Послідовна місія Степана Процюка

На четвертому десятилітті незалежності України ще досі актуально і як ніколи необхідно українцям стояти в обороні українського. Кожен долучається до цієї оборони по-своєму: хтось захищає кордони зі зброєю у руках, інші доводять свою любов благодійністю, а дехто боронить її Словом – зброєю, що, як переконувала Леся Українка, має стати «кращим мечем на катів». Література – важлива складова у розбудові національного культурного простору, репрезентант національних концептів – національної свідомості, національної ідентичності, національної ідеї, національного характеру, менталітету.

Українськість з усіма її принадами і вадами – у центрі духовних, культурних і мистецьких пошуків Степана Процюка. Він своєю творчістю вже декілька десятиліть  працює над україноцентричною тематикою.. Степан Процюк – один із небагатьох письменників, у кого ментальне – наскрізна тема, що згуртовує й вилаштовує інші актуальні теми перехідного періоду, чи точніше сказати періоду становлення й актуалізації українського в Україні. Романи «Інфекція», «Десятий рядок», «Під крилами великої Матері», «Травам не можна помирати» промовисто демонструють націоцентризм автора, його українофільство, зумовлене його націєтворчою діяльністю, активною громадянською позицією, соціокультурною й освітньою діяльністю, пропагандою українського мистецтва, національною ідеєю, мовою, продемонстрованих циклом науково-популярних і пізнавальних передач. Його зацікавлення життєтворчістю знакових для української культури митців – Василем Стефаником, Володимиром Винниченком, Архипом Тесленком, Григором Тютюнником, Іваном Франком – помітно доважує його націоцентричну позицію, заявлену низкою біографічних романів про українських письменників і їхнє оточення «Троянда ритуального болю», «Маски опадають повільно», «Чорне яблуко», «Місяцю, місяцю», «Руки і сльози» (на останні два український читач у нетерпеливому очікуванні).

Його епіка формує нового українця, здатного до непересічного мислення, до ревізії багатьох світоставних категорій, так недбало і нещадно спаплюжених радянською ідеологією, але головне – вона плекає всі найкращі національні (не традиційно-міщанські і не селянсько-хуторянські!) здобутки, на яких продовжує укорінюватися ментальність України – мова, історія, памʼять, свідомість. Вони – носії національної памʼяті, або навіть прапамʼяті, свідомості, ідентичності, зорієнтовані на укріплення, оборону і розвиток духовного потенціалу нації. Через персонажів творів Степана Процюка якнайпереконливіше проявляється передусім його особиста патріотична позиція. Це ж бо йому випала нелегка доля розвінчувати радянські псевдоцінності і ламати псевдопатріотичні стереотипи у своїх романах, саркастично викривати беззмістовні ритуали й обряди, обтяжені досвідом «людини, що відчуває в собі весь букет рвано-колотих травм опісля дитинства і юності, проведених у пізньорадянському декадентському paradise»(«Аналіз крові»). Така самопрезентація через свої твори світоставно зближує письменника з колом його читачів, хто досі протистоїть травматичному, колоніальному і совковому в собі.

За ексцентричним письмом, часто нервовим, напруженим, тривожним, надривним, інколи депресивним, але по-важкому правдивим, наскрізно і впевнено стоїть тема України. Часто вона не лише тло для розгортання сюжету творів, але й безпосередній, а то й головний герой, що центрує думки, вчинки і почуття інших персонажів. Не багатьом в українській літературі сьогодення вдається так майстерно творити образ України, що має широкий діапазон свого художнього втілення: покритики, повії, звабниці за Маланюківським праобразом, стражденної і закатованої матері у Тичинівському розумінні, сильної і мудрої богині, правительки, берегині.

Тема України, всього українського, національного помітно звучить і в есеїстичному доробку Степана Процюка «Канатохідці», «Аналіз крові», «Тіні зʼявляються на світанку». Ментальна домінанта тексту задекларована у збірках есе, що радше нагадують розлогі авторські рефлексії, роздуми, наповнені філософськими сентенціями, глибокими висновками і власним часто болісним і травматичним досвідом.

Керований ідеєю і вірою у краще майбутнє України, з кожним новим своїм біографічним, психоаналітичним, есеїстичним твором Степан Процюк запрошує до тихого діалогу і розмови, «приглушуючи власний шепіт раба» («Аналіз крові»), ненав’язливо і по-дружньому закликаючи Україну з усіма її доньками і синами, живими, мертвими і ненародженими земляками Шевченковими до оборони нації, її споконвічних стовпів існування – мови, історії, памʼяті, свідомості, ідентичності, що так важливо дбайливо плекати і підтримувати сьогодні.