Врятуймо мову — мова врятує нас!
Юрій Іллєнко, кінорежисер, сценарист, актор, оператор, продюсер, Народний артист України 1987 року

Супрематично-експресіоністська композиція

Дві книжки лауреатів літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» — два виміри молодої концептуальної поезії 2010-х років
12 січня, 2018 - 12:22

З-поміж поетичних книжок щойно минулого року увагу багатьох читачів, а також критиків і оглядачів привернули два видання, що їх «День» уже згадував у книжковому огляді в новорічному номері. Це збірка «Рубати дерево» Дарини Гладун і «Цукровик» Олександра Мимрука. Обидві побачили світ у рамках літературного конкурсу видавництва «Смолоскип».

А отже, це цікава заявка, бо лауреати конкурсу за минулі роки сьогодні кількісно і якісно є дуже вагомим чинником української поетичної сцени. Наприклад, у коротких списках премії «ЛітАкцент року» всі фіналісти є «смолоскипівськими» лауреатами різних років і премій.

«ВЕРТИКАЛЬНИЙ» ВИМІР ХУДОЖНЬОГО СВІТУ

«Рубати дерево» і «Цукровик» — книжки із зовсім відмінною поетикою та тематикою — мають дещо спільне. Передусім обидві підкреслено концептуально «змонтовано». Збірка Дарини Гладун побудована за принципом «деревних кілець», які звужуються до центру, — так номери розділів зменшуються від нескінченності до нуля, а сенси, теми й окремі образи різних віршів опиняються в дуже міцній єдності, часто глибшій за паралелізми. Фактично «Рубати дерево» може читатися як один твір, а не як добірка окремих текстів.

А книжка Олександра Мимрука, хоч і не має настільки «сплавленої» структури, однак так само міцно прив’язана до урбанізму в його дуже специфічному вимірі — естетизації буденної архітектурної спадщини та всіляких міських зон, що їх не дуже прийнято трактувати в культурному вимірі, наприклад, дворів, заводських труб тощо.

Також обидві збірки написано практично повністю верлібром, дещо ритмізованішим у Дарини Гладун, «розрідженим» в Олександра Мимрука. І ще один характерний факт: в обох книжках виразно присутні метафізичні мотиви, «вертикальний» вимір художнього світу, певні (хай часом іронічні) вияви містики.

ПАТЕТИКА, СКЕПСИС І ЛЕГКА ЛІРИЧНА МРІЙЛИВІСТЬ

Олександр Мимрук іронічно замилуваний пострадянськими містами. Він із ентузіазмом відданого своїй справі археолога визбирує елементи краєвидів, які більшості здаються банальними або й огидними, аналізує, деконструює й оспівує їх, не забуваючи, однак, додати в розчин захвату кілька ядучих крапель, здатних змінити все чи принаймні багато що.

Патетика, скепсис і легка лірична мрійливість — насправді небанальне поєднання. Воно втримує поезію Олександра Мимрука на химерній межі «культурологічної», «вченої» поезії та значно чуттєвіших літературних форм. Аналогічний підхід автор випробовує не лише на «урбаністичному» матеріалі чи в текстах універсального характеру. Ще одним цікавим його втіленням є поема «Німе кіно» — таке собі літературне дослідження авангардного кінематографа 20-х років: від Дзиґи Вертова до Олександра Довженка.

Отже, рецепт, із якого «ліпиться» «Цукровик»: баланс, конструкція, дослідження міфів і архетипів на тлі емоції, метафори, пародії.

АРХЕТИПИ Й МІФОЛОГЕМИ У «ФОРМАЛІСТИЧНОМУ» ЛАБІРИНТІ

Дарина Гладун менше вдається до позірно раціонального аналізу, однак теж звертається до міфологічного, архетипічного. Досить детальний аналіз цього аспекту її книжки можна прочитати в післямові літературознавця Юрія Коваліва. Характерні наскрізні образи збірки: дерево, обличчя, шкіра, змія, лисиця, смерть тощо.

Повтор виявляється ключовим прийомом «Рубати дерево». Ті самі фрази, словесні формули регулярно з’являються в межах і одного, і кількох творів, надаючи то музичного ритму, то претендуючи на магічний, трансовий рівень. Не дивно, що цій поезії притаманне чимале емоційне напруження, — водночас Дарина Гладун встигає охопити дуже різні тематично-смислові сфери: від війни до родинних історій і досить абстрактних медитацій символічного чи метафоричного характеру.

Як і в «Цукровику», в «Рубати дерево» читачі легко віднайдуть елементи гри (пост)авангардистського характеру. І це не лише структура образів чи «незрозумілість» окремих текстів. Дарина Гладун доволі активно користується можливостями різноманітних графічних знаків, розташуванням тексту на сторінках та іншими візуальними ефектами. Але, на відміну від «класичного», «першого» авангарду, де такі штуки могли мати геть самодостатній характер, тут вони все-таки радше працюють на посилення настрою та устремління власне вербального тексту:

(...) тоді падає дощ .. ... ... ... ... ... ... ... ... ...

або уламки дощу. .. . .. .

іноді падають люди||||||||||||| ||||||||| |

стають примарами атлантиди

|іноді падаєш ти|

іноді падає

|ти

ша|

||||||||||||||||||| |||||||||||||||||||| | |

Густий світ підсвідомих архетипів і міфологем у Дарини Гладун затишно (хоч нерідко й моторошно) розташувався у «формалістичному» лабіринті, вільно виливаючись у найрізноманітніших напрямах.

Насамкінець, поглянувши на обкладинки цих двох книжок, розумієш невипадковість їхньої кольорової гами та обрисів. Прозора, повітряна супрематичність Олександра Мимрука добре пасує до насиченої солодкої чорноти експресіонізму Дарини Гладун. А разом ці книжки утворюють дивакувату і суперечливу стилістичну єдність. Не знаю, чи можна їх назвати найкращими, найцікавішими поетичними книжками 2017 року, але найвигадливішими — точно.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments