«Пригоди мови»

Львів’янка (вже натоді жила в Польщі) Жанна Слоньовська дебютувала романом «Дім з вітражем», який написала польською. 2015 року він переміг у конкурсі на найкращий роман польського видавництва Znak і був також номінований до найважливішої в Польщі літературної нагороди Nike. «Дім...» отримав престижну польську літературну премію Конрада за найкращий літературний дебют 2015 р. Та після успіху на старті — хоч він і стимулює — авторам іноді важко відважитися на другий крок. Але Жанна Слоньовська не спочивала на ранніх лаврах. Її наступний роман «Острів» (Wyspa) — на цілковито іншу проблематику: природа творчості й відповідальність митця. Обидва твори вийшли в перекладі українською у львівському «Видавництві Старого Лева». «Дім...» також перекладено англійською, іспанською, німецькою, російською та французькою.

«КЛЮЧІ ДО РОЗУМІННЯ ХОЛОДНОГО МОРЯ»

— Якщо в «Домі з вітражем» героїнями є кілька поколінь жінок (до речі, львів’янок), то в центрі «Острова» — чоловік, письменник. Як саме «перевтілювалися» в чоловічий образ? Чи змінилися відтак певні моменти вашого особистого світосприйняття?

— Для мене це перевтілення було чимось на зразок гри — сподіваюсь, вдалою з точки зору читача. Завдяки їй я зрозуміла, що чоловікові легше, ніж жінці, бути письменником — про це, зрештою, вже всі писали, починаючи з Вірджинії Вульф, бо він, хоч і мусить так само тягнути на своїх плечах загальну «непотрібність» мистецтва чи зокрема письменництва, все ж не настільки переобтяжений за це соромом. Мій Давид цей сором, безумовно, переживає і його аналізує, але, здається, він сильніше уґрунтований у собі, ніж я.

— «Острів» сприймається як мінімум на двох рівнях: подієво-узвичаєному й символічному. Для повноти розуміння тексту лишили читачам своєрідні ключі: назви улюблених книжок і музичних творів головного героя. Це також і ваші «ключі»?

— Це передусім ключі до північного пейзажу, його аскетичності й пустки, ключі до розуміння холодного моря. Менше важить факт, що сама я теж люблю слухати Рахманінова.

— «Острів» — про любовний роман, який не склався. І саме це інтригує. Інтригує й те, що кохана Давида — жінка, значно старша за нього. Вона — таємниця, бо вона — Аніма, частина жіночої сутності творчого чоловіка. Наскільки ви готові йти назустріч читацьким очікуванням, які люблять спрощені розв’язки?

— Я про такі ніколи не думаю, нецікаво.

«ЛЕМКИ В НАШИХ КУЛЬТУРАХ ЗОВСІМ «НІМІ»

— Зрештою написали роман, який тільки збирається створити ваш герой. Чи плануєте реалізувати й той текст, над яким він працює в романному часі — сагу про лемків?

— Зовсім ні, це моя вигадка, хоч лемки в наших культурах геть зовсім «німі». Концепція роману про лемків, що мав би бути написаним, склалась у моїй голові після двох епізодів: якось після якоїсь літературної події я сиділа поруч з тоді ще не нобелісткою Ольгою Токарчук, і вона говорила мені про те, що в польській художній літературі не пророблені цілі історичні пласти — наприклад, життя поляків, які зайняли понімецькі будинки в Сілезії й які потім кілька десятиліть не хотіли та й не могли їх ремонтувати: життя в них мало присмак вічної тимчасовості. Я тоді стала думати і про інші непророблені пласти, наприклад, польську акцію «Вісла» 1947 року, яка таким собі танком проїхалася по українцях і лемках.

Друга річ — я досліджувала життя Лева Ґеца, художника-українця, який багато років прожив у Польщі, людину дуже драматичної долі. Написала про нього театральну п’єсу — а він у міжвоєнний період був засновником музею лемківської культури в Саноку. Ґетц у вільний час ходив там по навколишніх селах, збирав ікони, стародруки та інші лемківські артефакти.

— Ваш герой вважає, що сучасна поезія втратила музику. Давидові також бачиться нон-фікшн як штучно вибудована ринком конкуренція художній літературі. Чи це також переконання авторки?

— Трохи переконання, трохи гра, трохи запрошення до дискусій.

«ЦІКАВИТЬ БРОДІННЯ МІЖ МОВАМИ»

— Майже 20 років, як мешкаєте в Польщі. Чи стежите за літпроцесом в Україні?

— Якщо стежити — це читати літераторів і видавців на Фейсбуку, з деякими дружити та інколи приїздити на фестивалі, то стежу. Мені здається, що люди, які себе присвятили літературі, мусять мати в собі настільки велику дозу самопожертви, що часом мурашки йдуть по шкірі. Треба покласти себе на вівтар, а на це мало хто здатний. В Україні все збудовано на конкретних людях — це вражає.

Разом з тим подібний контекст породжує свіжість, радість, щирість, та навіть ейфорію — принаймні такою завжди була атмосфера Форуму й Арсеналу перед ковідом. Якщо вже людина віддає всю себе такій «безнадійній» справі, це зазвичай дуже світла і свідома людина.

В українському літпроцесі мене ще цікавить бродіння між мовами — як-от Володимир Рафєєнко, який став писати українською, і ще як прекрасно писати — це суто українська проблематика, її немає в Польщі. Українська поезія мені ближча, ніж польська, так само як набагато зрозумілішою є динаміка українських поетичних вечорів чи слемів, українське вписування поетичних рядків у міський пейзаж, приватне читання поезії, яке має в собі дещо з сакрального ритуалу — всього цього немає в Польщі.

— До слова, про мову. Здається, ви так і пишете: «пригоди мови». Чи наскільки добре знали польську, що відразу почали нею писати роман? Запитання з вашого роману: якою мовою вам сняться сни?

— Так, знала польську добре з дуже молодого віку, володіла нею вільно, коли переїхала до Польщі. Це питання варто відчитати в контексті літературної зустрічі, що вона описана в «Острові», воно є віддзеркаленням польського демона «бездоганно польського походження», якому вже кількасот років і яке мені хотілось висміяти. Якщо йдеться про мене особисто, я бачу сни всіма мовами, якими говорю.

— То якими ще розмовляєте? Певне, французькою та англійською?

— Я позиціоную російську, польську та українську як мої три рідні мови, без жодної з яких мені незатишно в щоденному житті. Далі йдуть англійська і французька. З-посеред трьох рідних кожна відіграє якусь іншу роль, інакше відчувається, має інші барви, але, так чи інакше, це не іноземні мови.

— Як стежите за новинками світової літератури, зокрема за прозою письменниць?

— Досить хаотично стежу. Інколи за принципом нитки і клубка: один з письменників у своєму творі розповідає про іншого, це цікаво, знаходиш його, читаєш, а в ньому знаходиш наступного, зрештою, може, це більше як матрьошки. Поза тим я маю знайому, яка працює в книгарні в центрі Парижа, знається на літературі, читає з неймовірною швидкістю та ділиться враженнями. Мені байдуже, чи текст написаний чоловіком чи жінкою, мене цікавить якісна проза, свіжість погляду, новий ракурс. А ще новинки регулярно набридають і виснажують, хочеться класики, вона ніколи не підводить. 

«ПОРОЗУМІННЯ — ЛИШЕ ЧЕРЕЗ КУЛЬТУРУ»

— Ви згадали ім’я Ольги Токарчук. Вона, як і ви, в нас означена «польська письменниця українського походження». Здається, сюди ще можна долучити Анджея Стасюка, якщо не помиляюся. Тут же, в іншому вимірі, пригадується визначення часів романтизму — «українська школа в польській літературі». Йдеться не про «кров», а про феномен взаємозбагачення наших культур. Є сили, які намагаються посварити поляків та українців. Чи можливе порозуміння народів через культуру, чи навпаки: вона все ускладнює?

— Я навіть не переконана, чи Стасюк, чи Токарчук чули про таку українську «позначку» (сміється). Власне, не йдеться про кров. Поляки на кожному кроці мають суто українські прізвища й навпаки — історичне співжиття завжди було тісним. Потім у ПНР сформувалася вузьконаціональна ідентичність, яка вимагала від людей приховування українського, єврейського чи сілезького коріння, сьогодні це, на щастя, відходить. Я за відкриті кордони і прозорий підхід до національної ідентичності, за інклюзію — не «або-або», а «і-і».

Думаю, порозуміння лише через культуру і можливе, а ще через ретельне опрацювання спільних історичних травм — із останнім нині відбувається точно замало. Хоча є поодинокі ластівки, які не роблять погоди й не можуть не захоплювати — як-от видання книжки «Кінець ілюзій» Ґжеґожа Ґаудена про львівський погром 1918-го. Де українські праці про подібні табуйовані історії — питання риторичне.

Зараз між нашими народами відбуваються інші захопливі процеси: після 2014 до Польщі переїхало понад мільйон українців, у великих містах це геть змінило суспільну тканину: українці де-не-де змонополізували цілі фірми таксівок, працюють у кожному супермаркеті, є перукарями і лікарями, викладають в університетах. Раптом на кожному кроці чути в польській мові призабутий «співочий» спосіб вимовляти слова! Переконана, що це для Польщі прекрасна зміна — вона допоможе зберегти баланс у різкій вестернізації, яка триває тут останніх 30 років. Натурально, результатом є спільні шлюби, дружба, знайомства.

Ці мало досліджені процеси можуть зробити багато доброго в порозумінні народів, хоч вони і не відміняють необхідності сісти й нарешті якісно продумати те, що болить: міжвоєнні пацифікації українців і воєнну Волинь, львівські події липня 1941 року та акцію «Вісла». Може, десь у краківській чи варшавській школі зараз вчаться талановиті дівчата чи хлопці з незвичними для польського вуха іменами, як-от Макар чи Соломія, які за кілька років цим усім нарешті займуться?  

— Як мовиться, дай боже. Порозуміння вкрай необхідне, щоби не втручалася третя сила, що користає з історичних травм і проблем. Повернімося до літератури. Чи маєте час для писання стільки, скільки потребуєте? Де й коли найкраще працюється?

— Я маю велику сім’ю і свої тексти, це дві життєві ролі. Це і дві жінки в мені, кожна з яких має зовсім інше завдання, інші пріоритети. Загалом я у привілейованій позиції, бо писання і переклад є моїми основними заняттями. З одного боку часом бракує самотності, тоді в пригоді стають письменницькі резиденції. Коли в пандемії вони закрились, а авторські читання зникли, стало важкувато. Поза тим, як оцінити те, скільки часу потребує писання, адже писання — це передусім не-писання, це перебування зі своїми думками, чистим аркушем? З другого боку, коли часу на писання достатньо, можна потрапити в неприємні стани через постійне життя в голові, в фантазіях. А ще інколи добре мати менше часу, ніж потрібно, на писання, бо це мобілізує.     

— Чого вас навчили ваші персонажі?

— Того, що їх можна запланувати лише частково, а вони люблять жити власним життям — це просто якась магія.

— Магія — це чудово. Та спустімося на землю: чи маєте змогу жити на гонорари від літературної праці? Наскільки ваша ситуація типова для польських письменників?

— Письменникам всюди не солодко живеться, польським так само. Аванси та продажі переважно смішні, але трапляються премії, переклади іншими мовами або добрі гонорари за авторські зустрічі. Під час пандемії їх скасували, було не дуже весело. Я ще й перекладаю, це більш швидкі гроші.

— Що для вас премії та нагороди?

— Велика підтримка в загалом «безнадійному занятті», можливість мати зворотний зв’язок з читачами, бути в діалозі. Буває, вони відкривають якісь цікаві, нові двері — от, наприклад, завдяки Конраду мене запросили пожити в Literarisches Colloquium Berlin, прекрасному готелі для письменників на березі озера Ванзеє, де я спілкувалась із перекладачкою з Тайваню і письменницею з Калькутти — де ще я могла би їх зустріти? Вони — теж своєрідна нитка, яка розкручується і кудись мене запроваджує. Наприклад, до нових книжок. 

— Банальне, але неуникненне запитання: над чим працюєте нині?

— Коли «Дім з вітражем» презентувався в Парижі, там у книгарні я випадково познайомилась із певною дамою, що якраз купувала мою книжку. «В Африці є чоловік, який вас розшукує!», — вигукнула вона, побачивши мене. Цим чоловіком виявився літній професор, який прочитав «Дім» англійською — мав єдиний примірник, що дістався до Кейптауна. Завдяки нашому знайомству мене запросили на літературний фестиваль до ПАР та трапилось іще кілька цікавих речей. Результатом є польсько-українсько-африканський роман з історією в тлі, який я зараз пишу.