«Скрізь намагався бачити позитив»

Лише за минулий місяць Вінниччина втратила трьох своїх синів. 1 травня повідомили про загибель 19-річного Олександра Микитюка із Хмільницького району. 25 травня попрощалися з 23-річним Богданом Коломійцем із села Лука-Мелешківська. А 27 травня від важких поранень загинув 22-річний Ярослав Дашкевич. В останню дорогу захисника проводжали у перший день літа. Такого численного похорону в невеликому селі Синарна Оратівського району ще не було. Площа перед сільською школою ледь вміщувала людей, які прийшли віддати свою останню шану захисникові України. У пам’яті кожного, хто знав Ярослава, він навіки залишиться прикладом людяності, мужності та патріотизму.

«Рідні, друзі, однокласники, бойові побратими — всі зібралися, щоб провести Ярослава в останню дорогу. Під час траурного мітингу згадували, яким турботливим сином, гарним братом, вірним присязі воїном він був. Ніколи нікому не заподіяв зла, впевнена, що й у думках такого не мав, бо дитина щира та вихована. Мамина надія і гордість, — розповідає сільський голова Лариса СІГНАЄВСЬКА. — Ми жили на одній вулиці. Ярослав виріс на моїх очах. Був найстаршим у родині. Крім нього, у матері ще п’ятеро дітей — три доньки і два сина. Після розлучення батьків став опорою для своїх братів і сестер. Тоді як його однолітки ганяли м’яча біля школи, він порався по господарству чи на городі. У родині пишалися тим, що він захищає Україну від ворогів. Чекали додому, ось-ось мав бути наказ про «дембель».

Після закінчення дев’ятирічки Ярослав поступив до кулінарного училища у Вінниці. Здобув фах повара-кондитера, але працювати за спеціальністю не став. Побачивши в газеті оголошення про контрактну службу, вирішив звернутися до військкомату. І 20 жовтня 2013 року Іллінецьким РВК його призвали на військову службу. На війну потрапив з перших днів у складі 24-ї окремої механізованої бригади. Спочатку ніс службу на посаді помічника гранатометника, а потім — механіка-водія. Любив техніку, а вона його. Бойові побратими кажуть, що жодного разу, коли виїздили на патрулювання, бойова машина Ярика не підводила.

«Ми пліч-о-пліч прослужили кілька років. 2016 року мій контракт завершився, і я звільнився, а от Ярослав вирішив продовжити, казав, що після поранення 2014-го йому смерть не страшна, — ділиться спогадами про загиблого Андрій Худяк з позивним «7.1». — Він тоді дійсно дивом вижив, снаряд від «Граду» розірвався поруч із ним, все тіло було посічене осколками, живого місця не було, ніби суцільна рана. Коли його забирали у госпіталь, ніхто з хлопців не очікував, що він відновиться, ба більше, повернеться на військову службу. Та Ярик зумів. Жартували, що він безсмертний і тепер його можна не те що в розвідку, а в космос без ракети відправляти, все одно повернеться... Ярослав ні на кого не ображався, сміявся разом з усіма. А коли ми придумали йому позивний «Рижий» — радів, наче дитина, казав: «Добре, що не Антошка». Такого веселого, доброго й щирого хлопця я не зустрічав. Скрізь намагався бачити позитив. Востаннє говорили за день до його загибелі по телефону. Планував, чим займатиметься після війни. Хотів обробляти землю і розводити господарство. Не встиг погосподарювати».

Того злощасного дня, 26 травня, під час патрулювання району між опорними пунктами на Горлівському напрямку бронегрупа на БМП 24-ї бригади потрапила в засідку. Після короткого вогневого зіткнення, за підтримки вогнем із сусідніх опорних пунктів, диверсійно-розвідувальну групу окупантів було знищено, але бойова машина натрапила на фугас — смертельне поранення отримав Віктор Ферлієвич із Чернівецької області, який загинув на місці, а 22-річного вінничанина Ярослава Дашкевича було госпіталізовано. Наступного дня від численних поранень, несумісних із життям, його серце перестало битися... Мати, три сестри й двоє братів так і не дочекалися найстаршого Ярослава з війни.