Не дамо стати «статистикою»...

За час АТО на Донбасі загинули близько 300 наших військових. На 15 липня у списку загиблих було 258 військовослужбовців, у списку поранених — 922, у полоні бойовиків — 45. За кожною цифрою у цій печальній статистиці — чиєсь життя, чиясь доля і своя історія. У спецтемі «Вони загинули за нас» «День» продовжує публікувати історії українських військових, які полягли під час воєнних дій на сході України. Сьогодні розповідаємо про героїв із Львівщини, Житомирщини та Сум, які чесно виконували свій обов’язок і загинули від підступних дій терористів. Маємо знати їх і пам’ятати. Вічна пам’ять героям.

Попередні історії в рубриці «Вони загинули за нас».

«Головне, щоб ми залишалися людьми...»

Віталій Бахур із Золочівщини не дожив два тижні до свого 25-річчя. Загинув разом із 48-ма товаришами в ніч проти 14 червня у збитому терористами Іл-76

Віталій Бахур — уродженець села Зозулі Львівської області — офіцер-десантник, що служив під Дніпропетровськом (смт Гвардійське). Він, як і 48 його товаришів, був у збитому у ніч проти 14 червня військово-транспортному літаку Повітряних сил Збройних сил України Іл-76, що заходив на посадку в аеропорту Луганська. За інформацією Міністерства оборони, повітряне судно перевозило особовий склад для ротації. Усі хлопці загинули.

Фото з особистої сторінки Віталія Бахура в «Однокласниках»

У Віталія залишилися маленька донечка і дружина, мама, тато (на заробітках за кордоном) і двоє молодших братів. Віталій — старший лейтенант. Не дожив два тижні до 25-річчя...

Закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові. Навчався на факультеті ракетних військ та артилерії (кафедра наземної артилерії). Журналіст «Дня» прийшла в альма-матер загиблого офіцера...

«Я знайомий з Віталієм з 2006 року, — розповідає одногрупник загиблого, тепер —  курсовий офіцер старший лейтенант Андрій КРІЧФАЛУШІЙ. — Ми разом вступали до академії, вчилися в одній групі».

Андрій згадує, що Віталік добре вчився, був активним учасником усіх подій в академії, фізично здоровий, підтягнутий... «Він був нормальною сільською людиною. Всім, що мав, ділився з товаришами. Вчився — як всі: коли добре, коли — не дуже, але характер мав ідеальний... Ніколи не залишався осторонь чужих проблем — чим міг, тим допомагав... Якщо в якомусь предметі був сильніший, допомагав у навчанні. Ще в чомусь був сильніший — теж допомагав... І говорю не тільки про нашу групу, нас сімнадцятьох, а й про курсантів молодших та старших курсів...»

Бачу, що Андрієві важко говорити... На очі офіцера навертаються сльози. «Досі невіриться, що така біда сталася... Чотири роки прожити в одній казармі, ділити хліб...»

«Віталік дуже хотів стати десантником, — продовжує розповідати Андрій. — Коли дізнався, що є можливість потрапити у 25-ту окрему повітряно-десантну бригаду, зрадів. Згодом, коли приїжджав до батьків з Дніпропетровщини, ми зустрічалися тут, у Львові, і Віталік говорив, що дуже і дуже задоволений службою, а особливо — після призначення на посаду заступника командира батареї з повітряно-десантної підготовки. Йому жити б і жити...»

«Я прийшов в академію 2009 року, — згадує начальник кафедри ракетних військ й артилерії підполковник Вадим ЯКОВЕНКО. — І ця група, де вчився Віталій, — для мене дебют. Я провів з ними майже рік... Що можу сказати про Віталіка?.. Він був... Мені важко говорити про нього у минулому часі... Вони всі, курсанти, для мене — як діти. Всі телефонували до мене після випуску... Згадую, тоді, влітку, коли вони вже випускалися, після святкувань, під вечір, коли вже всі розходилися по домівках, Віталік мені сказав: «Товаришу підполковнику, напевно, неважливо, ким ми станемо, яких висот досягнемо, головне, — щоби ми залишалися людьми...» Повторюю: мені важко говорити про Віталіка: «Був»... Він завжди був спокійним. Якщо в когось щось не виходило, якщо хтось хвилювався, то Віталік завжди був врівноваженим, не нервував. Він, напевно, як повітря: коли поруч, його не помічаєш — його не стало і тисне у горлі... Й обов’язково скажу про цілеспрямованість Віталіка: хотів стати десантником — став. Але при тому спочатку став фаховим артилеристом. Вчився стрибати з парашутом, але не йшов з артилерійської батареї. Напевно, в душі залишився б артилеристом на все життя... Мені, як начальнику кафедри, дуже важко втрачати людей. Дуже важко... Коли Віталік загинув, частинка мене пішла разом із ним... Кажуть, що Бог забирає найкращих, а нам залишається тільки згадувати їх...»

Останки старшого лейтенанта Бахура, як і його військових побратимів, які перебували у літаку, досі на ідентифікації... Як розповів «Дню» заступник начальника академії полковник Юрій Гусар, академія фінансово забезпечить похорон Віталія Бахура. Чекають інформації від військкомату.

Ховатимуть Віталія у рідному селі Зозулі.

Вічная пам’ять і Царствіє Небесне.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів

Завжди «ніс із собою позитив»

Олександр Ткаченко врятував сотні людських життів, але сам підірвався на протитанковій міні, встановленій бойовиками

Сумчани прощалися з ним 14 липня. Він загинув у зоні конфлікту на території Донеччини. Майор міліції Олександр Григорович Ткаченко за час несення служби у складі зведеного загону УМВС Сумської області урятував сотні людських життів, але сам підірвався на протитанковій міні, встановленій бойовиками.

Фото з сайта УМВС України в Сумській області

Його сприймали як батька, як старшого брата. Він завжди підбадьорював молодших колег, завжди «ніс із собою позитив» — говорять ті, хто його знав за життя. Прапорщик Роман Рожченко, який був з Ткаченком в одному авто під час трагічної події, каже: Олександру відірвало ноги, але він навіть не відразу це помітив. Мабуть, через больовий шок. Він продовжував віддавати команди: кому і як треба діяти. Романа вибуховою хвилею викинуло з машини, це і врятувало йому життя. Олександр помер у лікарні.

Того дня колона автомобілів з правоохоронцями вирушила до нещодавно звільненого від терористів Сіверська, щоб стежити за порядком. Потрібно було перевірити адміністративні та житлові будинки, де могла бути вибухівка, надати допомогу постраждалим місцевим мешканцям. Авто, в якому їхали правоохоронці, підірвалося на протитанковій міні, залишеній терористами просто на центральній вулиці міста.

«Сталося так, що саме Олександр опинився в епіцентрі вибуху, — розповідає командир зведеного загону УМВС Сумської області В’ячеслав Драновський. — Його швидко доправили до лікарні, але поранення виявилися несумісними із життям. Неможливо передати словами все, що ми відчуваємо в цей час. Олександр Ткаченко, без перебільшення, був душею нашого загону. Для молодих співробітників він був і наставником, і порадником, і батьком, і другом. Бували випадки, коли втома, великі фізичні та моральні навантаження виснажували, фактично валили з ніг, і тут підключався він. Для кожного знаходив потрібне слово, жартував, підтримуючи бойовий дух...»

У прес-службі УМВС Сумської області розповідають, що Олександр говорив: «У мене син такий, як вони. Я не можу допустити, щоб із цими дітьми щось сталося». І не допускав. Він завжди був першим там, де небезпека. І навіть своєю смертю фактично врятував життя щонайменше тридцятьом своїм колегам, які їхали позаду нього. Адже якби підірвалася автомашина, що рухалася наступною, жертв було б значно більше.

На рахунку Олександра — десятки знайдених мін, і, отже, врятовані десятки чи навіть сотні людських життів. За злою іронією долі, саме міна і стала причиною його смерті.

«А ще Олександр був надзвичайно скромною людиною. Провідні засоби масової інформації нещодавно розповіли усьому світові, що з підвалу Будинку культури Миколаївки були звільнені 150 місцевих жителів, яких бойовики збиралися використати як живий щит. Проте ім’я героя, завдяки кому це сталося, так і залишилося за кадром. Знайшов цих людей наш Саша», — розповіла прес-секретар управління МВС у Сумській області Ельвіра Біганова. «Був дуже турботливим та чуйним. Коли звільняли населені пункти, перше, що робив Олександр Григорович, — починав допомагати місцевим мешканцям вирішувати їхні проблеми. Комусь — по господарству, а часто просто підгодовував зголоднілих людей своїм пайком. Йому постійно телефонували жителі навколишніх селищ. Він не гнався за славою, за нагородами, він турбувався про людей».

Працювати в органах внутрішніх справ Олександр почав десять років тому, міліціонером окремого батальйону патрульно-постової служби Сумського міськвідділу. Потім на оперативних посадах у підрозділах карного розшуку і боротьби з незаконним обігом наркотиків. Із травня 2011 року по лютий 2013 року — інспектор групи документування роти міліції особливого призначення «Беркут», згодом — інспектор чергової частини спеціальної роти міліції УМВС України в Сумській області.

За довголітню сумлінну службу Олександр Ткаченко неодноразово отримував відзнаки. Нагороджений медалями «За сумлінну службу» ІІІ ступеня, «За доблесть і відвагу в службі карного розшуку України» ІІ ступеня, «90 років карному розшуку України».

Провести в останню путь міліціонера-героя та підтримати його дружину і сина  прийшли сотні сумчан. Поховали Олександра Ткаченка на центральному кладовищі, труну несли товариші по службі. Кажуть, він сам просив поховати його у формі, адже служба Україні була його покликанням. Він назавжди залишиться у нашій пам’яті як Людина з великої літери, чуйний товариш та турботливий наставник.

Алла АКІМЕНКО, Суми

На передовій рятував життя поранених

Дмитро Герасимчук був військовим медиком. Завдяки його зусиллям з поля бою вивезли майже 40 бійців. Загинув, коли снаряд бойовиків влучив у намет із червоним хрестом...

Трагічна звістка надійшла з Луганщини і в Новоград-Волинський — 8 липня поблизу селища Металіст загинув 29-річний військовослужбовець Дмитро Герасимчук. У тяжкому горі близькі загиблого — дружина з дворічним сином, батьки та сестра. Вони вірили й чекали, що повернеться їх Дмитро додому живим і здоровим, візьме на руки маленького синочка Іванка... Але сталося непоправне: від вибуху снаряду офіцер медичної служби загинув.

Фото з сайта Вконтакте

Як розповідають колеги Дмитра, у сім’ї Герасимчуків професія захищати Батьківщину не просто почесна, а родинна. Батько Дмитра Микола Федорович теж був військовим, нині пенсіонер. Дмитро обрав фах військового лікаря, закінчивши відділення підготовки військових лікарів при Вінницькому медичному коледжі. Із 2006 року він у Збройних силах України. На схід України поїхав два місяці тому, був ординатором госпітального відділення медичної роти 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади 8-го корпусу.

Тисячі жителів Новограда-Волинського прийшли до місцевого Будинку офіцерів на церемонію прощання із  земляком, військовослужбовцем 30-ї механізованої бригади Дмитром Герасимчуком. В останню путь військового проводили родина, бойові побратими, однокласники, друзі, а також представники органів державної влади. Виступаючи на жалобній церемонії, начальник медичної служби 30-ї окремої механізованої бригади Роман Михальчук сказав, що Дмитро був висококваліфікований, досвідчений фахівець у своїй справі, надійна і порядна людина. За його словами, завдяки зусиллям Дмитра Герасимчука з поля бою, з блокпостів було вивезено 32 поранених бійців їхньої бригади, троє — батальйону «Айдар», також троє працівників міліції. Усіх сил докладав військовий медик, щоб врятувати життя воїнів. Прикро, що самого його вже ніщо не могло врятувати: капітан медичної служби загинув від осколкового поранення голови під час обстрілу базового табору українських військових. Мінометний снаряд влучив у намет з червоним хрестом.

«Ми схиляємо голови перед пам’яттю нашого земляка, бойового побратима, справжнього героя, який поклав своє молоде життя в ім’я миру в нашій державі. Висловлюємо співчуття родині, друзям і близьким Дмитра. Новоград-Волинщина завжди пам’ятатиме Героїв, які ціною свого життя рятували країну від тероризму», — зазначив Новоград-Волинський міський голова Володимир Загривий  під час прощання з військовослужбовцем. 

Поховали офіцера, який на передовій рятував життя поранених, з усіма почестями на військово-меморіальному кладовищі, де ще довго лунали слова: «Герої не вмирають».

Оксана КЛИМЧУК, Житомирська область