Війна триває...

Під час цьогорічних урочистостей у День захисника України Президент Петро Порошенко сказав, що за час проведення АТО «2533 військовослужбовці загинули, обороняючи Україну від російського агресора». На жаль, протягом останніх півтора місяця кількість полеглих героїв зросла. 6 грудня ЗМІ поширили інформацію начальника Генштабу Віктора Муженка про те, що з часу початку АТО загинули 3 064 представники всіх силових структур, з них 2 636 — військовослужбовці ЗСУ. Обстріли ворога стихають лише ненадовго, а більшість часу нашим захисникам доводиться тримати оборону, ризикуючи життям. Мінських домовленостей дотримується тільки наша сторона, яка чесно й віддано захищає свою територію. Ми продовжуємо писати про наших воїнів, котрих втратили через підступну «братню» країну. Сьогодні розповідаємо про 25-річних Віталія Тишкуна з Рівненщини та Давида Гамсахурдію із Закарпаття, а також 27-річного Олександра Оцаберу з Вінниччини, чиї молоді життя обірвали російські снаряди.

«Був здатен без спочину тримати небо над Україною»

Олександр Оцабера підірвався на фугасі поблизу Торецька

Життя любило його, оберігало й рятувало не один раз. Він пройшов найгарячіші точки на карті АТО. Бойове хрещення отримав під Попасною, дивом вцілів у боях під Нікішиним, живим вийшов із Дебальцевського котла. Здавалося, смерть ніколи його не впіймає. Але вона підкралася підступно... Сашко підірвався на фугасі під час виконання бойового завдання.

Про загибель молодшого сержанта 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Олександра Оцабера із села Гурівці Козятинського району Вінницької області написала у «Фейсбуці» волонтерка Тетяна Барвінська. Вона сповістила, що близько сьомої години ранку 11 листопада поблизу Торецька (Дзержинська) Донецької області під час розвідувальної операції загинув Сашко під позивним «Десант». Йому було лише 27 років... Удома на Олександра чекали кохана дружина Анна та два синочки — семирічний Євген та чотирирічний Владик.

«Олександр був справжнім, без пафосу. Працьовита, відповідальна дитина, завзятий як до роботи, так і до навчання, — згадує про свого учня директор Гуровецької школи Василь Лисюк. — А ще мав хист до військової справи. Відчував, що це його. «Горів» службою. Відповідальний, хоробрий, український патріот. Був здатен без спочину тримати небо над Україною. Таким я його пам’ятатиму все життя».

Олександра мобілізували в липні 2014 року. Після двох місяців «учебки» в Мукачевому його у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади закинули в саме пекло війни — Попасна, Нікішино, Дебальцеве. Служив розвідником. Під його керівництвом було здійснено чимало успішних розвідувальних операцій. Взимку 2014 року отримав серйозне осколкове поранення. Та після лікування повернувся на передову. А навесні 2015 року його демобілізували. На «гражданці» спокою не знайшов. Займався громадською роботою, під час місцевих виборів у жовтні 2015 року навіть балотувався в депутати Козятинської районної ради, а потім знову повернувся на війну.

«Усе його життя було під якимсь особливим девізом — жити за законами справедливості й робити добро людям. Жодного разу він не відмовив людині в допомозі, хоч хто б до нього звертався, Сашко завжди підтримував, — каже сільський голова Гурівців Галина Корніюк. — Після служби у війську почуття відповідальності у Сашка загострилося, він хотів бути корисним. Можливо, тому вирішив повернутися до війська. Підписав контракт і пішов воювати, захищати нас всіх на передовій».

Служив інструктором з військової і тактичної підготовки в 199-му навчальному центрі ВДВ при 95-й бригаді. У той злощасний день всі були напоготові — ворог поливав наших вогнем безупинно. Бойовий побратим Сашка — Володимир Сікан — розповідає, що обстріли припинилися тільки вночі, та це нічого доброго не означало. За кілька годин на позицію був здійснений напад розвідувально-диверсійної групи противника. Під час сутички Олександра зазнав поранення, які були не сумісні з життям. Товариші завжди пам’ятатимуть його як врівноваженого, виваженого, спокійного та надійного розвідника із позивним «Десант».

За життя Олександр Оцабера був нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни» за заслуги перед Батьківщиною. Герою — вічна пам’ять!

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця

«Він завжди боровся за справедливість»

Віталій Тишкун загинув під час виконання бойового завдання

В останню путь його проводили всім селом. Дорогу встелили квітами і ставали на коліна. Тут були і рідні, й побратими, й перша вчителька, яку він обіцяв запросити на весілля, й однокласники. Вони мали зустрітися весною — бо ж минуло десять років, як закінчили школу, а зібралися на похороні. Він — єдиний із їхнього класу, хто був у АТО.

Віталій Тишкун — ровесник незалежності. 25 серпня наступного року йому виповнилося б 26. Віталій із самого початку був на Майдані. У той час якраз працював у Києві, тож осторонь тих подій не лишився. Але про це ніхто з рідних не знав. Він не казав. Батьки дізналися лише тоді, коли Віталія поранили. Потім він займався волонтерством. А тоді пішов на війну добровольцем.

«Він міг і не йти — не підлягав мобілізації, бо був поранений. Але вирішив по-іншому. Я саме зустріла Віталія незадовго до того, як мав їхати в АТО. Він тоді сказав: «Піду в армію». Пояснив, що підписав контракт. А на мої запитання відповідав: «Хто, як не я?» — згадує перша вчителька Віталія Антоніна Новак. — Я пам’ятаю його першокласником, веселим, з блакитними очима, світлою чуприною... А на всіх шкільних фотографіях Віталій чомусь був по центру. Він і дорослим не ділив людей на добрих і поганих. Спільну мову з усіма знаходив і з дітьми спілкуватися вмів. Дуже любив своїх племінників. Усе згадую, як Віталій казав, що коли одружуватиметься, то запросить мене на весілля. Не думала,  що потраплю на таке «весілля».

Він мріяв бути військовим. Вчителі досі згадують клас, де навчався Віталій Тишкун. Адже сільська школа — малокомплектна. У класах могло бути й по вісім учнів, а в них навчалося 16. Віталій ніколи не був сам по собі. Про подарунки дівчатам на 8 березня  дбав саме він, та й взагалі про всіх турбувався.

«Він був лідером. А компанія наших хлопців-однокласників і досі збирається. Віталій завжди був борцем за справедливість. Не дивно, що він пішов на війну, щоб захищати Україну, — розповідає однокласниця Іванна Антонюк. — Віталій єдиний із нашого класу був у АТО. Минає десять років, як ми закінчили школу. Планували зустріч весною. А сталося так, що зібралися на похороні у Віталія».

Він загинув у жовтні під час виконання бойового завдання. У Віталія Тишкуна залишилися батьки, старший брат і племінники, яких він дуже любив. Його поховали в рідному селі Бадівка, що в Острозькому районі.

Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне

Назавжди 25-річний Давид Гамсахурдія...

Ім’я  загиблого учасника АТО дописали на меморіалі в Ужгороді

24 листопада на площі імені майора Віталія Постолакі в Ужгороді відбулися поминальний молебень та освячення на меморіальній дошці імені загиблого на сході України ужгородця Давида Гамсахурдії.

До вшанування пам’яті патріота України долучилися: вихованці ДНЗ №30 разом із завідувачкою Ганною Благою, група студентів кафедри військової підготовки УжНУ на чолі з майором Петром Невеселим, військовики-ветерани АТО, представники громадськості, побратими, рідні та друзі загиблого.

Прізвище Давида Гамсахурдії — вже двадцяте на меморіалі загиблим героям Ужгорода та Ужгородщини. Боєць, який проходив військову службу в складі 128-ї окремої гірсько-піхотної Закарпатської бригади в зоні АТО, 16 вересня  зазнав важких осколкових поранень під час обстрілу шахти Бутівка. Осколок міни застряг у мозку Давида, йому перебило хребет і стегнову кістку, він втратив багато крові. Давид переніс п’ять операцій у непритомному стані. Три тижні медики Лікарні ім. Мечникова в Дніпрі боролися за його життя, проте вивести хлопця із коми так і не вдалося. 12 жовтня 25-річного Давида з військовими почестями проводжали в останню путь та поховали на Пагорбі Слави в Ужгороді.

Давид — уродженець Грузії, але свого часу його родина залишила Сухумі та, рятуючись від російської навали, оселилася на Закарпатті. Проте рука російського окупанта дістала їх і в Україні, забравши найцінніше — життя сина.

Під час поминальної літії військовий комісар Ужгородського ОМВК Микола Журавльов сказав, що відчуває частку і своєї провини в загибелі Давида, адже він став першим загиблим із тих хлопців, яким він особисто виписував повістки.

Мати Давида, Тетяна Гамсахурдія, розповідає, що її син перебував 22 дні в реанімаційному відділенні, але врятувати його було неможливо...

19 листопада 2016 року указом Президента України П. Порошенка за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку солдата Гамсахурдію Давида Михайловича посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Оксана ДУДАШ, Ужгород