільшує в останніх часах явище, якого перед війною ми не знали, а саме — релігійна боротьба серед народу.»

«Коли поглянемо довкола себе, бачимо сотні непорозумінь, сварок, конфліктів, як у дрібних, так і в питаннях нашого національного життя. Жахом наповнює нас факт, що навіть до найважливіших питань деякі групи підходять з погляду власного престижу й інтересу. Помітний повний занепад моралі у внутрішніх громадських відносинах. Укорінилася думка, що принципи прилюдної громадської моралі цілковито різняться від приватної особистої моралі. Найбільш неетичні вчинки, яких ніколи не зробила би чесна людина в приватнім житті, стали допустимі, добули собі право громадянства в житті громадськім. А до того — повне недовір'я одних до одних, бажання перехитрити політичного противника, нетерпимість і злоба, брак взаємного зрозуміння. Каїнова ненависть синів одної Матері, ненависть, яка обезсилює, паралізує їхні сили, не дозволяє звернути ці сили на корисне.»

«Через довгі тисячоліття храм цивілізації і культури будував виключно чоловік. Згідно своєму мозку і серцю, для своєї вигоди, відповідно до своєї потреби і згідно з своїм смаком сотворив він релігію, мораль, законодавство, науку й мистецтво. Львина частина звичаїв, переконань і пересудів новочасної суспільности — се лиш витвір чоловічого еґоїзму, без уваги на вимогу другого пола. Цілий культурний доробок минулих тисячок літ можна без пересади назвати не людським, а чоловічим. Друга половина людства, замкнена при «домашнім огнищі» і відсунена від публічного життя, не була учасником сієї культурної праці.»

«Тільки в наші часи жіноцтво приступає до творчої суспільної праці, котру досі сповняло хіба лиш одинцем і спорадично. Наслідки сього факту в їх цілій повноті годі сьогодні оцінити. Нема, однак, сумнівів, що коли до цивілізаційної і культурної праці стане також жінка, то вона, як істота наділена іншим, ніж у чоловіка, мозком і серцем, з іншими вимогами і бажаннями, внесе до культури зовсім нові, свіжі цінності, поглибить її та поширить. Відмінна психічна і інтелектуальна конструкція жінки мусить необхідно потягнути за собою повну перебудову державного суспільного ладу і перетворення всієї культури світу.»

«Давньогрецький філософ Платон у книзі «Політика» пише: «Одна жінка має вже з природи хист до медицини, а друга його не має, одна є музикальна, а друга ні. Одна любить фізичні вправи і є смілива, друга любить філософію, а інша її ненавидить». Веліти всім жінкам займатися хазяйством і відсувати їх від громадських справ це, на думку Платона, так само нерозумно і несправедливо, як, приміром, приказати всім лисим бути шевцями, а всім довговолосим кравцями. Платон доходить до висновку, «що нема в державі ні одного заняття, яке належало би виключно чоловікові, як чоловікові, або виключно жінці тому, що вона є жінкою. У рівній мірі поділила природа між них таланти і тому жінка має з природи право на кожну працю, як і чоловік». Платон домагається допущення жінок також до управління державою і запевнює, що «це не є неможливим або нерозумним, воно є у повній згоді з законами природи; тоді як теперішній поділ праці між чоловіками і жінками є, правду сказати, противний природі».

Клара ГУДЗИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments