Молодий і відважний

«Невже наш парамедик?» Таким було здивування дорослих воїнів, із загартованим серцем та м’язами, коли вони побачили зовсім юного Миколу Волкова з медичною сумкою. Юнак серед дорослих розмов про війну, цінність життя, смерть, залишався для багатьох дитиною. Саме так і закріпився за ним позивний «Смурфік» — герой дитячого мультфільму. У очах Миколи іскрилася жага допомагати. Мужність відчувалась одразу — бракувало його романтичній натурі рицарських обладунків. Проте і без цього він хотів визволяти свою землю. Кілька разів намагався піти добровольцем у батальйон «Азов».

«Він був юнаком-романтиком. У дитинстві Микола отримав важку черепно-мозкову травму. До Збройних сил України його не брали. Я не раз запитував хлопця, чому він вирішив прийти до нас в «Госпітальєри». Адже ми працюємо не за гроші, не за УБД і ризикуємо своїм життям щохвилини. На що «Смурфік» мені відповів: «Я ще підлітком був, коли Маріуполь був під окупацією, на моїх очах відбулися обстріли мікрорайону Східний. Я тут, бо хочу допомагати людям і побачити нашу перемогу». Тоді я зрозумів, що переді мною дорослий чоловік, мужній медик із веселим дитячим обличчям», — ділиться спогадами Олександр із позивним «Пілат», парамедик батальйону «Госпітальєри». Під час розмови в його голосі відчувається біль і смуток.

Микола Волков прийшов у «Госпітальєри», не маючи за плечима жодного медичного досвіду. Кілька годин сну, робота сім днів на тиждень, навчання, перев’язки, теорія, суворі тренери — саме так загартовувався військовий госпітальєр. Він успішно пройшов вишкіл і не вагаючись поїхав на передову лінію фронту.

«Микола прийшов до нас у червні минулого року. Після того як пройшов вишкіл, відразу поїхав на першу ротацію. Відтоді постійно був на передовій лінії. За цей час лише раз від’їжджав додому», — згадує парамедик із позивним «Багіра».

ФОТО ЗІ СТОРІНКИ ГЕРОЯ В СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ

Ніхто з бійців не сумнівався в кваліфікації молодого парамедика. Микола Волков рятував життя бійців у найгарячіших точках ОСС: Широкиному, Пісках, Водяному. З осені 2018 року він був закріплений за 8 батальйоном УДА «Аратта» та щоденно ніс тяжку ношу добровольця-парамедика.

«Кожен, на передовій лінії фронту — чи то медик, чи то військовий — чергує на спостережному пункті. Того дня куля снайпера застала юнака зненацька. Інші парамедики робили все можливе, аби врятувати життя побратима. До речі, витягувала пораненого юнака молода худенька дівчина. Хлопця швидко доправили до шпиталю в місто Дніпро. Далі лікарі робили все можливе і неможливе, аби витягнути «Смурфіка». В нього кілька разів зупинялося серце. Реанімували і знову чекали, поки смерть відступить, але...», — Олександр закінчив свою репліку на важкому видиху...

Рідні та вся країна проводжали героя з почестю. Миколу Волкова посмертно нагородили медаллю за милосердя. Виявляється, це була вже не перша відзнака молодого парамедика.

«Брат розповідав, що отримував нагороду за мужність, і він тоді цим дуже гордився. Батькові він намагався не розкривати таємниці свого перебування в ОСС. Навіть мені не все розповідав. Якось у нього було осколочне поранення біля ока. Я запитала: що це? Щоб заспокоїти, він відмахнувся, мовляв, десь зачепився ненароком. Мені досі не віриться, що його немає. Ми з ним з дитинства разом, хоча він мені не рідний, а зведений брат. Спершу я не могла змиритися, що він буде жити в моїй кімнаті і що мені доведеться ділити з ним свій простір. Ми сварилися і, бувало, навіть робили все одне одному наперекір. Він гучно вмикав музику вранці і не давав мені спати, я робила теж саме увечері. Коля, попри все залишався собою — добрий, чесний. Завжди поцілує, обійме, коли навіть мої подруги приходили, він усіх їх обіймав і радісно, тепло зустрічав. Ніхто не міг сказати про нього поганого слова. Шкодую, що мало часу приділяла спілкуванню. Я вчилась і писала дипломну роботу, а він був на сході», — ділиться спогадами зведена сестра героя Наталя Дубініна.

Микола Волков захоплювався подорожами. Побував у багатьох містах України. Був економним, ходив багато пішки, коли автостопом добирався, але намагався не витрачати свої заощадження. Ще приваблював юнака футбол. Навчався в технікумі на електромеханіка. Неповнолітній хлопець дуже рано втратив маму. Вона померла в той час, коли українці відстоювали свої права на Майдані під час Революції Гідності.

«Ще в Колі був рідний брат, але він помер маленьким. Він навіть не знав його. Тепер ми їздимо на могилу до Колі. Востаннє, коли приїхали — то побачили як на могилі сидів голуб. Я дістала хліб, почала його годувати і згадувала, як брат дуже любив їсти хліб. Міг за раз буханку сам з’їсти. Ми навіть за їжу сварилися, бо він їв мою порцію, батькову і свою. Я навіть шоколадки від нього ховала. Тепер я не можу досі усвідомити, що це кінець, що я не зможу з ним поговорити, що він ніколи не прийде до кімнати», — не стримуючи сліз, ділиться Наталя. Їй досі важко усвідомити цю втрату. Вдома в неї залишилося безліч речей юнака, які пробуджують різні спогади. Ще дівчина зберігає кошти брата. Вона роздумує, щоб віддати їх на добрі справи і пожертвувати в батальйон «Госпітальєрів». Адже саме там друга «Смурфіка» ніколи вже не зможуть забути, хоч який би немилосердний був час.