Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Вікторія ГОРБУНОВА: Хіба ж бракує книжок? Бракує книгарень!

8 липня, 2011 - 00:00
ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Вікторія ГОРБУНОВА — письменниця-психолог, яка вирішила якось поділитися досвідом роботи шкільного психолога зі своїми студентами й написала свою першу книжку «Записки шкільного психолога». До речі, популярність цієї збірки новел давно вийшла за межі університетських аудиторій. Друга книжка — роман «Мрія про маленьке життя» — відзначена дипломом «Вибір видавців» літературного конкурсу «Коронація слова-2010». Наразі готується до друку третя книжка письменниці. Написані четверта й п’ята. Працює над шостою. А також Вікторія Горбунова викладає в Житомирському державному університеті ім. Івана Франка психологію та надає фахову психологічну допомогу.

— Ваша дебютна книжка «Записки шкільного психолога» рекомендована для батьків, дідусів, бабусь та нянь — усіх, хто причетний до виховання дітей. Кому б ви порадили прочитати свій другий твір — «Мрію про маленьке життя»?

— Щодо «Мрії...», то ця книжка — не писалася, а жилася, тому порекомендувати комусь прожити її разом зі мною — не візьмуся. Кажуть, що вона затягує з перших сторінок...

— Ваша перша книжка — хороший посібник для читача, який прагне осягнути загадковий світ дитячої душі. Відчувається, що її автор — психолог. Друга книжка — інакша. Її автор — не лише психолог, а насамперед письменник, який майстерно будує сюжет, акцентує й загострює увагу читача на суперечливих питаннях і проблемах... Ким ви відчуваєте себе більше — ще психологом чи вже письменником?

— Я зараз багато пишу, але і психології не залишаю, продовжую викладати, навчаюсь психотерапії, планую вступити до докторантури. Гадаю, ці сторони мого життя взаємозбагачують одна одну, адже якби я не була психологом, не писала б саме так... і навпаки.

— «Мрія про маленьке життя» — своєрідний внутрішній монолог жінки, яка пройшла важкий шлях до власної мрії — стати матір’ю. Цей монолог сповнений гострих почуттів: відчай, зневіра, а водночас віра й надія... Де почерпнули ідею для написання?

— Ідеї усіх книжок — у житті. Думаю, так відповість кожен письменник. Що ж відбувається з ідеєю, коли починаєш її писати, — то для мене справжня дивина. Уже не ти керуєш нею, а вона тобою. Враження, ніби не я пишу, а мене пишуть, часом цілком реальне... Щодо роботи психолога — звичайно, професія впливає на те, як я сприймаю світ і людей навколо себе. Особливо змінюють мене мої ж клієнти, а також колеги з навчальних психотерапевтичних груп. Завдяки їм я розумію, наскільки ми, люди, — різні світи і наскільки нам, світам, важко знайти точки перетину.

— Невже настільки важко? А як же загальновизнані моральні чесноти, принципи, істини?

— Вони такими і є — загальновизнаними. Я ж міркую про індивідуально прийняті, пережиті на власному досвіді речі. Про те, якими ці моральні чесноти, принципи та істини є для кожного з нас. Запитайте сотню людей, що означає для них кохання, і отримаєте сотню відповідей, якщо, звичайно, від вас не відмахнуться «прописними істинами», а відкриють своє, особисте.

— Повернімося до останнього твору. Цілком закономірною є кінцівка «Мрії...», де головна героїня вирішує віддати нереалізовану материнську любов названій дитині. Під час написання твору виникали інші ідеї кінцівки?

— Ідеї виникали, історія — не захотіла.

— «Мрія про маленьке життя» — перша книжка, яку ви подали на «Коронацію слова» і, можна сказати, відразу влучили у ціль, оскільки роман відзначено дипломом «Вибір видавців». Які погляди маєте на сучасну українську літературу? Яких книжок, на вашу думку, бракує на стелажах у сьогоднішніх книжкових магазинах? І що насамперед потрібно сучасним читачам?

— Не можу сказати, що часто зустрічаюся з колегами-письменниками, але більшість знайомств — дуже приємні. Тому за сучасну українську літературу я спокійна. У ній є і екзистенційна реальність (Ірен Роздобудько), і жіноча мудрість (Галина Вдовиченко), і гранична відкритість (Лариса Денисенко), і милий серцю романтизм (Міла Іванцова), і захоплююча містерія (Марина Соколян), і інтелектуальна іронія (Андрій Курков), і художній бандитизм (Андрій Кокотюха), і інтригуюча самовпевненість (Максим Кідрук), і ще багато-багато іншого. Аби ніхто не заважав рости... Яких книжок бракує книжковим стелажам у магазинах? Не знаю. Думаю, бракує насамперед стелажів і книгарень, а ще — гарної та абсолютно не шкідливої звички — читати. Тому читачам щиро бажаю захворіти на книгоманію. Буде хвороба — будуть і ліки. А чим стійкіший вірус, тим сильніші та якісніші мають бути препарати. У нашому випадку — книжки.

— Чи є у сьогоднішньому суспільстві проблеми, які, на вашу думку, письменники не повинні обходити боком?

— Кожен письменник сам вирішує, про що писати. Я з повагою ставлюся і до політичної іронії, і до економічних детективів, і до гострих соціальних проблем, вплетених у сюжет. Але так само із задоволенням читаю і щось ненав’язливе, легке, романтичне. На мою думку, до будь-якої теми треба дозріти і, звичайно, пережити її.

— Чим Вікторія Горбунова порадує читача найближчим часом?

— Третя книга вже давно «на контракті» й готується до друку. Уже написані четверта й п’ята. Шоста пишеться. Усі про різне. Розкривати зміст книжок не хочу. Хіба щодо тієї, яка готується до друку, — вона про професійну деформацію особистості. Про те, як професія, те, чим ми займаємося більшу частину нашого часу, змінює нас, впливає на характер, мрії, прагнення; сюжет — службовий роман на тлі взаємин співробітників великої корпорації.

— Обидві ваші книжки торкаються насамперед соціальних проблем — низький рівень життя, медичного обслуговування, забобонність населення, яка часто доходить до абсурду, байдужість (а часто й жорстокість) батьків до власних дітей... Наскільки вас хвилює сьогоднішнє суспільне й політичне становище України?

— Я писала про всі ці речі лише тому, що вони були, впливали і змінювали життя героїв. Писала насамперед про людей та їхні переживання буття, а «соціальні проблеми» — невід’ємна частина цих переживань. Я і мої близькі живемо в Україні. Не можна жити поза контекстом життя. Тому мене хвилює все те, що відбувається навколо: і в політиці, і в економіці, і в освіті, і в інших сферах. У міру можливостей я беру участь в акціях підтримки близьких мені ідей, наприклад, мовної ідентичності українців, чи в акціях, що засуджують явища, які видаються мені антисуспільними, наприклад, освітні новації щодо обмеження незалежного тестування.

Розмовляла Людмила САЙКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