Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Про «фірму» Марко Вовчок

До 170-річчя від дня народження Марії Олександрівни Вілінської (Маркович-Лобач-Жученко)
23 квітня, 2004 - 00:00

10 серпня (28 липня за старим стилем) 1907 року померла Марко Вовчок, знакова фігура в українському літературному прогресі кінця 50-х — початку 60-х рр. XIX ст. Померла в Нальчику (Кабардино- Балкарія), далеко від України. Звістка ця в скорому часі докотилася до Києва, й у газеті «Рада» було вміщено як некролог статтю Сергія Єфремова «Марко Вовчок» (1907.— №№ 206—208, 210—211).

У «Літературно-науковому віснику» (1907, т.39) вмістив свій некролог Іван Франко («Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка»).

Два некрологи, але які вони різні й за обсягом, і за тональністю, й за спектром ідейних акцентів і художніх спостережень.

Стаття І. Франка була всуціль позитивною, навіть, так би мовити, сповненою пієтизму до особи Марка Вовчка. Ще в 1903 році він щиро відгукнувся на її оповідання «Чортова пригода», опубліковане 1902 р. в «Киевской старине» (жовтень, 1902 р. — С. 141—156). На його думку, цей твір найцікавіший з усіх творів за 1902 рік. У ньому письменниця виявила талант гумориста національного забарвлення типу Гоголя у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки». Найбільшої похвали Марко Вовчок удостоєна за мову твору, яка «блискуча, чиста та багата, як у давнього і всім нам відомого Марка Вовчка».

Другою цінністю відгуку І. Франка є постановка питання про авторство «Народних оповідань» Марка Вовчка. Художня інтуїція та чуття глибокого інтерпретатора літератури дали йому сміливість заявити про свою незгоду з твердженням таких авторитетів, як П. Куліш і О. Огоновський. Спираючись на «теорію» П. Куліша, висловлену в його листі від 1889 року, О. Огоновський у т. III своєї «Історії літератури руської» (1891) говорив про спільність авторства «Народних оповідань»: Марія «рисувала картинки з суспільного побуту на Україні, котрі ачей сам Опанас прикрашував барвами чудовими». І. Франко далекий від прийняття такого припущення з кількох причин. По-перше, через категоричність суджень Куліша, сприйнятих і переданих О.Огоновським. Відомі є його критичні зауваги з приводу надмірної амбіційності та мізантропії Куліша (рецензія на збірки П. Куліша «Хуторна поезія» — 1882, «Хуторні недогарки» — 1902). По-друге, категоричність Куліша, на думку І. Франка, вимагає глибокої перевірки. І, по- третє, найважливіше: «Творчість Марка Вовчка занадто багата та широка, щоб могла підійти під таку вузьку формулу».

Отже, виразно простежується тенденція визнання безперечного таланту Марка Вовчка передусім як української письменниці.

Через кілька років у некролозі «Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка» І. Франко знову підкреслює художню значущість її української прози кінця 50-х — початку 60-х рр. XIX ст., що проявилася в «чарі і розкішності його чудової мови», у створенні «старанних і глибоко правдивих психологічних й соціальних студій».

«Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства». Цей зачин посмертної статті став хрестоматійним, він поповнив арсенал крилатих висловів про письменницю силою метафоричної образності, посутньою характеристикою її української прози.

Дещо відмінно за тональністю була названа стаття С. Єфремова. На відміну від Франкової, її початок простий, позбавлений художньо-стильової образності: «Помер Марко Вовчок». Прозаїчно. І далі: «Як український письменник, Марко Вовчок помер давно (виділення моє. — Є. С. ) — так давно, що зробився вже мало не міфічною якоюсь істотою, яка не будить живіших почуваннів, не викликає гіркого жалю за собою, про яку можна говорити тільки додержуючи історичної перспективи». Отже, С. Єфремов акцентує увагу не стільки на фізичній, як на духовній смерті Марка Вовчка. У чому її причина та коли вона сталася? Це й становить зміст статті С. Єфремова. Сповідуючи послідовно й неухильно принцип ідеологізації літератури та її народницьку концепцію, критик аналізує «Народні оповідання» Марка Вовчка під кутом зору втілення в них антикріпосницької ідеї, такої актуальної в передреформений час.

«Тут, в його творах, — пише С. Єфремов, — зійшлося разом усе: і гарна, принадна артистична форма, і чудова, щиро народна мова, і глибокий, серйозний зміст, і вміння зачепити найчутливіші струни в серці читача, і знання та досвід життєві, і вільнолюбиві, гуманні погляди». У такому твердженні критика годі вбачати лише соціально-політичну заангажованість, але й дотримання естетичного принципу. З цього погляду зрозумілою є висока оцінка художньої форми творів Марка Вовчка, зокрема їхньої мови, тобто української. Останнє важливе, бо далі йтиме мова про речі дещо відмінні. С. Єфремов докладно аналізує оповідання «Козачка», «Горпина», «Два сини», «Ледащиця», повість «Інститутка» і робить на основі ідейного змісту творів висновок про те, що вони є «просто-таки документами величезної ваги із страшної епохи людовладства».

За С. Єфремовим, провідна ідея антикріпосницьких творів має глибоко актуальне значення для сучасності (1907 рік — рік реакції після поразки революції 1905 р. — Є. С. ). Ця актуальність проявляється, твердить критик (у цьому він співзвучний М. Добролюбову), у проповіді письменницею ідеї волелюбності. «Всі оповідання нашого автора — це немов один заклик до визволення людей з неволі», — підсумовує С. Єфремов.

У прикінцевому висліді статті С. Єфремов звертається до сучасних йому українських письменників наслідувати приклад Марка Вовчка — «послужити теперішній справі часу — боротьбі проти теперішніх форм неволі та визвольній праці на користь рідного народу».

Отож, Єфремов-критик невіддільний від Єфремова-громадянина й політичного діяча. Унікальність цієї постаті, насамперед, за слушним спостереженням М. Гнатюка, в тому, що вона «цілою своєю суттю утверджувала українську національну ідею всією силою літературознавчої та культурної праці». Повною мірою це й проявилося в аналізованій статті. Хіба що з огляду на своє загострене національне почуття він називає Марка Вовчка «чужою людиною», а в героях її творів вбачає відсутність національних рис.

Найбільшою ущербністю статті С. Єфремова є трактування ним псевдоніму «Марко Вовчок». Йдучи за П. Кулішем і О. Огоновським, він дотримується думки, що «Марко Вовчок — то спільний псевдонім Опанаса й Марії Маркович». Йому також імпонує думка про таємницю цього феномена, тому й посилається на працю М. З. (Марія Загірня, дружина Б. Грінченка) «Афанасий Васильевич Маркович» (Чернігів, 1896). У ній зазначалося, що Опанас Маркович «забрав у могилу таємницю псевдоніма».

Остаточно розв’язав усі питання про авторство «Народних оповідань» Василь Доманицький, серйозно зайнявшись, за висловом М. Зерова, «фірмою «Марко Вовчок». Він компетентно обгрунтував авторство Марка Вовчка в статтях «Марія Олександрівна Маркович — авторка «Народних оповідань» (на основі нових матеріалів).— ЛНВ. — Т. XLI. — 1908. — Кн. 1 і «Авторство Марка Вовчка». — ЗНТШ. — Т. 84. — 1908. — Кн. 4.

Цікаво, що свою першу статтю В. Доманицький розпочинає з відгуку-реакції на статтю-некролог С. Єфремова (Рада. — 1907. — № 206, 12 вересня). Перше, з чим не погоджується критик, це твердження С. Єфремова про «чужинність» для українців Марка Вовчка. В. Доманицький обурюється: «Здавалося б, що для такого категоричного вислову про «чужинність» для нас Марка Вовчка д. Єфремову треба б було опертися на якісь факти, нікому не відомі, але таких фактів (виділення моє. — Є. С. ) він не подає й сам же говорить, що «дійсно, хтось помер, але хто саме — невідомо, — такий заплутаний зміст має ота проста фраза — «помер Марко Вовчок». Виходить, що д. Єфремов знає більше, як до нього знали». І далі уточнює, що С. Єфремов судив про письменницю, зокрема, щодо її авторства «Народних оповідань», за листом П. Куліша (1889) до О. Огоновського та за «Історією літератури руської» останнього (т. III, 1891). В. Доманицький подає свій погляд на проблему авторства, заручившись новими матеріалами, які йому надав юридичний спадкоємець Марка Вовчка — її син Богдан. Це рукописи, листи, етнографічні матеріали.

У чому новизна тверджень Василя Доманицького?

1. Щодо авторства «Народних оповідань».

