Свято вірив у справедливість...

«День» продовжує записувати й публікувати історії життя і смерті українських Героїв, які захищали цілісність країни на Донбасі. На жаль, таких історій буде ще багато. Уже опубліковані — це лише невелика частина розповідей про загиблих військових. А їх — тисячі. Й у час перемир’я наші бійці продовжують гинути...

Сьогодні ми публікуємо дві історії загиблих військових. Це — розповідь про Олексія Панченка, воїна-десантника, добровольця 95-ї аеромобільної бригади 90-го окремого аеромобільного батальйону, який загинув у січні цього року, прориваючись до Донецького аеропорту. Та історія про Олександра Попадинця, який служив у 128-й окремій гвардійській гірсько-піхотній бригаді й загинув у червні минулого року, потрапивши в засідку неподалік селища Металіст, що на Луганщині.   

Ще одна — третя історія — не про військових, але теж про війну. Це історія громадського активіста Олександра Решетняка, який став першою жертвою бойовиків на Луганщині.

Вічна пам’ять...

Олександр Решетняк став першим загиблим із українського табору. Втрати у донецьких українців тоді вже були, а луганчан деякий час Бог милував. Про мученицьку смерть Олександра дізнався від знайомих прикарпатців, із якими контактував на Майдані. А потім і в Інтернеті прочитав: «У реанімаційному відділенні Луганської обласної лікарні 15 червня 2014 року помер громадський активіст Олександр Решетняк. Дві доби його жорстоко мучили в захопленій будівлі луганського УСБУ. 12 червня він потрапив до реанімації з роздробленим тазом, відбитими нирками, зламаним хребтом і проникаючим кульовим пораненням у живіт. Після дводенних знущань у будівлі СБУ і поранення в спину Саша ще три доби боровся за життя. Терористи допитували Решетняка про місця дислокації української армії та патріотичного батальйону «Айдар», який раніше звільнив місто Щастя. Терористи, так і не домігшись нічого, просто вистрілили йому в спину...». Так написав його приятель і однодумець, журналіст Всеволод Філімоненко.

***

Отже, прикарпатці при кожній нашій зустрічі нагадували про Сашка і просили написати про героя. Вони дуже хотіли, щоб про нього знала вся Україна! Адже встигли зріднитися з луганчанином на київському Майдані. Я й сам міг бачити Олександра у коломийському наметі, куди частенько заходив. Міг, але, якщо чесно, не запам’ятав його або просто не звернув на активіста зі сходу особливої уваги. Чому коломияни так сумують за східняком? Я вирушив із Прикарпаття на Київщину, де в одному з містечок на території дитячого садка облаштувала своє нове житло переселенка з Луганщини, вдова Олександра — Лариса Решетняк. До нашої розмови долучився і давній приятель Олександра Юрій Руденко, який також був вимушений із родиною переїхати на Київщину. Вдалося мені розшукати і Всеволода Філімоненка. Багато дізнався і від активної учасниці проукраїнських мітингів у Луганську Олени Кузенної, — вона також вимушена була покинути рідні краї — тепер живе у Черкасах.

«САШКО СВЯТО ВІРИВ У СПРАВЕДЛИВІСТЬ»

Лариса Решетняк: «Мій чоловік був корінним луганчанином. Закінчив ПТУ №45, після чого постійно працював електрозварником. Багато їздив по всьому Радянському Союзу, тому добре знав країну, у якій жив. Понад чверть століття ми з ним прожили разом... Сашко завжди дивував мене своїм ставленням до людей. І тим, що свято вірив у справедливість. Навіть тоді, коли владу захопили сепаратисти, він не зробив на це жодної поправки. Пригадую випадок, який стався навесні 2014 року. Вже будівля СБУ у Луганську була захоплена. Сепаратисти пиляли бензопилою дерева біля нашого селища (с. Веселеньке належить до складу Луганська. — С.Л.) і вантажили дрова в машину. Олександр здогадався, що це заготовляють дрова для штабу сепаратистів. Там, біля СБУ, вже й намети стояли, і польова кухня, де готували їжу для бойовиків. Був з лісорубами і якийсь міський депутат, який показав своє посвідчення. На Сашка це не вплинуло, він сказав: «Чому я, мешканець селища, тут не можу пиляти, а ви пиляєте?». І таки прогнав їх, уявляєте?».

