«У поезії треба розрізняти версифікацію і Дар»

Навряд чи сьогодні ми можемо собі дорікнути за надмір уваги до поезії. Зокрема, до поетів, котрі пишуть не в столиці, таких собі, за Сковородою, поетів-пророків, не медійних, не публічних, байдужих до слави. І щасливий випадок із Петром Мідянкою, котрого відзначили Шевченківською премією, лише вкотре підтверджує це правило.

Недавно в Івано-Франківську вийшла друком нова книжка письменниці Неоніли Стефурак. Вона подарувала нам дев’ять поетичних книжок — «Мелодія краплин», «За плугом сонця», «Голуби і леви», «Дикі яблука», «Спалах», «Проща», «Терноцвіт», «Душа» — та дитячі — «Кольорові гусенята» й переклад творів польського письменника Яна Бжехви «На землях Бергамотах». Багато духовних, релігійних книжок стали доступні українським читачам завдяки перекладам Неоніли Стефурак. Десята книжка, збірка вибраних поезій і малої прози, та пісенний альбом, назву котрим дала незабутня пісня «Заметіль», музику до якої написав Остап Гаврик і яку виконав Василь Зінкевич, на жаль, одразу стали рідкістю.

— Неоніло Василівно, Ігор Померанцев якось сказав, що українська мова вижила завдяки поезії. Дев’ять ваших збірок сьогодні є рідкістю, а нову неможливо купити, бо видана за бюджетні кошти. Чому в наш час справжня поезія не є доступною? Ти є в літературі, і тебе нема.

— Щоб українська мова не лише вижила, але й жила і процвітала, повинен діяти Закон про мови в Україні на всіх рівнях і в усіх сферах суспільного життя, але цього, на жаль, не було і нема... Один із моїх давніх віршів починається такими словами: «У різних містах, як у різних століттях, та скрізь — беззаконня орди...» Часи змінились, але беззаконня так міцно вкорінилося «на нашій, не своїй землі», що навіть коли вона нарешті стала «своєю» і «нашою», беззаконня на ній не поменшало. Щоправда, висока християнська свідомість може замінити людині будь-який закон. Як це діє стосовно мови? А дуже просто. Якщо ти християнин, то намагаєшся дотримуватися заповідей Божих. Одна з них, четверта, вчить: «Шануй батька і матір твою», і стосується не лише наших кровних батьків, але й нашої спільної матері — України, чи «вітцівщини» (як казали наші предки), душею якої завжди була мова. Отже, зневажаєш мову — зневажаєш свою батьківщину і порушуєш четверту Божу заповідь. А якщо ще й лаєшся, негативною енергією лайки убиваєш енергетичне довкілля своєї батьківщини, а отже, навіть нікого фізично не вбиваючи, порушуєш п’яту Божу заповідь: «Не убий». До речі, сварки, бійки і прокльони також є порушеннями цієї заповіді. Щодня ми тяжко грішимо, а потім дивуємося, чому нам так тяжко жити на світі... Що ж до поезії, то тут треба розрізняти версифікацію і Дар. Зараз, на жаль, багато версифікаторів, тобто віршоробів. Вони вміють «вибивати» кошти на видання своїх книжок, знаходять спонсорів, а видавці раді старатися: без попереднього рецензування (що, до речі, є порушенням Закону про книговидання в Україні) охоче видають недолугі книжечки, бо їхні автори їм за це платять. Натомість книжки талановитих авторів виходять вряди-годи мізерними тиражами і здебільшого не потрапляють за межі області, де були видані. Тому й створюється ситуація, коли ти наче і є в літературі, а насправді тебе там уже давно нема.

— Ви народилися в Коломиї — місті, що має шляхетне коріння і ні з чим незрівнянну ауру. Розкажіть про щось особливе з дитинства, юності. Хто з людей того часу виповнював ваше життя?

— У післямові до нової збірки я стверджую, що немає нічого випадкового в цьому світі. Боже провидіння краще за нас знає, де нам треба народитися, чим займатися, кого зустріти... До 1939 року Коломия була одним із найбільших культурних осередків Галичини, а до Першої світової війни — другим після Львова, і хоч мої дитинство та юність припали на 50—60-ті роки минулого століття, шляхетне коріння цього міста, без сумніву, мало вплив на формування моєї свідомості. Зокрема, театр, Музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття та старий коломийський цвинтар, де поховано багато громадських і культурних діячів. Мабуть, не випадково моїми найближчими друзями в Коломиї стали відомий франкознавець Іван Омелянович Білинкевич та його вірна дружина Михайлина Юріївна, що вже також знайшли вічний спочинок на старому коломийському цвинтарі. Вони були старші за мене майже на півстоліття, але саме завдяки їм я знаю, яким шляхетним, привітним і національно свідомим було місто моєї юності й мого дитинства в давні часи. А ще дитиною я любила щодня зустрічати і проводжати поїзди, бо застала колію, що була прокладена через центральну частину міста... Тато помер, коли мені виповнилося шість років, тож жила я у старому будиночку на тихій маленькій вуличці разом із мамою і двома херсонськими бабусями. Генетично в мені поєдналися Західна й Південна України, тому я добре розумію, що таке для нашої держави соборність. Як до батька і до матері, я завжди відчувала велику любов до обох частин України, що тривалий час історично були ізольовані одна від одної і роз’єднані, тому мені дуже близькі слова Ісуса: «Щоб усі були одно».

— У вашій долі творчість потіснила медицину, відтак журналістика в дечому витіснила творчість. Чому сьогодні присвячене ваше життя?

— На моє переконання, життя не обмежується ні фаховою заангажованістю, ні творчістю. Життя — це насамперед відповідальність і любов. Більшість людських трагедій є наслідком байдужості і безвідповідальності... «Ми відповідаємо за тих, кого приручили», — писав відомий французький письменник Антуан де Сент Екзюпері. Він же вважав, що спочатку потрібно жити, писати — потім. Звичайно, є письменники, які живуть за принципом «ні дня без рядка», інші шукають натхнення й вигасають, якщо довго не можуть його дочекатися чи знайти. Мені ж до вподоби вислів одного літератора, фізика за фахом, який назвав поезію «ланцюговою реакцією любові»... Я не знаю, що писатиму найближчим часом і чи писатиму взагалі, бо «дух, що відбуяв і відболів, уже нових не потребує слів»... Можливо, перекладатиму і редагуватиму чиїсь книжки, бо маю великий досвід редакторської праці. А може, наважуся здійснити свою давню мрію й подамся на прощу до Єрусалима, бо там коріння християнства, а нічого вартіснішого за християнство в цьому світі не було і немає.