Сімейні історії Савок та жителів Копичинців

Це подвійне інтерв’ю, сказати б, сімейне: із поетесою, головною редакторкою «Видавництва Старого Лева», Мар’яною Савкою та її мамою, Іриною Савкою. Пізній успішний дебют останньої у прозі став для багатьох несподіванкою. Музикант за фахом, Ірина Савка йшла до нього ціле життя, вбираючи в пам’ять серця факти й події, які стали сюжетами її оповідань. Копичинці — містечко на Тернопіллі, де тривалий час мешкала родина Савок.

«ПОЧАЛА ПИСАТИ ПРО ВСЕ ТЕ, ЩО В МЕНІ Є, ЩО — МОЄ З САМОГО ДИТИНСТВА»

— Як ви, пані Ірино, почали писати? Що стало поштовхом? І чому ви сказали в одному інтерв’ю: «Добре, що Бог забрав у мене спів»?

Ірина Савка: — Сказала: «Дякую Богу за те, що забрав у мене спів, з яким було пов’язане ціле життя, а вклав у руки перо». Голосовий апарат — інструмент чуттєвий і дуже чутливий. Має свою норму, час повноцінного функціонування. Тепер можу співати, але не у верхньому регістрі. Пропав голос солістки. Я ж брала сі-бемоль! Аж плакала через те. Так шкода... Але ось десять років тому захворіла. Навалилася депресія. Це — жах. Сиджу якось і прокручується переді мною все моє життя. Нахлинули раптом рядки: «Думки летять на рушниках, село моє, що вимите в отаві...».

Узяла зошит, ручку, почала писати про все те, що в мені є, що — моє з самого дитинства. З висоти віку передусім побачила чистоту й доброту людей, родини, красу природи. І — біль, несправедливість, втрати. Писала — для себе. Прочитала чоловікові — йому сподобалося. Прочитала Мар’яні — і вона схвалила, захотіла книжку надрукувати. Так з’явилася моя перша книжка прози «Осиний мед дикий». Далі написалася й друга — «Шипшинове намисто». Все про те, що пережила, передумала: про сільських людей, якими їх запам’ятала, про нашу велику родину, де кожен мав свій виразний  характер і долю. Різні історії. Прикро мені, що досі сільські люди вважаються другим сортом...

— Продовжуєте писати? Вийшла ж ваша книжка й для дітей.

І. С.: — Так, «Казки-горошинки». Сама не знаю, як і чому це відбувається: вночі снується казка в голові. Не знаю, як приходить і розвивається сюжет: сам собою. Встану, увімкну світло, записую, щоб до ранку не забути. І «дорослі» оповідання пишуться.

«НЕ ЛЮБЛЮ ПИХИ, ОСОБЛИВО КАР’ЄРНОЇ»

— Мали вже чимало презентацій — і в Копичинцях зокрема, де ви навіть співали із Мар’яною... Чи відчуваєте особливу відповідальність перед земляками? Чи маєте почуття... ні, не зверхності... а втіхи, що творче начало не вичахло?

І. С.: — Зверхності ніколи не мала. Не люблю пихи, особливо кар’єрної. Скільки разів спостерігала: начебто добра людина, а опинилася у високому кріслі — і як підмінили. Мій чоловік якийсь час працював начальником облуправління культури Тернопільської області. Тут же відчула зміну ставлення до себе. Не люблю лестощів, запобігання... Переді мною приклад моїх батьків: добрих і гідних. Якось до нас одного недільного полудня прийшов полковник. Став мамі руки цілувати. Виявляється, у наш двір колись із гір прибився малий гуцулик. Мама побачила, як дитя накинулося на їжу для курей. Так сталося — не було йому де жити. Батьки мої прихистили його, врятували від голоду. І ось через кілька десятків літ чоловік  прийшов подякувати.

Щодо Копичинців — як і скрізь, різні там люди. Було, заздрили успіхам Мар’яни: мовляв, усе її батьки «проштовхують». Відповідальність? Я десять років із Тернополя їздила в Копичинці — за копійки зарплати. Не могла покинути ансамбль, який створила, хоча поїздки вимотували мене.

— Пані Ірино, кілька слів про вашу родину, в якій виростали.

І. С.: — Наше село Баранівка на Тернопільщині — за чотири кілометри від Бережан. Баранівка — це передусім природа дивовижна: передгір’я Карпат із реліктовими рослинами. У дитинстві я чомусь називала ту місцевість Тухлею, начитавшись Франка. Наше село, так історично склалося, населяли українці й поляки. Судячи зі спогадів родини, не було розбрату: українці ходили до своєї церкви, поляки — до свого костелу. Жили мирно й утворювали мішані сім’ї. І сім’я моїх батьків була саме така.

— Ви бачили доньку Мар’яну музикантом чи поетесою?

І. С.: — Мар’яна музичну школу закінчила з відзнакою. Як солістка-вокалістка одержувала не раз престижні нагороди. Добре грала на фортепіано, імпровізувала. Випускницею мала відзнаку і як призер всеукраїнської олімпіади з української мови та літератури. Це дало їй право вступу без екзаменів у Львівський університет, мала тільки співбесіду. Цікаво, що я була запропонувала їй підготуватися до теми про музичну творчість на слова Шевченка. І якраз про це її запитали на співбесіді. Писати вірші Мар’яна почала рано. Як зараз бачу її першу книжечку: сама змайструвала, написала й ілюструвала. Назвала «Зимова книжечка».

«ВОНА — ЛЕВИЦЯ, ЛАДНА ЗАХИЩАТИ СВОЇХ ДІТЕЙ»

— Ви, Мар’яно, допомогли  мамі  відкрити друге творче дихання.

Мар’яна САВКА.: — Проза мами стала для мене відкриттям. Вона по телефону читала мені свої новели. Такі телефонні сети... Ми плакали обидві, бо йшлося про дуже емоційні речі, про які я знала раніше з усних оповідей. Звичайно, все попереднє життя мама викладала, організовувала й керувала хорами. Надзвичайно опікувалася родиною, дбала про затишок і чистоту, цілком віддавалася сім’ї. Вона — левиця, ладна захищати своїх дітей... Ще коли і я ходила в музичну школу на її уроки, вона була для мене, як і для багатьох, улюбленою вчителькою. Говорила чітко, красиво, ніколи не підвищувала голос. Усередині мала силу, ніхто не намагався порушувати дисципліну. Один погляд — і досить. Природжений педагог. І ось мама наважилася на письмо...

— Як ви відзначили б його особливість?

М. С.: — Мама — музикант. Коли пише, то для неї важливий музичний ритм фрази, речення. Коли редагували у видавництві ще її першу книжку, то вона якесь інше слово не сприймала, якщо воно ламало її ритмічний рисунок. 

— Припускаю, дехто міг подумати, що ваша мама почала писати, щоб донька надрукувала книжку, хоч як парадоксально це звучить...

М. С.: — Мама переживала, що хтось скаже, ніби це Мар’яна написала або підправила... А коли я була дитиною, дехто вважав, що то батьки пишуть мені вірші чи шкільні твори! (сміється. — Л. Т.)

«ПОВАГА ДО ІНШОГО, ІНАКШОГО — НА ЦЬОМУ ВИРОСТАЛИ МИ З БРАТОМ»

— Які мамині уроки особливо важливі для вас?

М. С.: — Цього року з кількома іншими митцями ми стали посланцями доброї волі ООН. Маємо, крім іншого, бути прикладом толерантності. У мами є прекрасне оповідання про те, як сільські хлопчаки знущалися з розумово неповноправного хлопця. А сільська бабця заступилася за нього, не дала скривдити. Це наскільки точно психологічно прописано — просто мурашки по шкірі. Доброта, гідність, чесність, повага до іншого, інакшого — на цьому виростали ми з братом.

ДОВІДКА «Дня»

Ірина Савка — українська письменниця, викладачка музики. Мати Мар’яни Савки, дружина театрального режисера, актора, громадського й культурного діяча Ореста Савки.

Мар’яна Савка — українська поетеса, дитяча письменниця, головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева», перекладачка, громадська діячка. Перемогла в номінації «Обличчя Львова» щорічної премії «BOOM AWARDS 2017». 2017 року стала посланцем доброї волі ООН в Україні.