Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Iгор ПАВЛЮК: «Щоби в біді не зоставатися самотнім»

Поет — про поезію, міжнародні літературні проекти та роль подорожей у житті митця
21 вересня, 2012 - 00:00
«Чужого нічого в поезії справжній нема, а от своє за всього бажання поет вивітрити з вірша не зможе. Та й ніякому найкращому перекладачеві, котрий, як відомо, — суперник поета, цього не дано. Український поет українізовує світ і Всесвіт»

Ігор ПАВЛЮК — прекрасний поет сучасності, котрий зберіг у своїх віршах автентику волинської магії. Часто Ігоря порівнюють із Єсеніним. У творчості обох присутня стихія народної культури, яка проноситься ураганом у читацькому сприйнятті. В обох подібні долі. У поезіях Ігоря — глибока психологічність та емоційність, тут немає місяця штукарській порожнечі й штучності. Натомість маємо постійні мовні шукання, художньообразні інновації. Мабуть, кожен поет прагне віднайти не лише свій образ, а й свою мову. Не так давно поетичним світом Ігоря Павлюка зацікавились як у США, так і в Росії, як у Польщі, так і у Великобританії. Як наслідок — книжки поезій, видані за кордоном, та цікаві міжнародні проекти, які ще «у процесі» свого завершення. Його поезія здобула можливість вийти до західного читача й уже отримати цікаві відгуки. У такий спосіб «за нормальними законами» мала б розвиватися українська література — у природних контактах із зовнішнім світом, відкриваючи Україну світові. Про це й багато іншого — наша розмова з поетом-науковцем Ігорем ПАВЛЮКОМ.

— Ігорю, скажи, сьогодні в тебе готуються одразу кілька міжнародних проектів. Що дають митцеві ці нові обрії та нові іншомовні зустрічі з шанувальниками поезії?

— Минулого 2011 року в американському видавництві Create Space (дочірня компанія Amazon.com) вийшла друком наша з Юрієм Лазірком (він — ініціатор) збірка лірики «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») трьома мовами: українською, англійською та російською, яку взяла на реалізацію найбільша світова роздрібна книготорговельна мережа Barnes & Noble і на яку маємо море відгуків на різних світових сайтах поезії. Про цю книжку, між іншим, писала газета «День». Віртуальні та реальні зустрічі із зарубіжними шанувальниками дають відчуття нових перспектив, розірваного горизонту, без яких поет задихається, немов риба під кригою, особливо якщо її ще «грузить» Дідова Баба, котра хоче бути «царицею морською», — не-наша політична влада, ідеологізація чи теперішня комерціалізація всього святого.

— Розкажи, будь ласка, про британський проект. Як у тебе розпочалася співпраця зі Стівеном Комарницьким? Яким було його перше враження від твоєї поезії? Чи можна передати твою поетичну емоцію, світогляд англійському читачеві? Які плани ставите ви зі Стівеном для втілення в майбутньому?

— Стів загорівся перекладом моєї лірики, перед тим видавши в Зальцбургу вже книжку своїх перекладів Павла Тичини. У нього взяли кілька добірок моїх віршів всесвітньо відомі англомовні журнали, а саме: Barnwood International Poetry Mag, Acumen, Le zaporogue, Apple Valley Review: а Journal of Contemporary Literature... Деякі вже надрукували, інші поставили у свої найближчі плани. Що ж до його враження від моєї поезії, то, природно, потрібно запитати в самого Стівена, а то мені якось не випадає... Каже, що з мого одного густометафоричного вірша українською може вийти три модерних англійських і що характерна особливість моєї лірики — «емоційна чесність», яку іншою мовою передати дуже складно, але можливо, за що я йому, талановитому перекладачеві, котрому небайдужа доля українства, щиро вдячний. Адже Стівен не лише перекладач, а й добровільний мій продюсер в океані сучасного світового процесу.

— Поряд із британськими успіхами ти маєш також і російську книжку. Яким був шлях до російської книжки перекладів? Чи не сприймають тебе в Росії як реінкарнацію Єсеніна?

— Троє чудових поетес — Євгенія Більченко, Любов Лібуркіна і Тамара Гордієнко — кілька років «для душі» перекладали мене. От їхні душевні переклади й лягли у 170-сторінкову книжку з передмовою Бориса Олійника та Євгенії Більченко. Зараз ще інші російські поети підключилися до цієї справи. Загадка видання книжки, як і зачаття й народження дитини, має свою інтимність. Тому всі деталі її творення озвучувати не хочу. Тим більше, що в цій містерії задіяно більше ніж двоє людей. Факт такий, що одне із кращих російських видавництв «Алетейя» захотіло видати «Исповедь последнего волхва». Прикметно, що це в місті моєї поетичної юності — Санкт-Петербурзі, де я навчався у військовому училищі, вперто залишивши яке, 1985 року загримів у заслання — будувати дорогу через забайкальську тайгу. На Волошинському цьогорічному фестивалі заявлений мій окремий вечір-презентація цієї російськомовної, але, як на мене, української книжки. Не думаю, що її сприймуть як «єсенінщину». В Україні уже багатьох молодих поетів звинувачують у «павлюківщині»...

