«Саморозвиток для більшості не є пріоритетом»

Нещодавно у приміщенні Наукової бібліотеки НУ «Києво-Могилянська академія» відбулася конференція «Державна політика книжкової сфери: новий шанс для України». Вона стала підсумковим етапом проекту Book Platform в Україні, що реалізовується за підтримки програми «Культура» Східного партнерства ЄС, і одним із наймасштабніших за останні роки міждисциплінарним форумом, присвяченим темі державної політики у книжкові галузі.

•  На замовлення організаторів конференції у 2013—2014 роках компанією pro.mova було проведене дослідження «Читання в Україні», яке гостям представили Євген Глібовицький та Вікторія Бринза. Дослідники мали на меті осмислити феномен читання як культурної практики. Об’єктом їхнього інтересу стала взаємодія українців не лише з літературою різних жанрів, а й з текстами взагалі — новинними, розважальними і навіть з анекдотами та кросвордами. Так, вони, зокрема, з’ясували, що головною причиною відмови від читання є відсутність мотивації — цей чинник у десять разів випереджає всі інші: брак грошей, відсутність місць продажу та бібліотек, нестачу якісних творів тощо. Українці не читають, бо у них просто немає потреби в цьому. Рівень розвитку читацької навички, як показали результати дослідження, суттєво не залежить ні від віку, ні від статті, освітнього рівня чи місця проживання — він жорстко пов’язаний лише із суб’єктивною оцінкою любові до читання. Разом з тим українці схильні протиставляти читання іншим «важливішим речам», позаяк воно вимагає від людини зусиль, а швидких результатів не дає. Відсутність соціальної стабільності, проблеми особистої безпеки, низький достаток не дають людям можливості зосередитись на читанні. Більшість розглядає книжку як важливий чинник саморозвитку, але, власне, саморозвиток не є для більшості українців пріоритетом, бо він не гарантує просування у кар’єрі чи збагачення. Люди схильні звертатися до читання здебільшого на дозвіллі, задля розваги — воно не є для них органічною частиною щоденного життя. Попри все це, за результатами дослідження, 80% українців стверджують, що люблять читати, а 60,8% вважають, що читання є запорукою успішності людини в суспільстві, але більшість визнає, що читає небагато. Значна частина респондентів не готова публічно визнавати себе нечитачами — опитувані стверджували, що люблять читати, але не могли підтвердити це конкретними назвами прочитаних книжок. «Усе це наочно демонструє лицемірність нашого суспільства, — коментує письменниця Лариса Денисенко. — Люди мислять за такою схемою: «я вважаю, що читання — це потрібно і корисно, але не для мене, бо я і так прекрасний і мені воно ні до чого». Виходить дуже дивна «гойдалка», і як переламати цю тенденцію — непросте питання. Насправді, Україна з цією проблемою не дуже відрізняється від Європи й решти світу. Ритм життя посилився настільки, що часом бракує терплячості й інтересу, щоб зануритись у книжковий світ. Усі звикли бігти, інакше ми не можемо — коли сучасна людина уповільнюється, вона починає хворіти. Як за таких умов зацікавити книжкою? Мабуть, бігти поряд і читати...»

І справді, результати дослідження спростували стереотип, що українці читають менше, ніж інші, — рівень інтересу до книжки у нас близький до показників Великобританії чи Росії та вписується у загальносвітові тенденції. Крім того, попри поширеність такої думки, з’ясувалося, що Інтернет не є серйозним конкурентом для книги — респонденти-читачі одночасно виявились активними користувачами всесвітньої мережі.

