Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Повернення спадщини

Віктор МОЙСІЄНКО: «Поступово усе більше іноземних вчених розрізняють московське й руське»
27 серпня, 2021 - 11:48

Проєкт «Повертаємо в Україну культурну спадщину» видавництва «Горобець» покликаний повернути у вигляді факсимільних копій давні українські рукописні книги, які створені на теренах Русі-України, але через різні обставини зберігаються нині в установах по всьому світу. Уже було видано факсимільні копії шести визначних пам’яток, а в найближчих планах — Молитовник князя Володимира XIV ст. (Служебник Теодоровича) і Молитовник Гертруди XI ст. (Псалтир Егберта). Напередодні презентації нових книг видавництва, що відбудеться 7 вересня у Києві, детальніше про проєкт і пам’ятки поговоримо з одним із учасників його дослідницької групи, доктором філологічних наук, професором Житомирського державного університету Віктором МОЙСІЄНКОМ і директоркою видавництва Ганною ГОРОБЕЦЬ.

ПАМ’ЯТКИ, ЩО МІСТЯТЬ ДАВНІ РИСИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

— Ці пам’ятки — наша безцінна спадщина. Зокрема, вони є надзвичайно важливими для дослідження історії української мови. Вікторе Михайловичу, поясніть, чим саме, адже пам’ятки написані церковнослов’янською.

Віктор Мойсієнко: — Мовна історія кожного народу відображена у давніх писемних пам’ятках, а також у архаїчних діалектах цього народу. Потрібно розуміти, що хоч це пам’ятки церковнослов’янської мови, але оскільки вони переписувалися в Україні, то русини-українці вносили в них свої говіркові елементи. Звичайно, переписувачі намагалися копіювати сакральні тексти якомога ретельніше, щоб вони відповідали протографам, з яких переписували. Проте робота ця — кропітка й довготривала (зокрема, дяк Григорій знамените Остромирове Євангеліє переписував пів року). Від одноманітної роботи людина втомлюється і помиляється, але завдяки цим помилкам у пам’ятку проникають говіркові елементи. Пізніше, у ХІІІ—XIV столітті, це, можливо, робили й навмисно. Думаю, що наші писарі-русини напевне знали, що Євангеліє було «от Иоанна», але нерідко писали в українському онародненому варіанті — «от Ивана». Тож пам’ятки церковнослов’янської мови української редакції є дуже цінним джерелом для вивчення історії української мови: у них містяться її особливості такої давнини, яких не засвідчено більше ніде.

Чи могли б ви навести кілька прикладів таких рис?

В.М.: — Зокрема, у Віденському Октоїху вдалося знайти неспростовну рису Наддністрянського діалекту — форму «собов», а не «собою». Люди й донині там так кажуть. У Лавришівському Євангеліє — написання займенника «той», а не «тъ». У цьому ж Євангеліє трапляється написання числівника «дванадцять», хоч у ХІІІ—XIV столітті писали «два на десятє». А також написання «і» на місці «ятя» у багатьох словах, як-от «гришниця». Таких рис у своїх дослідженнях ми виділили дуже багато, хоч це пам’ятка церковнослов’янської мови. І це безсумнівні приклади, які засвідчують вплив місцевих говіркових особливостей.

«ЗРОСТАЄ ІНТЕРЕС ДО УКРАЇНСЬКОЇ КНИГИ»

— Пані Ганно, розкажіть, будь ласка, як обираєте книги для проєкту. Якими є критерії?

Ганна Горобець: — За основу нашої роботи ми взяли славнозвісну працю українського мистецтвознавця Якима Запаска «Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга», у якій зібрана значна частина українського рукописного спадку, вказані місце зберігання пам’ятки та її шифр. Щоправда, ці вказівки не завжди є точними й доводиться проводити справжню пошукову роботу, аби віднайти потрібний рукопис. Наприклад, відомо було, що Луцький Псалтир (1384) в бібліотеці Лауренціана Медичі. І ми намагалися його там відшукати, бо за такою назвою у каталозі книги не знайшлося. Але за допомогою небайдужих до теми наших партнерів її вдалося знайти та видати.