— Врешті-решт, британський і російський вектори не вичерпують твоїх сьогоднішніх міжнародних обріїв, бо є ще й польське крило. Чим відрізняється робота з польськими перекладачами? З ким тебе найчастіше порівнюють у Польщі?

— Ще переклали і надрукували в антологіях, журналах болгари, естонці, а один японець демонстрував на міжнародній конференції мій вірш «Дівчинка». А Тадеуш Карабович із Польщі, котрого я, до речі, особисто не знаю, написав мені доволі компліментарного листа як поетові, а потім просто взяв та переклав цілу збірку моєї лірики під назвою «Meskie wrozby» («Чоловіче ворожіння»). Ще й біографію переклав для польськомовної Вікіпедії. Полоністи кажуть, що переклад поезії справді хороший, адекватний. Тобто наше співробітництво дещо нагадує співпрацю зі Стефаном Комарницьким. Ще шукаємо видавництво у Польщі. А з ким порівнюють? Не знаю. Бо й мене ще там, мабуть, мало знають. Адже книжка ще не вийшла.

— Я знаю, що Нобелівський лауреат Шеймас Гіні вельми прихильно поставився до твоїх віршів в англійському перекладі. Чи знайомий ти з віршами Гіні? Чи відчуваєш емоційну, психологічну спільність?

— Ставлення Шеймаса Гіні до себе, зрозуміло, не коментуватиму. Дасться знати, як кажуть галичани. Скажу лише, що його біографію та творчість я вивчаю ѓрунтовно і поглиблено, бо вона досить близька мені сільсько-природним, глиняно-солом’яним дитинством (саме звідси, як відомо, починається поет), відчуттям того ж крилатого кореня, недемонстративною модернізацією своїх фольклорних етнічних праглибин, тією ж вродженою гіперемоційністю.

— Ігорю, що тобі бодай психологічно уже дали ці міжнародні контакти? Чи не маєш наміру поїхати на рік до якоїсь країни, тим більше, що перекладені книжки з трьох культурних світів уже є?

— Тут, як кажуть, палка з двома кінцями. Власне, що найскладніше тут саме психологічно-філософське моє переформатування. Як там, у незабутньої Анни Ахматової: «И чем сильней они меня хвалили, Чем мной сильнее люди восхищались, Тем мне страшнее было в мире жить». З’явилася реальна перспектива безмежної реалізації, комунікації, за які направду треба жорстко платити. За умовний успіх також. Волію не брати в борг. У мене почалася серйозна ломка світогляду. То я мислив серцем масштабами рідної Волині, Полісся, Львова, степу і моря, України в горизонтальних і вертикальних системах координат, а тепер якось на судинно-психологічному рівні відчув на собі важкі світлотіні цілої планети. Треба було якось давати собі ради із цим — як наслідок, навіть здоров’я почало підводити. Почалася велика депресія. І цю несподівану для себе відповідальну висоту я інтуїтивно почав урівноважувати чимось добрим, світлим і простим — поверненням у глибину, до витоків: до релігії, у своє дитинство...

А щодо поїздки. На рік? Чому б ні? Давно не виїжджав із України на довший час. Наразі таких поїздок, на жаль, не пропонують... поки що... Хіба станеться чудо — почнеться ланцюгова реакція перекладів іншими мовами. Хоча імідж України у світі, як кажуть мої перекладачі, далеко не найкращий.

— В яку країну ти хотів би подорожувати сьогодні? Чи, може, є якась культура, яка притягує тебе до себе, і ти відчуваєш, що маєш це пізнати, щоб розширити власні естетичні обрії?

— Я ще не був на двох материках: в Африці та Австралії. Що ж до країн, то це, напевно, Японія, Індія... Щось дике та екзотичне. Шляхами Миклухо-Маклая, приміром, про якого я написав п’єсу. Але найбільше хотів би бути «міжзоряним мандрівником» (за Джеком Лондоном) і за мотивами моєї повісті «Тут було колись море», здійснивши уже чайльдгарольдівське паломництво земною кулею: від тайги — через Європу — до Мексики... будучи каменедробильником у Росії, «ченцем» у Сполучених Штатах, поетом-мандрівником у Польщі, у Грузії, в Туреччині... в Ірландії...

— Чи відчуваєш ти себе поетом планети? Як у поетичному світогляді сьогодні сходить своє національне та інокультурне, певною мірою «чуже»?

— Починаю відчувати. Як казала Голда Меїр: «Не будь таким скромним — ти ще не настільки видатний». Чужого нічого в поезії справжній нема, а от своє за всього бажання поет вивітрити з вірша не зможе. Та й ніякому найкращому перекладачеві, котрий, як відомо, — суперник поета, цього не дано. Український поет українізовує світ і Всесвіт.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments