Метафора доби великих змін

«Перша сторінка зими» Ії Ківи — книжка, яка прошиває і зшиває. Поцілює і зцілює. Наново вчить читати. Особливо ті сторінки реальності, для яких далеко не кожному вистачає сміливості», — зазначає у передмові до збірки поетка й перекладачка Галина Крук. У цій збірці читач віднайде для себе багато вимірів, не тільки приватний чи соціальний, а й «загальносвітовий горизонт змін» — вразливості й розгубленості від надміру інформації та інших викликів ХХІ століття. Крім того, читач має можливість дізнатися, як формувався і як звучить український поетичний голос Ії Ківи. Привертання уваги до складних тем, глибоке осмислення дійсності й дивовижні образи — усе це про «Першу сторінку зими», яка й стала темою розмови з поеткою.

«ВИРІШАЛЬНИМ Є ВИБІР — ТИ МАЄШ ЗАХОТІТИ ЩОСЬ РОБИТИ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ»

— Коли ви вперше почали писати вірші українською? Як відбувся перехід?

— Вперше, один-єдиний вірш — 2012 року. Вдруге — 2015-го, і це напряму пов’язано з досвідом вимушеного переселення, зміною ландшафту, зі збільшенням контактів з україномовними людьми та обсягу лектури українською. І вже послідовно — з 2018 року. Але я б не називала це етапами; наближення до української відбувалося радше інтуїтивно, підсвідомо, навпомацки.

Через російсько-українську війну ми непомітно звикли говорити про двомовність винятково в політичному вимірі, однак існує і літературний. Будь-який поет весь час перебуває в пошуку нової мови, бо постійно виростає з уже засвоєного, осмисленого, опрацьованого, як з одягу не за розміром. Оновлюєшся і розвиваєшся ти, змінюється і твоє письмо. Якщо ти працюєш в одній мові, це відбувається завдяки зміні оптики, інструментарію, тем тощо.

Тож спробувати щось написати в другій мові — майже унікальна можливість піти шляхом, яким ти ніколи не ходив. Проте твій бекграунд, життєвий і поетичний, не переноситься в письмо українською автоматично. Якщо в першій мові ти дорівнюєш собі, бо й емоційно, й інтелектуально знаходишся в ній від народження, у другу мову ти переносиш себе якщо не дорослим, то принаймні вже сформованим.

Вирішальним є вибір — ти маєш захотіти щось робити в українській мові, почати рухатися в цьому напрямі, хоча б подумки, а потім дочекатися, коли вона довірить себе тобі. Ці стосунки завжди вкрай інтимні.

— Як формувалася ця збірка?

— До неї увійшли вірші 2015 — 2019 років. Щоправда, з 2015-го текстів зовсім небагато, тоді я написала їх три-чотири. Можливо, тому що почала займатися журналістикою — реалізовувала себе в мові в іншому статусі. Згодом великий обсяг текстів з’явився у 2018-му, який, власне, і сформував цю книжку.

«МИ ЖИВЕМО НА ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ ЗЛАМІ»

— Чому обрали саме таку назву?

— За вибором назви ховається певна концепція, що передбачає різні рівні інтерпретації. З найпростішого — в книжці досить багато текстів, що і писалися взимку, і дотичні теми зими, в буквальному та символічному значеннях. А загалом до цієї назви можна підходити з різних боків: через приватний, соціальний, загальноукраїнський виміри. І водночас тримати в голові загальносвітовий горизонт змін.

Аби залишити читачам простір для тлумачень, поговоримо про ширший контекст. Зима — метафора вразливості та незахищеності, навіть якщо дивитися на дерева, що стоять оголеними, скинувши листя. Ми живемо на великому цивілізаційному зламі, масштаби якого без спеціальних знань і наукового інструментарію не так просто оцінити. Змінюються цінності, наповнення етичних категорій, форми спілкування. Глобалізація, надмір інформації, соцмережі та інші речі роблять світ настільки крихким, настільки прозорим, що одні намагаються втекти в минуле, а інші — побудувати штучні стіни, бо людям страшно, і вони здебільшого не дуже розуміють, що відбувається.

З аналогій на думку спадає гегелівська теза про накопичення кількісних змін. І швидкість, з якою вони відбуваються, занурює людей у стан розгубленості. Водночас хтось їх просто не усвідомлює, бо сьогодні для багатьох чи не єдиним джерелом інформації стає «Фейсбук», який, з одного боку, фрагментує свідомість, а з іншого — стає підміною читання ЗМІ, художньої та фахової літератури, співставлення експертних точок зору. Тож фраза «перша сторінка зими» — це ще й метафора доби великих змін, нашого постійного неспокою, «очікування варварів» та гірших сценаріїв майбутнього. А якщо говорити про українців, йдеться про подвійну вразливість — через війну та внутрішні проблеми, що сягають корінням у ХХ століття і не вирішуються роками.

Це оприявнюється і на рівні тем. У новій книжці багато дітей, а це завжди — про потребу в додатковому захисті. З’являються теми онкології, глухоти, сліпоти. Усі вони — з семантичного ряду вразливості. І збірка побудована таким чином, що вірш «Перша сторінка зими» в ній останній. Тобто, прочитавши тексти, можна раптом усвідомити, що всі згадані перед тим речі — лише перша сторінка великої книги випробувань, яку ми тільки-тільки почали гортати. Не читати навіть.

«ПОЧАТИ ДІАЛОГ З УКРАЇНСЬКОЮ КУЛЬТУРОЮ»

— Це ваша перша книжка українською. Як вам це нове «вбрання» для власних думок і почуттів?

— Як ви встигли помітити, я теж порівнюю мову з одягом. Бо, з одного боку, в письмі ти геть оголений, інакше щирість в принципі не можлива, а з іншого — словами ж і прикриваєшся.

Мабуть, можна було спростити завдання — почати себе перекладати. Але це нічого не дасть тобі як поету. Фактично, досягши певного рівня в першій поетичній мові, ти просто підтверджуватимеш його, записуючи словами іншої мови. Мене ж цікавило інше: спробувати почати діалог з українською культурою і, наскільки це можливо, резонувати, намагаючись намацати український поетичний голос. Відмінність між цими двома стратегіями не так просто пояснити. Якщо спробувати навести аналогію: є певна різниця між тим, щоб зробити оркестрову версію твору, написаного для фортепіано, і написати новий твір для фортепіано з оркестром, який у чомусь буде схожий із першим. Звісно, і російською, і українською пише все та ж людина — я, але мені цікаво було хоча б спробувати помислити, чи може бути поетична мова принципово (чи хоча б помітно) інакшою, якщо ти спиратимешся на інший культурний ґрунт.

Зрозуміло, що існують суто практичні речі, які цікаво досліджувати. В українській мові слова мають іншу історію, етимологію, конотації, вступають в інакші зв’язки. На рівні віршу — це дає інший ритм, інтонації, гру значеннями, співзвуччя, рими, алітерації. Наприклад, мені страшенно подобається, що в українській мові є не лише слово «фотографія», а й «світлина», з дуже прозорою етимологію. І суб’єктивно воно сприймається як більш позитивне, бо нагадує про світло. У грецькому слові «фотографія» «фото» значить те саме, але етимологія його вже замулена, ми не відчуваємо цього зв’язку. Власне, це схоже на звичайне вивчення мови, хіба що тут ти вивчаєш не стільки мову, скільки себе в ній, свої можливості, все мацаєш і пробуєш на смак. Або навпаки, це мова досліджує і будує себе з твоєю допомогою.

«МАЄМО ОСМИСЛЮВАТИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ»

— Чи можна сказати, що у вашій поезії українською з’являються інші теми?

— Так, але, можливо, це відбувається природним чином. Хіба що в сучасній українській поезії досить серйозне місце все ще посідають тексти, так чи інакше дотичні до релігії. Згадаємо хоча б Сергія Жадана, який послідовно працює з біблійними сюжетами. І коли ти заходиш у простір української поетичної традиції, все, що пов’язано з християнством, звучить інакше. Маю припущення, що в українській культурі релігія все ще є частиною будування національної ідентичності, ґрунтом для опору та спротиву. Водночас релігійність, не лише в поезії, завжди підсилюється під час війни. Люди ж мають звідкись черпати сили та віру у краще, у перемогу.

Але я думаю, що обирати собі теми в залежності від мови неможливо. Ти або говориш, що маєш сказати, або ні. Тому тексти в цій збірці частково продовжують розмову, розпочату в першій книжці. Зокрема, про війну. Не знаю, в який спосіб вдається від неї «втомитися» тим, хто не бачив навіть окупації, але враження, ніби на рівні публічних неполітичних дискусій цю тему весь час намагаються кудись прибрати. Але ж ми маємо осмислювати те, що відбувається, бо роботи з темою російсько-української війни нашій культурі вистачить ще не на одне покоління.

Якщо говорити про воєнний досвід, треба розуміти, що стосунки з ним вкрай складні та болісні. З одного боку, ти працюєш з ним, а з іншого — увесь час намагаєшся закинути в якусь шухляду, тому що весь час наражаєшся на критику зовнішню і внутрішню, що не можеш цілком від нього відірватися. Ви, мабуть, чули вже термін «покоління-2014» — це, власне, і про мене. До того ж осмислення речей, пов’язаних із війною, відбувається шляхами, що схожі на те, як вода шукає собі місце, щоб вийти назовні. Часом довго, часом несподівано. У цій збірці є вірш «Бий у барабан біди» — про окупацію Донецька. Я написала його в 2018 році, хоч окупація відбувалася в 2014-му. Де цей текст був увесь цей час? Чому вийшов назовні лише чотири роки потому?

— Як зараз у вас співіснують ці дві культурні традиції, ці два коди фіксації дійсності?

— Говорити про себе, що в мені співіснують дві культурні традиції, було б з мого боку щонайменше зухвалістю. Мені і простіше, і цікавіше спостерігати за російською та українською мовами думання та письма. Часом вони влаштовують справжні бійки за право говорити, що призводить до оніміння. Це відчуття вкрай дискомфортне. В якомусь сенсі російсько-українська війна креслить кордон історії після 2014 року просто по тобі. Це як рана, на місці якої ніколи не утвориться рубець. Єдине, що ти можеш, триматися за її рвані краї і якось балансувати.

Якщо ж говорити про певні вибори, які завжди несвідомі й аналізуються постфактум, то можу навести такий приклад. У мене є вірш «Ти стоїш посеред геть чужого тобі міста». Я вперше приїхала до Львова у 2015 році, на Форум видавців, і, звісно ж, пішла на Личаківський цвинтар. Якби цей вірш був написаний російською, це був би погляд чужинки, яка опиняється в незнайомому місті. Але тут ідеться про приватний вимір, діалог із важливим містом, бо Львів є частиною родинної історії. Тобто цей текст не міг бути написаний російською з тим змістом, з яким він звучить українською. Це був би геть інший вірш. Там з’явилися б інші інтонації та сенси.

Я ще не доформулювала для себе цю думку, але мені здається, що важить, до кого ти звертаєшся. Є тексти, в яких проговорюється щось таке, що призначене саме для внутрішнього адресата — людини з українського культурно-інформаційного простору. Тобто існує якась сума фігур замовчування, яка потребуватиме перекладу для людей з інших культур або означатиме для них щось геть інше, прочитуватиметься інакше. І в певних віршах це оприявнюється досить різко, бо подібних речей неможливо досягти самим лише зусиллям: ось тут я взаємодію з російською традицією, ось тут роблю перерву, а тут — з українською. На це ваше запитання, як бачите, не так вже й легко відповісти.