Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Славіст iз Олександрії

25 лютого, 2005 - 00:00
ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ

Дмитро Іванович Чижевський — філософ, історик, славіст, гуманітарій-енциклопедист; яскрава самобутня людина, вчений, наділений неабиякими здібностями і безоглядно відданий науці. Народився в Україні, вважав себе українцем, але майже все своє життя жив і працював за кордоном — така випала йому доля. За кордоном — у переносному сенсі — він знаходиться і зараз. Адже більшість його наукових творів досі не перекладена і не видана українською мовою. І тому Дмитро Чижевський сьогодні більше відомий у Чехії, Словаччині, Польщі, Німеччині, ніж на своїй батьківщині. Між тим його внесок не тільки в українську, а й у світову культуру вельми помітний. Осип Данько, доктор права (США), написав так: «Якби хтось зробив серйозну спробу дослідити те, який вклад українці за кордоном внесли у світову науку, немає сумніву, що найвизначніше місце серед невеликої групи українських вчених, що такий вклад зробили, належало б професорові слов’янської філології Гейдельберзького університету (Німеччина) і директорові Славістичного інституту того ж університету Дмитрові Чижевському. А щодо славістики, то професорові Чижевському належить тут найвизначніше місце не тільки серед українських вчених, а й серед славістів західного світу взагалі». То ж вкотре згадаємо: «Неможливо бути пророком у своїй вітчизні».

КОРОТКА БІОГРАФІЯ

Дмитро Чижевський народився 1894 року в Олександрії (Кіровоградська обл.) у дворянській родині відставного офіцера Івана Чижевського, учасника народницьких гуртків, покараного дворічним ув’язненням у Петропавлівський фортеці. Опісля Іван Чижевський брав активну участь у земському русі, став членом кадетської партії. Мати Дмитра була педагогом і художницею — ученицею Чистякова і Рєпіна. Дмитро Чижевський навчався у Петербурзькому та Київському університетах; в останньому студіював філософію, індоєвропейську та слов’янську філологію. У передреволюційному Києві брав участь у діяльності студентських та робітничих гуртків, був активним членом партії меншовиків та представником цієї партії в Малій Раді українського уряду (1918) і мав перспективу стати міністром праці України. Одночасно викладав філософію в Київському університеті та мовознавство на Вищих жіночих курсах. Після зайняття Києва більшовиками молодого Чижевського було ув’язнено і присуджено до смертної кари. Щасливий випадок дозволив йому врятуватися, після чого 27-річний молодий вчений покинув свою вітчизну і став — серед сотень тисяч інших — вічним емігрантом.

ЗА КОРДОНОМ

Емігрант Чижевський мешкав у багатьох країнах — Чехословаччині, в США та ін., але найбільше — в Німеччині, яку із плином часу почав цінувати, як свою другу батьківщину. Хоча не забував, у тому числі у своїх наукових дослідженнях, про Україну і ніколи не ототожнював українські мову, державність, історію, мистецтво з російськими. Із політикою Чижевський покінчив назавжди, а з політичними емігрантами, своїми земляками, мав спільними тільки наукові інтереси. До Радянського Союзу завжди ставився дуже вороже і ніколи не пробачив ту жорстоку більшовицьку сваволю, жертвою якої ледве не став.

Перед початком Другої світової війни жінка й дочка Чижевського встигли переїхати до Америки, а він — разом із своїми книгами та учнями — залишився у Німеччині, попри «заплямованість єврейськими родинними зв’язками» (його дружина Лідія Маршак була єврейкою). Чижевський продовжував працювати, викладав в університеті, писав наукові розвідки. Саме в ці роки він зробив важливе відкриття — віднайшов у бібліотечних архівах і підготував до друку втрачений 200 років тому рукопис основної філософсько-педагогічної праці Яна Амоса Коменського — видатного чеського педагога і філософа ХVII ст., якого Чижевський вважав «єдиним слов’янським мислителем світового значення» (хоча й ставив в один ряд з ним небагатьох інших, у тому числі Григорія Сковороду). Робота над твором Коменського «Загальна порада про виправлення справ людських» (латиною), принесла Чижевському славу «Найбільшого коменіолога — корифея».

Опинившись за кордоном, Чижевський зразу почав співпрацювати у навчально-наукових українських емігрантських організаціях, таких як Вільний Український університет та ін. У 20-ті роки у Празі зібралось чимало видатних українців — Д.Дорошенко, М.Шаповал, М.Грушевський та ін.; тут було засновано Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Чижевський співпрацює у десятках українських, російських, чеських, польських, французьких, німецьких часописів, з плином років видає численні твори («Логіка», «Філософія на Україні. Спроба історіографії питання», «Нариси з історії філософії на Україні», «Грецька філософія до Платона», «Криза радянської філософії» «Гегель і Ніцше» та ін.). Стараннями та напрацюваннями професора Чижевського в Галле було відкрито Інститут славістики, який він мріяв зробити світовим центром славістики.