Юрій Руденко дещо пояснює: «Сашко був секретарем нашого селищного комітету, тому й переймався постійно таким питанням, як паливо. Газу у нас не було, ліс ніби й поряд, але не можна було брати навіть сухостій і хмиз. Сашко їздив до великих лісових начальників, намагався вирішити це питання. І до міліцейських генералів навідувався, не мав перед ними жодного страху. Але позитивного результату не було... Сашко завжди мобілізувався, коли треба було захищати людей, і часом це мало результат. Ось тільки самі люди цього не цінували... Мало того, вони не розуміли — як можна виступати проти Партії регіонів? Причину своїх проблем вони бачили де завгодно, тільки не в узурпації влади цією політичною силою...».

Лариса Решетняк продовжує: «У Саші був мисливський песик, і якось він пішов вигулювати його в ліс. Наткнувся там на браконьєрів — наших, міських «крутеликів». Написав заяву у міліцію. Через деякий час йому звідти почали надсилати листи, що карну справу закрито, бо нема складу злочину. А він із цим ніяк не міг погодитись і почав усе заново. Таким вже він був — принциповим і наполегливим. До речі, відео розмови з «крутеликами» було в Інтернеті, його почали на вулицях впізнавати. Казали: молодець, що ти так робиш, з ними інакше не можна. А я лише із сумом думала: «Зате ваші дружини, на відміну від мене, сплять спокійно... А ви, замість того, щоб хвалити його, краще підтримали б реальними справами».

Всеволод Філімоненко: «Те, що потім сталося з Олександром, я розцінюю як особисту трагедію і досі не можу змиритися з його смертю. Вбивство депутата Решетняка, який став першою жертвою луганських терористів, для мене було точкою неповернення у ставленні до тих людей, які підтримали сепаратистів. Чому йому випала така доля, сказати важко, але це точно був не звичайний збіг обставин.

Знаю точно, що його смерті хотів заступник мера Сергія Кравченка. Ми з Решетняком дуже зіпсували його репутацію, застукавши на Різдво під час незаконного полювання на кабана в заповіднику. Оскільки цей заступник — Пілавов — був основною опорою Антимайдану і координатором сепаратистів протягом усього часу, після взяття міста під свій контроль він дав наказ бойовикам знайти і покарати Олександра».

«ЦЕЙ ХЛОПЕЦЬ БУВ ЗАНАДТО ЩИРИМ І ВІДЧАЙДУШНИМ»

Юрій Руденко розповів про Майдан: «Після побиття студентів у Києві ми з ним одразу зустрілися. Він каже: «Ти бачиш, що відбувається? Треба їхати в столицю...» Вирішили їхати, щоб отримати максимум інформації і визначитися остаточно. Швидко зібралися й поїхали. У центрі Києва стикнулися з двома високими, колоритними чоловіками; у одного з них на футболці було написано: «Януковича — під арешт». Я кажу: «Нам, мабуть, до цих хлопців». Ми із Сашком заговорили до протестувальників українською. Він трохи краще розмовляв, я — суржиком... Хлопці ті виявилися із Західної України. Вони нас привели у свій намет і сказали: кладіть свої сумки, тут ніхто їх не візьме. Олександр почав активно з усіма спілкуватися — він такий комунікабельний! І я бачив, як його затягує вир революції. Це була його рідна стихія...».

Олена Кузенна: «А я познайомилася з Олександром Решетняком лише завдяки трагічним подіям, що відбувалися в Луганську на початку 2014 року. Але дуже добре розуміла його, бо ми жили ілюзіями, що можна виправити ситуацію своїми благими намірами та добрим ставленням до людей. Скажу лише, що цей хлопець був занадто щирим, відчайдушним і наївним, із загостреним почуттям справедливості. Його загибель — це наслідок багатьох факторів. Із них найважливіший — притуплена пильність людей, які на той час були поруч із ним. Мене тоді вже не було в Луганську, але я не скидаю з себе відповідальності...».

Юрій Руденко: «Олександр був такий сміливий і відчайдушний, що часом йому бракувало обережності. Він уже був у батальйоні «Дніпро», проходив вишкіл у Дніпропетровську і там, під час тренувань, серйозно травмував ногу... І, уявляєте, ризикнув при цьому повернутися в Луганськ! Думав, що нога, закута в гіпс до стегна, краще загоїться у домашніх умовах. І що його в такому стані ніхто не зачепить».

«КОЛИ Я ПРИЙШЛА ДОДОМУ, ВСЕ БУЛО ПЕРЕВЕРНУТО...»

Прошу розповісти про деталі арешту Олександра. Тут уже Лариса Решетняк може розповісти більше, ніж інші: «Забрали його 10 червня. О 9-й вечора приїхали, я саме на ніч пішла на роботу. У їхніх планах було забрати й мене, але видно, полінувалися наздоганяти, шукати по місту. Через два дні Сашка скаліченого викинули біля Луганської ОДА... Коли я запитувала в лікарні, хто його туди привіз, мені сказали, що такої інформації дати не можуть. Можна лише здогадуватися: чи то «швидка допомога» привезла, чи хтось із людей підібрав, завіз на своєму транспорті. Мене не пускали подивитися на чоловіка, в морг мене також не пустили. Хоч я благала: дайте хоч здаля гляну на нього... Мені сказали категорично — «Нет. Только с правоохранительными органами...». Зійшлися на тому, що лікар зробить його фото в морзі й покаже мені. Так і показав — з фотооапарата. Я навіть не впізнала свого чоловіка, бо він був весь чорний — живого місця на ньому не було видно... Мене ще й запитали, чи буду я його ховати у відкритій чи закритій труні? Я сказала, що поховаю у відкритій. Тоді мене попередили, щоб за голову його не брала. Цікаво, чому? До речі, в довідці про смерть було написано: «Избиение с целью убийства». Хоч тут правду написали...Олександра звинувачували в тому, що він скрізь «айдарівців» розставив, що у нас весь будинок був заповнений вибухівкою, що ми носимо в ліс продукти, підгодовуємо українських бійців. А куди ж він міг носити, коли одна нога у нього була повністю загіпсована? Він ледь-ледь пересувався по кімнаті на милицях. Тридцять чоловік приїхало... Коли я прийшла додому — все було перевернуто — стільці, ліжко, речі... навіть підлогу прострелили в кількох місцях. Хотіли сина забрати, але місцевий священик не дав, заступився за нього. Сказав: «Якщо його хочете забрати, то й мене забирайте...».

ГОЛОВНЕ, ЩОБ МИ НЕ ЗАБУВАЛИ ПРО НЬОГО...

Далі Лариса продовжує: «Наші активісти подали клопотання на присвоєння йому ордена Небесної Сотні. Ще у квітні цього року передали всі документи нашому Президенту. Тодішній керівник Луганщини Москаль підписав це клопотання. Але досі адекватної реакції нашої влади на це немає. Тимур Юлдашев також входить у цей список. А ще — Олександр Нетруненко — всі посмертно...».

Всеволод Філімоненко додає дуже важливу деталь: «Решетняк отримав посвідчення рядового міліції, коли вступив у батальйон «Тимур» під керівництвом Тимура Юлдашева. Посвідчення видавав начальник обласного МВС генерал-лейтенант Гуславський. Після того, як Тимура Юлдашева взяли в полон бойовики, його батальйон розформували, а Олександр Решетняк проходив підготовку в батальйоні «Дніпро». Але ж юридично він до останніх днів залишався співробітником української міліції! Я говорив про це Арсену Авакову, той обіцяв розібратися, сприяти нагородженню, але... так нічого й не зробив. Мені це важко зрозуміти... Сподіваюся, що до цього питання в міністерстві ще повернуться»...

Ось така вийшла розповідь. А Героя України чи орден Небесної Сотні Олександру Решетняку обов’язково дадуть пізніше. Головне, щоб ми не забували про нього...