Задумавши суперечку теперішнього з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє
Уінстон Черчилль, британський політик, прем'єр-міністр Великобританії

Острів літератури в пандемійному році

Ко­рот­кі під­сум­ки 2020-го
30 грудня, 2020 - 11:59

Скажений 2020-й рік у сфері української художньої літератури виявився зовсім не таким уже й страшним. А навіть плідним. Попри серйозні негативні тенденції на книжковому ринку, попри різноманітні скорочення і закриття, у 2020-му з’явилося чимало справді цікавих і вартісних книжок.

«Амадока» Софії Андрухович (Видавництво Старого Лева), наприклад, стала яскравим маніфестом продовження розвитку українського роману, пов’язаного з темами історії та родинної пам’яті. Характерно, що розвиток цей великою мірою спрямований у бік переосмислення, деконструкції та аналізу, а не лише в напрямку побудови простих чорно-білих героїчних, трагічних або антигероїчних історій.

З іншого боку, поява жвавого, брутального й динамічного пригодницького роману «Юпак» (видавництво «Білка») від письменника, який ховається під псевдонімом Сайгон, засвідчила активність «жанрової» літератури. До речі, саме цей роман отримав досить престижну премію «Книга року ВВС», а ще (разом з інтерв’ю автора з закидами на адресу «інтелектуалізованої» частини сучасних письменників) став приводом для гострих дискусій в інтернеті. Варто, мабуть, відзначити й те, що сам Сайгон — ветеран російсько-української війни, а отже, фронтові письменники дедалі активніше входять у літературу, що робить її різноманітнішою, а отже, цікавішою і повноформатнішою. Показова в цьому сенсі й нова збірка оповідань Валерія Пузіка «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» («Видавництво Старого Лева»).

Можна тут згадати й фентезійний постапокаліптичний роман Дарії Піскозуб «Машина» (видавництво «Vivat»), що його дія відбувається в далекому майбутньому, де людство сильно деградувало й живиться уламками попередніх цивілізацій.

Помітними книжками стали «Клавка» і її «незалежне продовження» «Юра» Марини Гримич (видавництво «Нора-друк»). Ну, а новий роман Юрія Андруховича «Радіо Ніч» (видавництво «Meridian Czernowitz») нам лише належить оцінити, бо він щойно вийшов друком.

А поезія? Нарешті видано окремою книжкою тексти «останнього футуриста» Володимира Гаряїва, поета, котрий чи не останнім долучився до футуристичного угрупування навколо журналу «Нова Генерація» на початку 1930-х. Багатошарова поема «Метафізичний реквієм» (видавництво «Meridian Czernowitz») торкається, зокрема, й цього досвіду.

Важливою стала збірка переважно маловідомих і невідомих віршів Олега Лишеги «Розлоге дерево» (видавництво «Піраміда»). Ірина Шувалова представила масштабну книжку «каміньсадліс» («Видавництво Старого Лева»), центровану довкола образів пам’яті, географії, краєвидів і літературних алюзій. У приблизно цьому ж поетичному поколінні варто звернути увагу на психологічно-метафоричну збірку «Розарій» Анни Малігон («Видавництво Старого Лева»), книжку Дарини Гладун «Із тіні красивих червоних хлопчиків» (видавництво «Парадигма»), насичену авангардистськими формальними рішеннями та критикою механізмів суспільної пам’яті, метафізично-медитативну естетську збірку «Цебер без дна» Вано Крюґера (видавництво «Люта Справа»), експериментальну книжку «Неприпустимі символи» Михайла Жаржайла (видавництво «kntxt»).

Окремо згадаємо «Тюремну пісню» Олени Герасим’юк (видавництво «Люта справа») — вона і здобула доволі помітний суспільний резонанс, включно з постановкою протестного перформансу під Офісом Президента, і зробила молоду авторку (до речі, теж ветеранку, учасницю добровольчого медичного батальйону) претенденткою на Шевченківську премію. Взагалі, на «Шевченківку» цього року претендують, окрім Герасим’юк, Оксана Луцишина з романом «Іван і Феба», Василь Махно з романом «Вічний календар» і Володимир Рафєєнко з романом «Мондеґрін». Це — чергове свідчення «модернізації» чи принаймні зміни естетичної концепції премії протягом кількох останніх років.

У 2020-му українською мовою вийшли дуже важливі перекладні книжки. Від великої антології «Піднебесні пісні» з китайською поезією різних століть у перекладах Ярослави Шекери (видавництво «Сафран») до знакового литовського постмодерністського роману другої половини двадцятого століття «Вільнюський покер» Річардаса Ґавяліса в перекладі Володислава Журби («Видавництво Старого Лева»). З іншого боку, із запуском програми перекладів Українського інституту книги, побільшало перекладів з української на іноземні мови. Наприклад, книга Олесі Яремчук «Наші інші» вже доступна англійською і грецькою, а «Московіада» Юрія Андруховича перекладена івритом. Водночас важливі переклади з’являються і без державної підтримки. Зокрема, цьогоріч газета «День», завдяки допомозі меценатів, видала болгаромовне видання книжки «Сестра моя, Софія», яка продовжує отримувати схвальні відгуки читачів з Болгарії.

А в листопаді було презентовано соціологічне дослідження читацьких практик українців. Ця масштабна праця, звичайно, потребує окремої розмови, але для підсумків 2020-го року відзначу два важливі показники. По-перше, цьогоріч (порівняно з 2018 роком, коли відбувалося попереднє подібне дослідження), попри побоювання, не відбувалось обвальної відмови населення від читання. По-друге, дедалі більше читачів обирає саме україномовні книжки. На цій оптимістичній ноті пропоную розпочинати готуватися до нового 2021-го року і до нових книжок.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: