«Залишився воїном до останнього подиху»

Хлопець загинув у ніч на 7 червня від прямого потрапляння артилерійського снаряду в бліндаж. Він та ще один боєць від поранень померли в лікарні. У день прощання із самого ранку біля будинку героя зібралися близькі та друзі, сусіди. Не приховували сліз, згадували хлопця... Юнак виріс у Калинівці. Його однокласники з болем розповідають про моменти з дитинства. «Максим провчився з нами 4 роки. Потім переїхав із батьками в Козятин. Але він часто бував у Калинівці — там живуть його бабуся й дідусь, — говорить однокласник Олександр Пурдій. — Максим любив спорт. У дитинстві ми з ним часто любили гуляти, шукали пригоди, гралися... Як усі хлопці. Коли він пішов в армію — спілкувалися менше. Я був за кордоном і тепер жалкую, що не часто йому телефонував».

Рідні пригадують, що Максим був спокійною дитиною. Оминав суперечки й сам намагався ні з ким не сперечатися. «Максим вчився в Козятині в першій школі. Далі освоював професію водія у Вінниці. Потім пішов в армію. Він був хлопець скромний, флегматичний, — ділиться двоюрідний прадід воїна Григорій Швець. — Мені на все життя запам’ятається наша остання з ним розмова. У минулому році він із батьком садив картоплю. Я побачив його й зупинився й кажу: «Думай, коли мені вже горілку на весілля готувати!», а він подивився на мене, усміхнувся і промовчав. Потім я дізнався, що він підписав контракт і йде служити. Про дівчат поки не думав.

Класний керівник Максима Любов Федорук з болем згадує, що юнак був завжди наполегливим і справедливим. Намагався домогтися всього власними силами. «Мав хороші досягнення в спорті, особливо в стрибках у висоту, високі вольові якості. Перед фатальною ніччю Максим вийшов на зв’язок майже з усіма однокласницями», — додає вона.

У червні 2016 року Максима призвали до лав Збройних сил України на строкову військову службу. По її закінченні підписав контракт і проходив службу у званні сержанта окремого загону особливого призначення Національної гвардії України. Двадцятитрирічний Максим Олексюк був бійцем 3-ї роти полку «Азов». За півтора роки служби проявив себе відповідальним та щирим побратимом. Він загинув 7-го червня в бою, який тривав майже 4 години.

«Я з Максимом познайомився безпосередньо на бойових позиціях. Це було в січні, — говорить побратим Максима, який попросив його не називати. — Ми почали гарно спілкуватися. Він з усіма ладнав і дружив. Мав багато планів на життя, зокрема, дуже хотів освоїти військову справу і, мабуть, залишитися в частині. Не ховався за спинами. Адже там щодня відбуваються обстріли, жодні мирні ініціативи — не діють».

 Побратим розповів і про день, коли Максим загинув. «Ми облаштовували позицію, потім її почали обстрілювати. Обстрілювали протягом години. Ворог застосовував ствольну артилерію і всі заборонені калібри, які тільки є, — 120 мм міномети, 82 мм міномети із танкової гранати, заборонену Мінськими угодами ствольну артилерію. Я й мої побратими втомилися бути мішенями...» —  говорить військовий із позивним «Бродяга».

Попрощатися з героєм прийшли кілька десятків містян, а ще патріоти із Франківська та молодь із інших регіонів України. Дехто стояв на колінах, дехто підбігав до рідних, обіймав, просив вибачення. «Максим Олексюк для нас, азовців, став бойовим товаришем, близьким другом, якого можна назвати братом. Кожен із нас буде згадувати його з усмішкою, бо він був життєрадісним хлопцем, — сказав друг Максима з позивним «Білий». — Він був упертим, але добрим і тямущим. З тих бійців, кого не втримаєш на тилових позиціях. Максим завжди рвався в бій захищати країну, перемагати ворогів. Так сталося в цю фатальну ніч». Військовий говорить, що Максим не мав у цей день виходити на бойову позицію, але він сам виявив бажання допомогти хлопцям облаштовувати позиції.

Поховали Максима Олексюка на «Алеї Слави» міського кладовища.

Вічна пам’ять.