Коло наукових інтересів Чижевського постійно розширювалося. У передвоєнні роки, мешкаючи в Галле (Німеччина), він займається порівняльною історією слов’янських літератур, історією чеської церковнослов’янської літератури; глибоко досліджує мистецтво бароко в слов’янських літературах (вдячні словаки надали вченому звання «honoris causa земляк»); аналізує творчість окремих письменників (Сковорода, Шевченко, Пушкін, Гоголь, Карел Чапек та ін.); приділяє неабияку увагу історії давньоруської літератури ХI—ХIII ст., історії української літератури ХVI— XVII ст. та іншi.

ПОВОЄННI РОКИ

Через прихід до влади німецьких націонал-соціалістів та війну виникали складнощі з публікацією — деякі свої статті Чижевський друкував під псевдонімом Фріц Ерленбуш інші побачили світ через десятки років після написання, а частину було втрачена назавжди. Попри все, Чижевський невтомно працював. На думку спеціалістів, важко назвати таку царину славістики, у яку не вніс би свій вклад Чижевський. 1945 року, напередодні приходу радянських військ до Галле, Чижевський покинув місто, а також свою унікальну багатомовну наукову бібліотеку — її було конфісковано зразу після вступу до Галле радянської армії.

Це була гірка втрата для вченого — книги були чи не найважливішою частиною життя, роботи, відпочинку Чижевського. Його німецький друг, вчений Гадамер, пише: «Я часто приходив до нього в гості. Мої візити завжди починалися з того, що я, не знаючи де сісти, був змушений йти на кухню і приносити собі стілець, оскільки всі стільці в кімнаті були завжди завалені горами книг».

В 1945—1949 роках Чижевський жив в Марбургзі, де заснував при університеті Семінар славістики, директором якого він став. В умовах післявоєнного світу та розділення людства на два ворожі табори Дмитро Чижевський надавав цьому семінару вельми великого і навіть символічного значення. Активну участь він бере також у післявоєнному відновленні українських вищих навчальних та наукових закладів в Німеччині; викладає філософію і логіку у Українській православній богословській академії, відновлює своє звання професора філософії Вільного українського університету; стає одним із фундаторів Української вільної академії наук.

В АМЕРИЦІ

Попри всі ці зусилля, ставлення до Чижевського з боку повоєнної німецької наукової адміністрації (Західна Німеччина) не було занадто доброзичливим. Працю вченого гальмували інтриги, підозри, навіть звинувачення у тому, що він є «комуністом» (з приводу «шпигунства» було проведене офіційне розслідування, яке засвідчило повну невинність професора). Працю гальмувало також скрутне післявоєнне життя, недоїдання і навіть голод, брак наукової літератури. З усіх цих причин давні колеги й колишні учні вченого вмовляють його покинути Німеччину і переїхати до США. Чижевський погодився і поїхав, отримавши посаду гостьового лектора славістики Гарвардського університету (1949).

У Гарварді, як всюди, Чижевський сприяє ставленню славістичних студій, а також перекладу і виданню творів української та російської літератури. В його американський період були написані «Нарис порівняльної історії слов’янських літератур», «Невідомий Гоголь», «Лабіринт світу Коменського» та ін. Однак Чижевський, справжній європеєць, в Америці почуває себе не на місці, вважає американську славістику «дилетантизмом» та «поверховістю», а також — сумує за Німеччиною. У листі до Томаса Манна він писав: «Ніде я не міг би почувати себе так вдома, як в Німеччині. Ніде не міг би брати участі в будівництві нової Європи з таким же сенсом, як в Німеччині». Не знайшов вчений спільної мови і з українською та російською еміграцією. До того — як це не дивно — Чижевський погано знав англійську мову, що гальмувало його входження до наукової спільноти університету. І вже через два-три роки він почав мріяти про повернення до «рідної Німеччини». Країни, в якій стараннями його колег та вдячних і шанобливих учнів 1954 року було широко відзначено 60-річний ювілей Чижевського, а також видано збірник його праць.

Українські кола були незадоволені науковими стосунками вченого з російською діаспорою, дорікали йому за недостатній патріотизм. Бо Чижевський вважав культурні зв’язки між людьми і народами більш важливими, ніж політичні, всіляко підтримував і розвивав ці зв’язки без огляду на національність.

У той самий час радянські та східнонімецькі славісти посилили пропагандистську кампанію проти нього, звинувачуючи вченого в українському націоналізмі і засуджуючи та замовчуючи його праці. Для радянської науки взагалі не існувало такого вченого, як професор Чижевський. Тим більше, що він не тільки не приховував своє ставлення до радянського ладу, але й дозволяв собі влаштовувати скандальні публічні демонстрації. Був випадок, коли Чижевський, піднявшись на трибуну міжнародної наукової конференції для виголошення запланованої доповіді, заявив про неможливість виступати в присутності вчених з Радянського Союзу. Вчених, які паплюжать науку. Збігом обставин цей демарш трапився у Празі, за тиждень до того, як у місто вступили радянські танки (1968). Присутні тоді на конференції стали вважати українського вченого чи не провидцем.

Та попри все, Чижевський не переставав працювати — була завершена і надрукована його актуа льна і сьогодні «Історія української літератури» (Від хрещення Русі до ХIХ ст.) написана книга «Невідомий Гоголь», а також багато ста тей до «Енциклопедії українознавства» та іншi твори.

ОСТАННІ РОКИ

1957 року, повний творчих сил і планів, Чижевський повертається до Німеччини. Певно забуваючи, що йому вже понад 60 років, і що у Німеччині він не має надії на пристойну пенсію. Він, однак, продовжує працювати, виховувати молодих науковців, популяризувати в західному світі славістику. Праці вченого набувають широкого визнання — до його 70-ліття (1964) видано ювілейний збірник «Orbis scriptu», у якому взяли участь гуманітарії практично з усього світу (виключаючи, звичайно, радянських колег). Чижевського обирають головою «Німецької спілки викладачів славістики», дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської академій наук.

Oцінюючи з приводу ювілею свій науковий доробок, Чижевський писав: «Озирнувшись на зроблене, припускаю, що найдовше зберігатимуть інтерес до моїх праць чехи: сюди залічую передусім відкриття рукописів Коменіуса; відтак дослідження церковнослов’янської літератури на чеських землях та чеської барокової літератури. Мої земляки — українці, за поодинокими винятками, не розуміють того, що я роблю, так що за минулий рік я навіть відчув за конечне вийти зі складу кількох українських культурницьких організацій. Що ж до моїх розвідок про російських та словацьких поетів та мислителів, то позаяк вони безмежно далекі від марксистської ідеології, їх, у найкращому разі, пускають поза увагу в обох країнах». Дуже гірка сповідь для людина, яка все своє життя віддала науці.

Помер Дмитро Чижевський 1977 року. Поховано його в Німеччині, на кладовищі міста Гейдельберга, серед старив в’язів та беріз. Як пише його учениця Ася Гумецька (професор славістики Мічиганського університету), «Помер Дмитро Іванович самітним; доглядали його у передсмертний час чужі, хоч і досить близькі люди — друзі, учні, колишні колеги. Сумний кінець, але у кожного своя доля».

УЧНІ, КОЛЕГИ, ДРУЗІ ПРО ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО

«Зі смертю Чижевського зійшов зі сцени один із найвидатніших славістів останнього часу і останній представник ліберальної інтелігенції колишньої Російської імперії. Чижевський був на терені Європи чи не останнім професором, про якого ще довгo будуть циркулювати легенди, оповідання і анекдоти. Він безмірно презирливо ставився до сірості, посередності, які окреслював формулою: «У його голові немає жодної думки!». Для таких студентів він був «Бичем Божим». Не церемонився також із колегами. Так, на одному із наукових конгресів перервав доповідача вигуком: «Чи пан вважає нас за готтентотів, що приїхав доповідати такі глупства?!»

У контексті — сьогодні вже історичному — царської Росії Чижевський був українцем і протиставляв себе великоросам. Постійно підкреслював це також тоді, коли працював в Америці, в Гарварді. Ніколи не забував нагадати, що література староруська є, власне, літературою київською, тобто українською». (Анджей де Вінценз, польсько-французький вчений, професор Гейдельберзького університету).

«У його поведінці завжди було щось гротескне, але він був, звичайно, великим мудрецем. Мав прекрасну пам’ять і твердив, що він взагалі не міг нічого забути. Друкував на машинці всі свої роботи зразу начисто — з усіма примітками та бібліографічними даними. Був всезнаючим і належав до того типу вчених, котрі особливо знають усе те, чого не знають інші. Чижевський був єдиною знаною мною людиною, яка могла вести мову «про 37-й рік», маючи на увазі не 1937 і навіть не 1837, але рік 1037, в якому він відчував себе так само вільно, як і в теперішнім часі. Займався, з однієї сторони, барочною літературою — польською, російською, українською, а також — російською літературою ХIХ ст., особливо Гоголем. Про те, що вважав поза межами літератури, як наприклад соцреалізм, Чижевський не писав зовсім — як про явище неіснуюче. І повторював, що в Росії літератури взагалі немає, а є тільки російські письменники. Мав багато польських друзів і іноді жартував, що Чижевські — старовинна польська шляхта, що є значно вищим, ніж бути «дворянами». (Ганс-Георг Гадамер, німецький вчений, багатолітній друг Чижевського).

Дмитро Чижевський якось написав: «Мій життєвий шлях привів мене з Росії у Польщу, Німеччину, Чехословаччину, Голландію, Швецію і т.д. І всюди я міг переконатися, що ті вузькі межі, у які історія поставила життя цих народів, шкодять цим країнам і народам не лише у економічному, але й у культурному плані. І будуть і надалі гальмувати їхнiй розвиток, якщо не подолати вузькі межі будь-яким способом — не порушуючи, однак, природних прав цих великих і малих народів».

У нарисі використані «Матеріали наукового семінару «Дмитро Чижевський і світова славістика», Дрогобич, «Коло», редактори Роман Мних і Євген Пшеничний (Дрогобицький державний університет ім. І. Франка та Німецьке товариство Яна Амоса Коменського)

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