Олеся ОМЕЛЬЧУК: Бракує праць про нерадянську літературу ХХ століття

Нещодавно з’явилося нове цікаве літературознавче дослідження. У серії «Українські студії» видавництва «Смолоскип» надрукували книжку Олесі Омельчук «Літературні ідеали українського вістниківства». У ній ідеться про літературну й ідейну спадщину «Літературно-наукового вістника», що виходив у Львові в 1922 — 1939 роках під керівництвом Дмитра Донцова. У цьому журналі друкувалися такі автори, як Євген Маланюк, Юрій Клен, Юрій Липа, Наталя Лівицька-Холодна, Леонід Мосендз, Лука Луців та інші — письменники й критики, чия творчість довгий час в Україні була забороненою, а сьогодні хоч поступово й видається, однак не є добре й комплексно відомою для широкого читача (а крім того, лишається дещо в тіні літератури Розстріляного Відродження, що спалахнула тоді в Радянській Україні). Молода вчена Олеся Омельчук описала явище «Літературно-наукового вістника» жваво, читабельно і при цьому інформативно й обґрунтовано, так що про «ЛНВ» та його коло можна скласти непогане уявлення. Важливо, що Омельчук поставилася до своїх «підопічних» без надмірного захоплення й ідеалізації, а доволі критично, зазначаючи й явно химерні з сучасного погляду концепції й ідеї авторів журналу. Про деякі особливості української літератури двадцятих-тридцятих років ХХ ст. поза СРСР загалом та про вістниківство зокрема дослідниця погодилася розповісти читачам «Дня».

— Пані Олесю, чому міжвоєнна «західна гілка» української літератури досі недостатньо знана, осмислена в сучасній Україні?

— Мені видається, що недостатньо знана й «східна гілка». Зауважте, не видано й не осмислено спадщини Г. Майфета, В. Юринця, Є. Перліна, В. Державина, Ол. Полторацького, Д. Бузька та багатьох інших діячів літератури 1920—1930 років. Що ж до творчості, репрезентованої, як ви кажете, «західною гілкою», то вона не обділена увагою дослідників. Зокрема, великий масив розвідок присвячений Празькій школі. У цьому напрямі багато зроблено й ученими діаспори, і вченими України за останні 20 років.

Загалом я би виділила три проблеми, пов’язані з дослідженням літератури вказаного періоду: перша — це відсутність повних видань текстів (зокрема й листування, спогадів etc.) найчільніших представників тогочасного літературного процесу, у випадку вістниківства — передусім Донцова, Маланюка, Липи, Клена, Мосендза, Луціва. Друга — це відчутна нестача нового погляду на ті чи інші аспекти вістниківської творчості, брак серйозних синтетичних праць, які б об’ємно окреслили ті чи інші тенденції в розвитку літератури, що розгорталася на території не-радянської й підрадянської України. І третя проблема, як ви зазначили, — неповнота в осмисленні тих чи інших персоналій і явищ літератури; замість прикладу наведу спостереження Наталі Лисенко, яка якось у розмові зі мною зауважила, що досі ми не маємо хоча б статті про роль Марії Донцової і її родини у творчості Донцова й тогочасному літературному русі.

— А що особисто вас спонукало зайнятися цією темою?

— З одного боку, усе вийшло доволі закономірно, адже я писала дисертацію з творчості Євгена Маланюка під керівництвом Григорія Сивоконя, а щойно згадана колега Наталка Лисенко звернула мою аспірантську увагу на Маланюкові статті на шпальтах «ЛНВ»/ «Вістника». Проте з другого боку, і після захисту дисертації я не мала задуму писати про вістниківство монографію, тобто послідовний інтерес до цього культурного проекту визрівав повільно й дещо спонтанно. Реальним поштовхом, гадаю, стали мої виступи на наукових конференціях після захисту дисертації, адже всі вони були про вістниківство.

— Яким є вплив вістниківців на подальший розвиток української літератури ХХ століття й на літературу сьогоднішню?

— Як відомо, уплив позначається не тільки на засвоєнні тих чи тих тенденцій і традицій, а й на відторгненні. Найбільшим й останнім моментом такого відторгнення вістниківства стала діяльність МУРу, що ми можемо бачити із листа Д. Донцова до У. Самчука чи статті Ю. Шереха «Донцов ховає Донцова». Уплив вістниківства поширювався на культурне середовище української діаспори, тим паче що після Другої світової війни частина вістниківців мешкала й працювала за кордоном.

— Чи були в Донцова, людини досить жорсткої й догматичної, спроби «цензурного» тиску на своїх авторів?

— Факти тиску мені невідомі, хоча можна згадати, наприклад, епізод, коли Донцов розійшовся у поглядах із Липою й у співавторстві з двома іншими авторами вмістив у «Вістнику» досить брутальну статтю про людину, із якою ще вчора співпрацював. Або відомий факт із відмовою Донцова друкувати маніфест літературної групи «Танк», задуманої Липою й Маланюком. Зрештою, Донцов ше до початку роботи на посаді головного редактора «ЛНВ» мав славу жорсткої людини. Звісно, саме він визначав зміст видання (яке, до речі, з 1933 року виходило коштом його дружини). Існують листи співробітників «ЛНВ» до Донцова, де вони просять не правити їхніх текстів, проте це є радше моментами звичайного виробничого процесу, а не цензури. Мені здається, що більшою мірою була «внутрішня» цензура. Можливо, не так цензура, як залежність від вістниківської парадигми: з одного боку, від очікувань, пов’язаних із рецепцією Донцова, із другого — залежність від прибраної ними культуротворчої місії.

Вістниківці були дуже різними людьми, тож конфлікти між ними були, очевидно, неминучими.

— Що з ідейної спадщини «ЛНВ» справді актуально, цікаво й повчально і сьогодні?

— Читання вістниківських текстів можна порівняти із переглядом сучасних блокбастерів. Я маю на увазі те, що символічне у вістниківському дискурсі превалює над реальним: це дискурс гранично пристрасного світу, світ ідеалів та антиідеалів, а тому він породжує й пропонує читачеві привабливі (якщо не сказати — спокусливі) ідентифікаційні механізми.

Вістниківство — дуже яскраве культурне явище, і той факт, що він відкритий до різних інтерпретацій, свідчить про його багатогранність і культурну насиченість. Тому він викликатиме інтерес і надалі.

Що ж до актуальності вістниківства як саме колективного культурного проекту, то для народу, який ніяк не може подолати колоніальні комплекси, вістниківство актуальне як антиколоніальний дискурс.

Працювати у вкрай несприятливих умовах, зберігаючи свою ідентичність, — це те, чого варто вчитися в авторів вістниківського кола чи принаймні згадувати кожен раз, коли кортить понарікати на важкі обставини. Зрештою, якщо ми хочемо бути вільними людьми у вільному світі, не варто забувати, що замилування тоталітарними ідеологемами не сумісне зі свободою нації й людини. Про це також підказує сьогодні досвід вістниківців.

— А з художньої точки зору?

— Твори, визначні з художнього погляду, завжди залишаться здобутком тої чи тої літератури незалежно від тематики, до якої вони звертаються. Тим паче що літературні ідеали вістниківства сходилися на візії національної держави, і ця візія передусім — естетична. Зрештою, комусь імпонує «Варязька балада» Маланюка, а комусь його «Смертний танець» чи «Кафе». Друкувалися у «Вістнику» й відверто графоманські твори, зумовлені політичною доцільністю чи, припускаю, специфічними мотивами головного редактора.

— У вашому дослідженні є чимало критичних слів на адресу вістниківців, зокрема їхніх часто недемократичних настроїв, непослідовності, симпатій до ідеї «творчої брутальності», тобто образ літературного явища і його носіїв виходить далеко не однозначно позитивним. Не боїтеся, що вас звинуватять, буцімто ви паплюжите національні цінності?

— Таке запитання-прогноз уже вносить у публічний дискурс негативну риторику. Однак, відповідаючи на ваше запитання, скажу, що побутове сприйняття тих чи інших проблем історії й культури мене справді може засмучувати. Якщо ж ви мали на увазі, чи не варто оминати драстичних сторінок минулого, то я є прихильницею того, що їх треба обговорювати коректно й аналітично. Тоді не буде ситуацій, коли ми міфологізуємо самі себе.