•  Польським досвідом реформування державної політики у книжковій сфері поділився з учасниками конференції директор Інституту книжки в Кракові Гжегож Ґауден. Програми підтримки читання в Польщі існують уже давно, а наймасштабніша з них, що спрямована на розвиток бібліотек, була започаткована минулого року. Всі вони, за словами гостя, стали результатом співпраці держави і громадянського суспільства. Ключовим принципом програми підтримки бібліотек у Польщі є відсутність примусу, замість нього — заохочення, які запропонував уряд місцевій владі. Він створив такі умови фінансування, що місцева влада почала сама виявляти ініціативу. Як наслідок, замість запланованих 180 вдалося побудувати вже 245 бібліотек. Крім того, значні кошти надаються в Польщі для промоції книжок, фінансуються програми підвищення кваліфікації бібліотекарів, створено вже понад 1200 дискусійних книжкових клубів, усі бібліотеки залучено до єдиної програми каталогізації. Деякими напрацюваннями польські експерти вже почали ділитися з українським колегами, розповідає Гжегож Ґауден.

•  Загалом до участі в конференції запросили представників найрізноманітніших сфер, пов’язаних із книжкою та читанням: перекладачів, культурних менеджерів та громадських діячів, письменників та літературних критиків, бібліотекарів, видавців та книгоросповсюджувачів, освітян і науковців, представників державних органів влади та медійників. Впродовж кількох години вони працювали спочатку в профільних, а потім у перехресних групах для того, щоб визначити, що корисного для кожного з них може зробити держава і як вони самі можуть їй допомогти. Більшість учасників зійшлися на тому, що в Україні необхідно створити Інститут книги — єдиний координаційний центр на зразок тих, що існують у європейських країнах, який замінив би існуючі державні органи, які часто дублюють функції одне одного. Одним із його пріоритетів мала б стати підтримка перекладачів — як в Україні, так і тих із них за кордоном, хто зацікавився українською літературою. Видавці нарікали на відсутність деяких пунктів, пов’язаних з їхньою діяльністю, в Національному класифікаторі професій і запропонували додати запитання про прочитанні книжки у програму перепідготовки держслужбовців. Неодноразово лунали також заклики скасувати тендери на закупівлю нових видань для бібліотек і вдосконалити статистичні дослідження щодо читацького попиту, продажів та книговидання в Україні, оскільки вони, на думку багатьох експертів, мають мало спільного з реальністю, а часто — взагалі відсутні у відкритому доступі. Освітяни і науковці запропонували внести у законодавство пункт про відповідальність видавців за якість, зокрема культурну, їхньої продукції й створити державну платформу для публікації електронних видань.

Часом пропозиції були діаметрально протилежними. Чи не найпродуктивнішою виявилася профільна група письменників та літературних критиків. «Сьогодні ми зійшлися в одному — слід передусім модернізувати й удосконалювати бібліотечну систему, — розповідає письменниця Лариса Денисенко. — Майже всі погодилися також із тим, що потрібно підтримувати й виводити на законодавчий рівень меценатство. Крім того, дуже важливо досягнути прозорості тендерних закупівель — жодних підозр щодо корупційних схем не має бути. Це вийшло в Польщі і має вийти у нас — правила дуже прості, їх навіть не потрібно спеціально адаптувати для України. Письменник як ніхто зацікавлений у тому, щоб читачів було якомога більше, щоб практика читання стала невід’ємною частиною культури. Як мені здалося, саме наша група напрацювала найбільшу кількість пропозицій — обговорення було дуже активним. Ми також були, мабуть, найбільш радикальними — слова «ліквідувати» і «штрафувати» лунали раз у раз. На мою думку, вкрай необхідно вдосконалювати шкільну програму з літератури і запроваджувати грантові проекти з підтримки читання. Велике значення має також безпосереднє спілкування письменника з читачами. Особливо актуальним є вирішення цього питання в маленьких містечках і селах, тому шкода, що серед гостей конференції не було представників місцевого самоврядування. Вони могли б також посприяти створенню письменницьких резиденцій, у яких можна було б безкоштовно жити і займатися творчістю. Проте чудово, що на конференцію завітали представники уряду — сподіваюсь, їхня присутність не була декларативною. Я маю підстави вірити, що започатковані тут процеси перейдуть до кабінетів Міністерства культури України і всього гуманітарного сектору українського уряду, який представляв сьогодні віце-прем’єр-міністр України Олександр Сич. Буде чудово, якщо висловлені пропозиції не зникнуть даремно».