Аналізуючи листи Марка Вовчка за 1850—51, 1859 і 1860 роки, які всі були написані українською мовою, а також етнографічні записи письменниці в Києві в 1853—54 роках, працю над українським словником у 1880— 1890 х рр. (жила в Каневі, Богуславі), В. Доманицький стверджує, що ще до виходу (й після) «Народних оповідань» (1857) Марко Вовчок «владала тою незрівнянною мовою». Він, зокрема, пише: «В сих листах бачиш ту ж саму чудову мову, ту ж ніжність і той запах мови, той уривчастий, але прозорий, як скло, спосіб писання. Взагалі для тих, кого досі брав сумнів, або хто схилявся до того, що автором «Оповідань» (щодо мови) був Опанас Васильович, я пораджу прочитати поруч з листами Марії Олександрівни листи Опанаса Васильовича — тяжкі, многоглаголеві й сухі, без того ніжного чуття, що проймає кожен рядок писань Марка Вовчка, чи то воно буде оповідання, чи листи (поки що вони не видруковані)». Подає зразки: «Проїзжали Козелець, то бачили на станції старосту, — от як би змалювати! Невеличкий собі чоловік, чорнявенький і гордовитенький, і веселий, і говіркий, і жартовливий, — збивається і на возного, і на виборного». Або: «Просить М.Д. (Білозерський Микола Данилович. — Є. С. ) на обід — ми поїхали. Там і борщ гетьманський був, і вареники гречані, мабуть, чи не гетьманські теж, бо ми, прості люди, зроду не їли таких. Богдась їв поруч зо мною, та як хотіли забрати борщ, аж заплакав... отже, каже П. А. (Пантелеймон Куліш. — Є. С. ), краще од усіх смакує, — чує, що се борщ гетьманський».

За В. Доманицьким, Марко Вовчок мала «незвичайний лінгвістичний хист». Французи не вірили, що вона не француженка, історик Семевський, поляк, дивувався володінню Марком Вовчком польською мовою (варшавським говором), від польських і чеських емігрантів у Парижі навчилася по-чеськи; живучи за кордоном, вивчила німецьку й англійську (в останні роки життя, коли їй було тоскно, читала Діккенса в оригіналі). Не дивно, наголошує В. Доманицький, що Марко Вовчок могла досконало опанувати й українську мову. Тому логічним є висновок В. Доманицького про те, що авторкою «Народних оповідань» була вона, а не Опанас Васильович. «Сей останній, — зазначив критик, — тільки матеріал постачає і ніхто його з близьких людей за автора не вважає, найбільш хіба за критика (Куліш)». Тому й псевдонім «Марко Вовчок» належить їй — Марії Олександрівні Маркович. На противагу С. Єфремову («чужа» людина), В. Доманицький називає Марка Вовчка «великим українським письменником» і висловлює почуття вини (від імені прогресивної української громадськості) за малу шану їй з приводу кончини: «...і коли ми так мало виявили шани, проводжаючи її на той світ, то в тім була не наша вина. Тепер же обов’язок кожного з нас не прогрішити перед нею далі і на дальші часи, поминаючи незабутнього письменника свого Марка Вовчка, поминати і шанувати не кого іншого, як Марію Олександрівну Маркович».

2. По-друге, В. Доманицький розбиває «теорію» чистого великоросійства («кацапства», як писала Олена Пчілка) Марка Вовчка. Ні за походженням, ні за вихованням вона не була такою. До своєї біографії, передрукованої якоюсь газетою з енциклопедії Брокгауза і Єфрона, письменниця дописала олівцем. «Бабка по матері — полька, литвинка. Батько — уродженець західних губерній». Син Богдан звірявся Доманицькому, що бабуся матері була з роду Радзивіллів і мала їхній герб. Вчилася в Харкові (до того вважалося, що в Орлі чи Москві) у приватному пансіоні. Тут, напевне, й призвичаїлось вухо до української мови. «Ця мова, — твердить В. Доманицький, — не була чужа їй, не була чужою (виділення моє. — Є. С. ) для польсько- російської (вірніше, литвинсько- української) родини Марка Вовчка». У листі до чоловіка з Орла (1857 р., часу самостійної поїздки до родичів — ще до виходу «Народних оповідань») вона писала: «Іще дожидай пісні МАЛЕСЕНЬКИЙ СОЛОВЕЙКО (виділення В. Доманицького. — Є. С. ), що МІЙ ДІД навчився од козака старого десь у поході і любив її співати». У іншому листі з того ж року згадує, що там, у Орлі, гостює її дядько Микола Петрович і «добре говорить по- нашому», хоча признається, що «досі вона про се не знала».

Закінчення у №78

Євгенія СОХАЦЬКА, доцент кафедри української літератури факультету української філології Кам’янець-Подільського державного університету, Каменець-Подільський
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments