Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Втрачене й призабуте

Михайло Хай досліджує скарби етномузики
18 травня, 2012 - 00:00
АНСАМБЛЬ СТАРОДАВНЬОЇ МУЗИКИ «ХОРЕЯ КОЗАЦЬКА» ВИКОНУЄ МУЗИКУ ЕПОХ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, РЕНЕСАНСУ, БАРОКО, КЛАСИЦИЗМУ, РОМАНТИЗМУ ТА ОКРЕМІ ТВОРИ ХХ СТОЛІТТЯ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Нині Михайло Хай — доктор мистецтвознавства, завідувач відділу етномузикології Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, член Національної спілки композиторів України. На його рахунку — сотні наукових і публіцистичних статей, присвячених проблемам музичної регіоналістики, етноорганології та кобзарництва. Він — автор музично-етнографічних праць «Музика Бойківщини», «Українська інструментальна музика усної традиції», «Українська ліра». За його участю реалізовуються унікальні видавничі проекти «Українська музична енциклопедія», «Історія української музики», «Регіональна антологія українського музичного фольклору».

Новим етапом у багатолітній науково-мистецькій діяльності Михайла Хая стало висунення його книжки «Музично-інструментальна культура українців (фолкльорна традиція)» на здобуття Шевченківської премії. Це унікальне видання можна назвати своєрідною музичною енциклопедією.

Автор робить аналіз музично-інструментальної культури українців (екскурс в історичне минуле, зокрема, коли Україна перебувала у складі Російської імперії, в часи зародження зловісної Погодінської доктрини). Саме Михайлу Погодіну — російському історику, професору Московського університету, належить версія про те, що нібито Київська Русь була колискою трьох «братніх» слов’янських народів — російського, українського й білоруського. Слово «братніх» невипадково взято у лапки, бо сама історія взаємин між російським та українським народами, меншою мірою між українським та білоруським, базувалася лише на підкоренні впродовж минулих століть людності, яка жила південніше від московського царства, та ще на бажаннях правлячої верхівки московитів за будь-яку ціну поглинути, розчинити й асимілювати український етнос, який відрізнявся власною мовою, побутом, віруваннями. За таких умов культура українського етносу, зокрема музична, зазнала вкрай важких деформацій і величезних утрат упродовж XVII—XIX століть. До такого невтішного висновку приходить автор буквально в кожному розділі книжки «Музично-інструментальна культура українців (фолкльорна традиція)».

Читач дізнається, що збереження нинішніх традицій в інструментальній музиці українців відбулося завдяки подвижницькій праці таких дослідників вітчизняної етномузикології, як Микола Лисенко, Іван та Філарет Колесса, Гнат Хоткевич, Климент Квітка. Кожний із них закладав основи майбутньої науки про традиційну інструментальну культуру українського народу, зібрав унікальні матеріали про старовинні музичні інструменти, записував тисячі фольклорних творів, характерних для різних місцевостей, описував ареали поширення, здебільшого серед сільського населення, таких популярних музичних інструментів, як бандура, кобза, ліра, скрипка, сопілка, цимбали, торбан.

Згадано в книжці чимало дослідників та їхніх послідовників, активна діяльність яких припала на минуле століття, — М. Грінченка, С. Грица, В. Кушпета, П. Демуцького, З. Штокала, А. Гуменюка, І. Мацієвського. Це вони фактично сформували київсько-львівську наукову школу, представники якої, починаючи з 60-х років, на противагу московсько-ленінградсько-санкт-петербургській науковій школі, наполегливо відстоювали концепцію осібного розуміння поняття «автохтонізму» й «автентизму» інструментальної традиції українців. Більше того, саме ці вітчизняні мистецтвознавці, на думку автора, по суті, причетні до демонтажу так званої теорії запозичень, запущеної в обіг у позаминулому столітті кількома великодержавними етнографами. Згідно з нею, всі традиційні інструменти, поширені в Малоросії, нібито були запозичені колись українським народом у персів, тюрків, московитів, поляків. З не меншою енергією долали українські дослідники наслідки ждановсько-сусловської доктрини про народну художню творчість трудящих мас.

Для того, щоб переконливо передати побут українців упродовж XVII — XIX соліть, а також визначну роль у духовній культурі найрізноманітніших старовинних музичних інструментів на східних, центральних і західних теренах України, Михайло Хай органічно вмонтував у текстову частину книжки характерні фрагменти з художніх творів класиків української літератури — Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Панаса Мирного...

Тривалий час вітчизняні дослідники традиційної музики та народних музичних інструментів, особливо в радянські часи, не могли через заборони незалежно вивчати творчість тих же маргінальних суспільних прошарків. Цій проблематиці у книжці присвячено цілий розділ під назвою «Вміст і зміст сороміцького елементу в українському танцювально-приспівковому фолкльорі як вияв національного характеру виконавського середовища (до проблеми формування інструментального кічу)». Автор констатує, що в останні десятиліття відбувся тотальний наступ кічевої, вульгарно-брутальної «парканової» лексики та її проникнення в повсякденний побут українців.

Михайло Хай з науковою точністю зафіксував тисячі зразків української інструментальної музики: пастушої, обрядової, ритуальної, календарної, танцювальної. А ще за його ініціативи засновано капелу автентичної інструментальної музики «Надобридень», він — один із ініціаторів відновлення кобзарського руху в Україні. Граючи на двох десятках народних музичних інструментів, М. Хай постійно гастролює з концертами містами й селами України, на яких можна почути давні народні думи, билини та пісні духовного і світського змісту. По суті, в такий спосіб він демонструє зразки поєднання теорії з практикою.

Із праці «Музично-інструментальна культура українців (фолкльорна традиція)» Михайла Хая можна дізнатися про дослідження, що стосуються класифікації українських народних музичних інструментів. Мистецтвознавець виконав величезний обсяг робіт, не одне десятиліття відшуковуючи у віддалених куточках України майже втрачені старовинні інструменти. А виявивши одиничні автентичні екземпляри, скрупульозно описав їхню форму, конструкцію, стрій, спосіб гри, репертуар, манеру виконання. Застосовуючи, приміром, класифікацію музичних інструментів, запропоновану німецькими музикознавцями Горнбостелем і Заксом, Михайло Хай систематизував український народний інструментарій за такими основними групами: народні ідіофони (самозвучні); народні мембранофони (перетинкові або мембранні); народні хордофони (струнні); народні ерофони (духові). Багатьом цікаво буде довідатися про те, що, скажімо, цимбали, які за популярністю нічим не поступалися у всі часи іншим народним інструментам — скрипці та сопілці, — а, видозмінюючись, поширилися на території Правобережної й Лівобережної України.

Свою працю Михайло Хай закінчує на оптимістичній ноті. Він щиро вірить у Ренесанс давніх українських традицій, і має настати той час, коли в оселях українців лунатимуть рідні наспіви, ніжні мелодії, звитяжні сурми героїчних предків.

Тарас ГОЛОВКО
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