Донеччина: особистості-«візитівки»

Під час недавнього відрядження до Києва я завітав на одну із вже численних книжкових виставок. Серед різноманіття новинок мою увагу привернула жовто-чорна обкладинка «Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу», видана «Східним видавничим домом» 2011 року.

Враховуючи перипетії останніх років, поняття «люди Донбасу» часто ототожнюється з олігархічними колами донецького клану, що «порожняк не ганяють». Якось на маргінесі свідомості залишилися здобутки українського інтелігентського, культурного середовища впродовж майже 200-річної історії цього східноукраїнського краю. Тому й зацікавила мене, жителя Західного регіону, обмеженого певним стереотипом сприйняття «шахтарського краю», як вкрай зрусифікованого, ця книжка.

Колективна праця в рамках проекту «Культурне обличчя Донбасу» складається з ряду нарисів-статей, створених групою авторів і присвячених 27 постатям, які жили й працювали в Донецькому краї впродовж ХІХ—ХХ століть.

Уже в передмові — риторичне запитання: «Із кого й чого починався Донбас?».

Опираючись на ці важливі в історичному аспекті постаті, автори самі дають відповідь на своє питання в розповідях про визначних людей — українських особистостей, що впродовж ХІХ—ХХ стст. формували й надалі створюють образ Донбасу як провідного Східноукраїнського регіону.

Першим у цьому ряду визначних постатей постає Євграф Ковалевський (1790—1867) — гірничий інженер, учений і державний діяч. Сам він — нащадок із роду Ковалевських — генерального осавула Війська Запорозького та харківського полкового обозного — гірничий інженер, досліджуючи Бахмутську геологічну формацію кряжу басейну ріки Донець, вперше створює геологічну карту обстеженої території та вводить поняття «Донецький басейн», від чого згодом було утворено скорочення «Донбас». Уже будучи міністром народної освіти, дійсний таємний радник Євграф Ковалевський 1860 року сприяв скасуванню цензурної заборони творів Тараса Шевченка,

Почергово наступна стаття присвячена «несамовитому українцеві», «фінансовому генієві та піонерові Донецького басейну», банкірові та меценату Олексію Алчевському (1835—1901). Про перші кроки його промислової діяльності згадувала донька, українська поетеса Христя Алчевська: «Він перший на весь Донбас... віднайшов у надрах вугілля і в широкому запалі своїх народницьких ідей почав підучувати селян кустарницьким способом... свердлити надра, щоб селяни для себе з надр витягали вугілля». На початку 1890-х років за ініціативою та за фінансовою підтримкою О. Алчевського утворюються два потужні металургійні підприємства — «Донецько-Юр’ївське металургійне товариство» (нині — Алчевський металургійний комбінат) та «Товариство Руський Провіданс» (нині — Маріупольський металургійний комбінат), завдяки чому він посідає важливе місце серед найбагатших промисловців Російської імперії. Водночас займається меценатською та українсько-просвітницькою діяльністю.

Одним із найвидатніших і найбільш виконуваних композиторів ХХ століття став уродженець Катеринославщини Сергій Прокоф’єв (1891—1953), який завжди вважав, що «моя справжня Батьківщина — Україна». «До речі, побутує хибна думка, що творчість Сергія Прокоф’єва ніяк не пов’язана з Україною, — розвиває свою думку автор, — Насправді це не так. Українська тема розкривається в «Скіфській сюїті», «На Дніпрі», опері «Семен Котко», яка, на жаль, рідко звучить в українських театрах». Відзначений найвищими радянськими нагородами та преміями, Сергій Прокоф’єв помер 5 березня, в один день із «із вождем усіх народів», тому ця подія відійшла на задній план.

У збірнику ми зустрінемо оповіді про філософа та громадського діяча, засновника Української Гельсінської групи Миколу Руденка, українського правозахисника та мовознавця Олексу Тихого та поета й активного діяча-шістдесятника Василя Стуса.

Окремою сторінкою «Постатей» стали розповіді про уродженців Донеччини, які в 40-х роках волею долі опинилися в еміграції в Німеччині та США, однак не відмовились від свого українського коріння. Це — есе про письменника та радіожурналіста Володимира Біляїва та літератора й художницю Емму Андієвську.

До речі, з пані Еммою я мав честь і можливість у 1991—1996 рр. спілкуватись у стінах Українського вільного університету в Мюнхені, де 1994 року захищав докторську працю з філософії мистецтвознавства. Для Емми Андієвської писати літературні твори українською, поширювати й популяризувати українську мову та культуру стало справою честі, адже «недаремно, як пише автор есею Г. Чумак, — її називають «протогоністкою української мови» у світі». Як художник, Е. Андієвська є яскравим представником українського авангарду, що створила власний світ образно-поетичних мальовничих образів у своєрідній індивідуальній манері. Філософські, духовні та містичні теми, втілені у фантастично-сюрреалістичних істото-тваринках, «знімають з глядача емоційне напруження й викликають доброзичливу усмішку».

«Я поспішаю малювати, щоб устигнути все, відпущене мені творчою долею, — малюю, поки малюється...» — говорить з усмішкою вісімдесятирічна мисткиня. А на дещо провокаційне запитання журналістки Л. Таран: «Що її українізувало?», Емма Андієвська відповіла так: «Що мене українізувало? Зневага до всього українського. Отож я поклала собі, що буду українкою, навіть якщо існуватиму одна-єдина на всю планету...»

На жаль, за браком газетної площі мусимо оминути ряд цікавих постатей, поданих у збірнику «Постаті», який, за задумом авторів, став першим кроком у розвитку широкомасштабного просвітницького проекту «Культурне обличчя Донбасу». Назвемо їх тільки поіменно: Володимир Сосюра, педагог і просвітитель Микола Корф, художник Архип Куїнджі, полярний дослідник Георгій Сєдов, поет і педагог Микола Чернявський, державний, політичний і громадський діяч, вчений Микита Шаповал, письменник Павло Байдебура, державний діяч Володимир Дегтярьов, вчений-хімік, академік Леонід Литвиненко, поет Микола Рибалко, вчений-економіст, академік Микола Чумаченко, вчений-хімік, академік Роман Кучер, вчитель-новатор Віктор Шаталов, академік, політичний діяч Іван Дзюба, відомий український співак Анатолій Солов’яненко, письменник Василь Голобородько, спортсмен-легкоатлет і організатор спорту Сергій Бубка, артист балету Вадим Писарєв — це когорта імен, осіб, постатей, яка могла б скласти славу будь-якому краю України. Усі вони, до речі, сприймаються «на віддалі часу» — й це є одним із виграшних моментів проекту, бо думку про саме цих особистостей, оцінка їхнього доробку, внеску в скарбницю української та світової культури, науки, спорту тощо вже сформовано.

Ще одне, на що звернув увагу, — колектив авторів теж «зірковий» — доктори наук, академіки, відомі науковці, літературознавці, мистецтвознавці, журналісти з різних регіонів України. Автор ідеї «Постатей» і один із авторів — професор Володимир Білецький. Головний редактор видання — Галина Тимофєєва.

Безперечним враженням після прочитання книжки для мене залишилося одне: усвідомлення спільності долі всіх нас, українців, — на Заході та Сході. І формування цієї спільності ховається десь у глибині віків — про що й свідчить увесь зміст донецьких «Постатей».