Загалом зараз, із розвитком проєкту зростає інтерес і до нього, і до української книги. Тому в пошуках нам активно допомагають і священнослужителі, і науковці як українські, так і зарубіжні. І повірте, результати бувають надзвичайно цікавими. Наприклад, українському науковцю вдалося відшукати втрачені аркуші Христинопільського Апостола у Кракові, тож до відомих нині двох частин рукопису, що зберігаються у Києві та у Львові, додалась третя. І ми вирішили, що потрібно й цю пам’ятку видати цілісною, у межах нашого видавничого проєкту. Ми ще не знаємо, зробимо це за рахунок лише меценатських коштів чи також за сприяння гранту від Українського культурного фонду.

Ми вже три роки поспіль виграємо гранти Українського культурного фонду. Перший раз у нас була одна книга — Лавришівське Євангеліє, другий раз — дві (Реймське Євангеліє і Віденський Октоїх). Нинішній грант Українського культурного фонду — аж на три видання — Молитовника Володимира (Служебника Теодоровича) XIV ст., Молитовника Гертруди (Псалтира Егберта) ХІ ст. та «Віденського Октоїха ХІІ—ХІІІ ст. Дослідження».

— Чим особливі Молитовник Володимира XIV ст. і Молитовник Гертруди XI ст.?

Г. Г.: — Молитовник Гертруди або Псалтир Егберта — дуже важлива книга, яка у Х ст. була переписана та багато оздоблена у Німеччині для Трірського єпископа Егберта, а згодом опинилась у власності Гертруди — дружини великого київського князя Ізяслава, матері короля Русі Ярополка. І тут, на наших теренах, книга була доповнена великою кількістю молитов та п’ятьма чудовими мініатюрами. Тобто, ми маємо безпосередній зв’язок книги із Києвом. У факсимільному вигляді книга була видана лише 2000 року, і в Україні вона присутня лише у Львові. До цього часу українські вчені послуговувались тільки ілюстративним матеріалом, опублікованим в інших виданнях, а молитви Гертруди українською до цього часу не перекладались. Власне, нашим виданням ми прагнемо зробити пам’ятку доступнішою для українських дослідників.

Щодо Служебника Теодоровича XIV ст., його вдалося віднайти за допомогою учасниці нашого проєкту — Людмили Гнатенко. Він перебуває у Нью-Йоркській публічній бібліотеці, і це дуже цікава та малознана пам’ятка. Її пов’язували з іменем князя Володимира Великого, та, на жаль, як з’ясувалось, такий «зв’язок» виник внаслідок тлумачення підроблених записів О. Сулакадзева (він додав на берегах сторінок низку написів з іменами Володимира, Ольги та Добрині). Однак Служебник все одно важливий для досліджень української рукописної книги, адже на підставі мовних особливостей та художнього оформлення наші вчені обґрунтовують його походження з теренів середньовічної України.

ЄВАНГЕЛІЄ-НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

— Про які відкриття розповість третя ваша цьогорічна книга «Віденський Октоїх Xll—Xlll ст. Дослідження»?

Г. Г.: — Це міжнародна наукова монографія, яка є складовою надрукованого нами раніше факсимільного видання рукопису. Українські вчені працюють з такими джерелами, і  їхні дослідження — скарб і для них, і для всієї України. Кожна їхня праця — це відкриття. Зокрема, щодо Віденського Октоїха українські дослідники довели, що пам’ятка була написана на Галицько-Волинських землях. А В’ячеслав Корнієнко, заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Софія Київська», дослідив 121 маргіналію переписувачів від ХІІІ до ?V ст., за якими зміг встановити імена кількох писців. Австрійські вчені проводили різні аналізи, як-от хімічний, мультиспектральний, аналіз ДНК. До речі, до наших попередніх проєктів теж долучалися іноземні науковці — з Італії, Великобританії, Польщі.

Віденський Октоїх цікавий ще й тим, що це вісім церковних урочистих піснеспівів. Однак нот у класичному розумінні там немає, вони позначалися лінійками, які йдуть догори, вниз, подвоєнням голосних, подовженням. Тому ми дуже хотіли б, щоб на презентації цього видання у Києві, яка відбудеться в Софії Київській, ці піснеспіви нам проспівали.

— Вікторе Михайловичу, що ще вдалося з’ясувати завдяки роботі з оригіналами?

В.М.: — Потрібно зауважити, що ми працюємо над дослідженнями командою: доктор історичних наук Людмила Гнатенко (Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського), доктор історичних наук В’ячеслав Корнієнко. Залежно від потреби долучаються й інші вчені для аналізу тих чи інших особливостей рукопису. Надзвичайно цікавим для вивчення є Лавришівське Євангеліє. Людмила Гнатенко, працюючи над текстом, висловила слушну думку, що це Євангеліє стало своєрідним навчальним посібником, на якому вчитель учив хлопців (підписків), як писати й переписувати. В оригіналі добре видно: не тільки одна сторінка — одна рука, друга сторінка — інша (такі приклади часто трапляються), а навіть в одному рядку одне слово пише, вочевидь, учитель, а далі продовжує інша рука, видно — учень. Більше того, навіть в одному слові: дві літери написала одна рука, а решта, три чи чотири, дописує інша. Як це потрактувати? Ясно, що людина задавала зразок, а далі його дописували, і в такий спосіб учили. Це засвідчують і вільні місця, щоб потім дописувати, домальовувати мініатюри. До речі, там, де писали учні, є дуже багато помилок, які дуже цінні для дослідників історії української мови з погляду говіркових особливостей. Тож пам’ятка у всіх аспектах надзвичайно цінна.

(НЕ) ДОСТУПНІСТЬ ОРИГІНАЛІВ ДЛЯ НАУКОВЦІВ

— Наскільки важливою для науковців є ця можливість доступу до оригіналів, яку надає проєкт?

В.М.: — Ці книги доступні, але аби досліджувати їх, треба знайти кошти, поїхати до місця їх зберігання, домовитися, щоб тебе туди пустили. Тому що аби описати пам’ятку, особливо зробити палеографічний, кодикологічний її опис, потрібно працювати з оригіналом. Ніяк інакше, наприклад, не вдасться встановити, чи витерта якась літера на місці іншої або ні. А дослідження оригіналу це уможливлює, і під час роботи, наприклад, з Реймським Євангелієм ми це встановлювали.

Крім того, потрібно враховувати, що Реймське Євангеліє — це святиня книжкового мистецтва Франції, і будь-кому цю книжку не видадуть. Це потрібно на рівні культурних установ, організацій, навіть урядів домовлятися про те, щоб науковців пустили досліджувати цю пам’ятку. Так само було й у Віденській бібліотеці, де зберігається Віденський Октоїх — ми домовлялися на рівні університетів. І у Кракові з бібліотекою Чарторийських, де зберігається оригінал Лавришівського Євангелія. Однак 90% нашої мовної спадщини зберігається, на жаль, у Московії, і вони цю спадщину сприймають як свою.

— Так, до цієї теми ще повернемося. Пані Ганно, справді, цей проєкт передбачає ґрунтовну дипломатичну роботу. Хто допомагає вам у цій дільності?

Г. Г.: — Нам дуже допомагає Національний заповідник «Софія Київська» зі своїми міжнародними зв’язками. Коли працювали над Реймським Євангелієм, то допомагав і Олег Шамшур, який на той час був Надзвичайним і Повноважним послом України у Франції, Центр Анни Київської.

Крім того, обов’язково в кожній країні, де зберігається рукопис, ми організовуємо презентації факсимільних видань. Уже були презентації у Відні, в Ягеллонському університеті і в музеї князів Чарторийських у Кракові, в бібліотеці імені Карнегі в Реймсі й у Центрі Анни Київської у Санлісі (Франція). Ці презентації розширюють коло нашого спілкування, між видавцями та науковцями, сприяють зростанню інтересу до проєкту, а, відтак, збільшується коло осіб, які надають нам різноманітну допомогу для пошуку рукописів, втілення їх факсимільних видань і поширення досліджень наших науковців, їх популяризації за кордоном, як і всієї української рукописної спадщини. Адже ні для кого не секрет, що Росія докладає чимало зусиль, аби ці рукописні пам’ятки вважались російськими, а не українськими. Власне, наша робота над проєктом — один з фронтів боротьби у такій гібридній війні проти російської експансії.

До того ж у піар-менеджерки нашого проєкту Діани Шамрай був ще один намір. Перед карантином вона вибрала інституції, де за кордоном працюють вчені-славісти, щоб їм написати листи, бо ми радо надіслали б їм кілька примірників, аби вони з ними працювали. Потім почався карантин, але, думаю, нам обов’язково потрібно цей намір втілити у життя. Можливо, навіть міжнародну наукову конференцію у Києві вдасться провести.

«УКРАЇНСЬКІ Й БІЛОРУСЬКІ ПАМ’ЯТКИ МАРКУЮТЬСЯ СВОЇМИ ДІАЛЕКТНИМИ ОСОБЛИВОСТЯМИ, А РОСІЙСЬКІ — НІ...»

— Вікторе Михайловичу, ці пам’ятки до проголошення незалежності України позиціонувалися росіянами як частина їхньої історії. Наскільки нині європейські славісти усвідомлюють, що це українська спадщина?

В.М.: — Вони й зараз так позиціонуються російськими вченими. Усі ці пам’ятки, про які ми говоримо, наприклад, Віденський Октоїх (кін.ХІІ—ХІІІ ст.), Лавришівське Євангеліє (поч. XIV ст.) — занесені в реєстр «древнерусского наследия», уведені до джерел словників «русского языка XI—XVII ст.» чи «древнерусского языка XI—XIV ст.» і розписані за всіма параметрами як пам’ятки для вивчення історії російської мови і, відповідно, російської культури. Ситуація парадоксальна: історію російської мови й писемності російські вчені вивчають на основі писаних русинами-українцями в Русі-Україні пам’яток із очевидними українськими діалектними рисами.

Ми, українці, поки що робимо тільки перші кроки: видаємо факсимільні копії з  дослідженнями, де вказуємо чітко, однозначно, що це пам’ятка церковнослов’янської мови української редакції і це надзвичайно цінне джерело для вивчення української мови. Однак це ми робимо в 2021 році, а росіяни це робили, починаючи з ХІХ ст. і продовжують нині.

Поступово усе більше з’являється вчених, які розрізняють московське й руське, з’являється чимало досліджень прибалтійських, польських, інших західноєвропейських учених. Водночас доводити це дуже непросто. Насправді ця метаморфоза з викраденням і привласненням Московією назви Русь зіграла печальну роль для українців і білорусів. До XVII ст. весь світ Руссю вважав Білорусь і Україну, а на схід і північ від них була інша територія — Московія, але потім усе змінилося. І маємо те, що всі давні енциклопедії, усі попередні дослідження повторюють російське бачення: до XIV ст. — це все був спільний спадок, древнерусское. Через те й зараз багато дослідників уважають, що до кінця XIV ст. ці пам’ятки неможливо якось розподілити на білоруські, українські, російські. А ми переконливо доводимо своїми дослідженнями, що це можна здійснити вже у пам’ятках ХІІ—ХІІІ ст.

Та от у чому величезна проблема. Українські й білоруські пам’ятки маркуються своїми діалектними особливостями, а російські — ні, за винятком новгородсько-псковських. Новгород-Псков відрізнявся своєю особливістю, культурою і своєю особливою, окремою мовою. Тож якби Москва його не зруйнувала, то, можливо, ми говорили б зараз про четвертий східнослов’янський народ — українці, білоруси, росіяни й новгородці.

— Чи пов’язана ця відсутність рис з «культурною експансією» русинів?

В.М.: — Так, зрозуміло, що центр, Київ, впливав на підкорену периферію. Вплив був на всіх рівнях, особливо церковнорелігійного характеру. Церковна вимова під час богослужінь базувалася на київській вимові — це незаперечний факт. Водночас треба брати до уваги, що на теренах проживання предків білорусів і українців, крім церковнослов’янської мови, було місцеве слов’янське діалектне мовлення. А на теренах, де була Москва, Суздаль, Ростов, слов’янського населення було дуже мало. Там переважало фіно-угорське — зі своєю культурою, мовою, своїми обрядами й звичаями. Тільки москвини, на превеликий жаль, цим знехтували: повністю його відкинули і взяли за основу літературної російської передовсім церковнослов’янську мову.

— Пані Ганно, ви вже згадували про Христинопільський апостол. А які ще маєте плани?

Г. Г.: — Ми плануємо видати наукову частину Реймського Євангелія додатковим накладом англійською мовою, переклад вже здійснено. А загалом, у світі ще багато українських рукописних пам’яток, які ми хочемо видати.

Підготувала Марія ЧАДЮК, «День»; фото надані видавництвом «Горобець»
Газета: